Коли кличе горе-гора. Похід Верхньою Сванетією.
Коли кличе горе-гора. Похід Верхньою Сванетією
АХ, ПОКЛИКАЛА ЙОГО УВЕРХ ЖІНКА ЗІ СРІБЛА
ОДНИМ КИВКОМ ГОЛОВИ З ДВОМА РОЗПИСНИМИ РОГАМИ…
Починається наш похід до Грузії. Так сталося, що я, уродженка Таллінна, зараз живу і працюю у Швеції. Я шалено люблю природу, білі вершини гір над квітучими луками, вересові пустки, свіже повітря, багаття й те відчуття повного трансу, якого досягаєш у поході. Тому разом з коханим чоловіком ми бували у шведських горах, їздили до Швейцарії, щоб прогулятися навколо Маттергорна, і просто пройшли безліч стежок і лісів навколо нашого містечка з наметом.
Нещодавно відкрився маршрут бюджетної авіакомпанії WizzAir до Кутаїсі — і я раптом усвідомила, що з’явилася можливість на власні очі побачити гору-гору, Ушбу, найкрасивіший чотиритисячник Кавказу з улюбленої пісні.
Спершу ми шукали місцевого провідника по Сванетії, який би повів нас удвох чи з групою — розпитували знайомих, списувалися у фейсбуці. Але час минав, а домовитися ні з ким так і не вдалося. Я не мала чіткого маршруту — просто знала, що хочу походити в околицях Ушби. А от моєму коханому хотілося, щоб маршрут був продуманий і цілі поставлені заздалегідь. У Скандинавії є кілька агенцій, які возять на Кавказ, але за скандинавськими, тобто завищеними, цінами. Тож ми шукали далі. Так ми натрапили на сайт Карпатських мандрівників, де маршрут був докладно описаний і навіть з картою.
Нам сподобалася і серйозна вебсторінка, і дуже швидкі та ґрунтовні відповіді організаторів на всі запитання. Коли ми записувалися, в групі було лише п’ятеро людей, а на старті маршруту зібралося 14 — саме стільки, скільки у «Гобіті» Толкіна, що нас, завзятих шанувальників фентезі, неабияк потішило. Група була молода, дуже душевна й весела.
Переліт зі Швеції до Кутаїсі з пересадкою у Варшаві зайняв майже добу, але це було того варте. (Хоч ми й трохи заздримо тим, хто живе ближче — в Україні чи Білорусі, і для кого ці дивовижні гори значно доступніші).
Нарешті приземлившись на грузинській землі, ми обміняли гроші в аеропорту (вам точно знадобиться близько 300 ларі) й на кілька годин завалилися спати в хостелі, де була призначена зустріч.
Збір був призначений на полудень, але вже за п’ятнадцять дванадцята провідник провів невелику інфозустріч для тих, хто вже зібрався, роздав провіант і викликав машину, яка звивистою дорогою під дощем довезла нас до Местії.
Водій-жартівник по дорозі невимушено встиг зробити ще купу справ — завіз пакунок брудного одягу, купив цигарок і пива молодому родичеві, а також передав і забрав гігантську круглу пилу з хижими зубами.
Інгурське водосховище ховалося в тумані, але під кінець шляху виглянуло сонце. Ми зупинилися в невеличкій корчмі, де спробували перші грузинські страви, а найсміливіші вже й не роздумуючи взялися за вино.
У Местії двоє хлопців героїчно взяли на себе перше чергування і приготували смачний суп у величезних чорних казанах, які ніс провідник.
Одразу скажу: це був мій перший похід, у якому годували так смачно, але провіант нести було важко. Ми вже звикли до рису, макаронів швидкого приготування, картопляного пюре з порошку, замороженого сушеного фаршу і енергетичних батончиків. І не повірили своїм очам, коли побачили разом із консервами та крупами картоплю, цибулю, моркву. Їжа з цих інгредієнтів була чудова, домашня — після довгих переходів ми їли, наче востаннє ☺
Ланч зазвичай складався з надзвичайно смачного лаваша, ковбаси, солоного сулугуні (який у перший день був смакотою, а під кінець походу трохи набрид) і солодощів — шоколаду й халви. На вечерю готували великий казан супу, в іншому казані кип’ятили воду для кави й чаю. Ранок починався з каші.
День 1 [/]
Радіалка до озер Корульді
Одразу зауважу: формат походу вже трохи змінився порівняно з описом на сайті. Замість того, щоб підніматися з повним спорядженням до озер Корульді, ставити там намети й уже звідти йти на радіалку на вершину г. Корульді — звідки, кажуть, відкривається чудовий вид на Ушбу, — ми залишили намети в кемпінгу в Местії й пішли по-легкій. Я розумію рішення провідника: підйом у перший день справді був нелегкий. Ми взяли один наплічник, у який поклали куртки, два светри, пляшки з водою та харчі на день, і несли його по черзі. Навіть цей невеликий вантаж добре відчувався — і було радісно передати його іншому.
Цього дня нам не пощастило з погодою: було хмарно, час від часу моросив дощ. Дуже швидко, пройшовши сванські башти, ми опинилися в величезному туманному хмарі з рідкісними проривами, у які буквально на кілька секунд щось було видно. Красуня Ушба загорнулася у білий саван до п’ят.
Ми йшли з білого молока в біле молоко, ковзаючи по мокрих каменях; пройшли хрест, з якого зазвичай відкривається гарний вид на Местіа, мохнасті, звивисті дубки, що чіпляються до боків пагорбів зігнутими коріннями, галявини духмяних трав у краплях, дійшли до висот, де трава, якщо і росте, то коротка й невибаглива — і весь цей час останньому в ланцюгу не було видно першого.
У шведських горах у такому тумані всі б уже тричі промерзли до кісток, а тут нам було тепло, і в білому молоці була своя, зовсім чарівна краса, що наводила думки про Шотландію або Авалон.
Вийшли ми досить пізно, о 10-й годині, і вже до двох були біля першого з озер Корульді, де влаштували ланч.
Саме там ми й дізналися від провідника, що радіалка закінчується біля озер і йти на вершину гори Корульді навіть не планувалося; провідник розповів, що підйом важкий і йде по сипусі; до того ж не було надії, що туман розсіється. Зі свого боку я розраховувала сили так, щоб ще встигнути на вершину, і була не проти потроху піднятися й дати туману шанс розвіятися до вечора, бо було зрозуміло, що спуск буде швидшим за підйом, а світло було аж до дев’ятої. Але, оскільки крім мене ніхто більше не мав запалу побачити Ушбу, ми повернулися і пішли вниз, навіть не дійшовши до другого озера.
Спуск, як зазвичай, був легшим — потребувалося менше витривалості, — але сильно бив по колінах, ноги втомлювалися, дуже допомагали утримувати рівновагу новенькі палиці для трекінгу, таким чином розвантажуючи втомлені ноги. Якщо вгору ми йшли дружною компанією, то вниз провідник поступово відпустив усіх поодинці, у своєму темпі.
Ми посиділи в тумані біля обриву, насолоджуючись ароматним вологим повітрям, переждали дощ у дерев’яній вишці біля хреста, зустріли по дорозі вниз ще одного учасника з іншої групи.
У Местіа ми не одразу пішли назад до кемпінгу, а трохи прогулялися містом.
Заглянули у сванську башту і залізли на самий верх, долучившись до сванської архітектури, купили ароматну сванську сіль з травами і нарешті посиділи в корчмі з вайфаем і пивом під досить немелодійне співання за парканом. Якщо у вас теж буде час подивитися місто, ми дуже рекомендуємо заглянути в башту.
На маленькій площі міста був концерт, святкування, а пізніше — і феєрверки. Ми повернулися в табір, прийняли душ (холодний, бо з необачності не розібралися в пристрої змішувача, хоча можна було гарячий). Як тільки ми вийшли з душу, наші веселі супутники покликали нас на вечерю. Те, що їжу готувати потрібно лише у своє чергування, безперечно, одна з переваг походів у групі.
День 2 [/]
Местія – Жабеші
Виглянувши з намету вранці, ми побачили прорізи в хмарах — день обіцяв бути кращим за вчорашній. Після дуже розмірених і неспішних зборів ми вийшли десь о чверті одинадцятої.
Сонце до цього моменту вже встигло виглянути й почало добряче припікати, я насолоджувався теплом, іншим учасникам було досить спекотно. Хмари ще затягували вершини гір, але поступово вони почали проступати, і нарешті я побачив дворогий хребет гори моєї мрії — сріблясті ножиці прекрасної Ушби ліворуч від нас. І ти — теж пряха, горе-гора, я буду тобі сестра.
Ми піднімалися зеленими луками, вздовж узлісь лісу, біля підніжжя яких росла суниця. Був короткий, але крутий відрізок, на якому ми потрапили під сильну зливу, яка розмила дорожній пил у текучу глину — підйом ішов повільно.
Потім хмари знову розійшлися. Обід був у надзвичайно гарному місці: в один бік було видно річку, вздовж якої нам ще належало йти до самої переправи, а в інший, над лісом, — два срібні роги сяючої Ушби. Половину обіду я просидів, заглиблений у думки, спиною до групи, не в змозі намилуватись горою мрії.
У таборі до нас прилаштувалася маленька вівчарочка, на вигляд ще зовсім юна. За те, що вона доїдала гречку, що залишилася після сніданку, їй дали кличку Гречка. Дуже тиха і лагідна до учасників, вона попереджала нас гавкотом про появу інших мандрівників, розганяла свиней і корів, що стояли на дорозі, і дуже тішила нас своєю присутністю. Гречка пройшла з нами шлях від Местії до Іпралі.
Через дощ ми пішли не верхньою стежкою, а ґрунтовою автомобільною дорогою трохи нижче.
Втім, не обійшлося без пригод. В одному місці треба було перетнути один з рукавів річки, але міст з трьох колод, перекинутих через неї, знесла бурхлива вода. Залишилася тільки одна хитка й слизька колода з перилами. Галантні чоловіки притримували її, поки дівчата перебиралися на інший бік.
Коли всі перейшли, хлопці знайшли ще дві колоди нижче за течією й витягли їх, частково відновивши міст.
Йти було легко, й ще не було навіть п’ятої, коли ми дісталися до неймовірно красивого місця для ночівлі. Гула річка, над табором височіли порізані ущелинами пагорби. Я дуже здивувався такому короткому дню, але зовсім не шкодував про нього.
У нас залишилося багато часу, щоб повалятись на сонечку, зібрати дикої м’яти на чай, допомогти черговим набрати води з джерела та дров для вогнища, спуститися до річки, аби змити дорожній пил, а потім натерти воском похідні черевики.
Разом з іншими ми піднялися до однієї з печер, усередині якої знайшли дивовижний мох, що відбивав світло, як дорожній знак або світловідбивач на куртці.
Цього вечора в нас були найтепліші вечірні посиденьки за весь похід. Чергові дали завдання всім, хто приходив на вечерю, заспівати пісню або розповісти вірш. Пісень зібралося багато, різними мовами, усі захопилися й почали згадувати нові. Найбільше мені запам’яталось білорусько-українське виконання веселенької «Ти ж мене підманула», яку дівчата й хлопці заспівали двома партіями — про дівчину, яка цілий тиждень кликала парубка в недвозначні місця, як-от на сіновал, але сама так і не з’явилася.
Спустилась темрява, в кущах зажевріли зеленими вогниками світлячки, над головою розкинулося зоряне небо. З наплічників з’явилися лимонад, пиво й чача. У нас з коханим вже почали злипатися очі, і ми пішли в намет, а інші ще довго сиділи біля вогнища, аж поки їх не розбудив нічний дощичок.
День 3
Жабеші — (Адіші)
Ми прокинулись неймовірно красивим ранком.
Розмірені збори групи, яка, здавалося, ще й досі була у відпустці, знову зайняли три години, і попереду нас чекав найспекотніший день походу по Сванетії — ми втратили дорогоцінні години ранкової прохолоди. Це був один із найскладніших переходів усього маршруту, за словами провідника Вані. На щастя, на третій день я якраз адаптувався до навантаження. До того ж я дуже люблю спеку, і мені йшлося з великою радістю. Я насолоджувався теплом усім єством, намагаючись запастися ним наперед — на довгі холодні скандинавські місяці.
Група часто зупинялась на перевалі в холодку і ми знімали з себе промоклі майки і сорочки посушити.
Ми перейшли річку широким мостом і почали повільне й наполегливе підняття на перевал. Варто лише стати на міст чи на берег — і людина з півночі може насолодитися прохолодою річки з талого льоду.
Спека почала поступово даватися взнаки учасникам походу. Одній учасниці стало зле, ми як могли полегшили її ношу. Той, хто йшов попереду, пройшовши пів шляху до найвищої точки перевалу і зрозумівши, що залишилося ще стільки ж, почав голосно й нецензурно лаятись ☺
Мінеральні джерела, про які я читала в описі, стали приємною несподіванкою. Надзвичайно смачна, трохи солонувата, газована вода, що чудово втамовує спрагу, била з іржавої труби в скелі. Каміння, де вона текла, стало іржаво-коричневим від окислення. Набравши по фляжці цієї води, ми рушили далі, насолоджуючись спекотним ароматним повітрям.
Серце йокнуло, коли за кількасот метрів підйому я озирнулася через праве плече й побачила її. Гору-горе. Ще один довгий погляд на її вершину в хмарах. Два крижані леза стригли небесних овець.
Нарешті ми дісталися перевалу, де важкі вантажівки, відчайдушно тарахтячи, будували дорогу.
Цією дорогою ми ще трохи піднялися вгору, перш ніж знову почати спуск.
Чим божевільно прекрасна гірська Сванетія: за перевалом відкрилися нові вершини.
Ми почали різати сир і ковбасу на ланч, але яскраво світило сонце, і група, яка нас наздогнала, не захотіла зупинятись на обраному нами місці.
Ми дійшли до лісу, де змучені спекою учасники лягли відпочивати в тіні прямо біля стежки.
Після пізнього обіду похід не закінчився. Стежка вилась крізь гірські потічки, вниз крізь ліс, по зелених луках. Було час поговорити з іншими учасниками, дізнатися більше одне про одного, порозмірковувати про життя – прекрасне оточення дуже цьому сприяло.
Час від часу ми влаштовували міні-привали та фотографувалися на тлі чергового села.
Це був довгий, дуже медитативний відрізок.
Почало сутеніти. Ми пройшли повз наметове містечко інших мандрівників, гадаючи, де ж нам судилося зупинитися. Подув холодний вечірній вітер, принесений із сніжників на вершинах. Я встигла натягнути два светри до того часу, коли ми нарешті дійшли до чудового острівця, де поставили намети на ніч.
Вже після ланчу провідник здивував мене повідомленням, що сьогодні чергувати маємо ми. Як ніколи, хотілося, аби в нас був рис, який вариться за п’ять хвилин, або енергетичний батончик, але попереду чекала повна процедура приготування супу. Щоб набрати воду з джерела, потрібно було на втомлених ногах перейти річку у вузькому місці по слизьких каменях. Утім, нам допомагали майже всі: хлопці зібрали дрова й допомогли розвести багаття, знайшли камені й палицю, на які вішати котелки, дівчата прийшли й допомогли нарізати моркву та цибулю для супу. І ті, й інші назбирали грибів — величезних підосичників і ситних підберезників.
До того часу, як нарешті зварилася картопля, небо вже було густо всіяне зорями. Розливши суп товаришам по походу й відкинувшись назад, я відчула, як мене накриває кайф від того, що ми в горах, що пахне березою й глухо гуркоче річка, що ми спимо на острівці біля підніжжя побілених вершин. Це був чудовий день, і все ж я була рада, що він нарешті закінчився.
День 4 [/]
Адіші – Іпралі
Цього ранку нас чекав неймовірно красивий схід сонця – промені, мов віяло, розійшлися по небу з-за ламаної лінії гір.
Для нас, як для чергових, день почався з миття жирних каструль у справді крижаній воді річки й приготування сніданку. До гречки ми протушкували зібрані хлопцями гриби.
Від сніжного мосту завтовшки шість метрів, яким минулої групи переходила річку кілька тижнів тому, майже нічого не лишилось.
Для охочих провідник запропонував можливість найняти місцевого вершника, який перевезе й нас, і речі верхи на коні. Оскільки нам вже доводилось переходити річку вбрід — таку ж глибоку й ширшу, але менш стрімку — ми вирішили переправитися верхи. До нас приєднались майже всі дівчата, крім однієї, і майже всі хлопці вирішили йти вбрід.
Оскільки я аматорськи займаюся верховою їздою, мені дуже хотілося б повернутися до Сванетії й пройти цей маршрут верхи. Я чула, що й в Ушгулі, й у Мазері це можливо.
На іншому боці відкрився чудовий краєвид на крижаний водоспад, схожий на ворота Морії.
Підйом ішов стежками й руслами крихітних струмочків. Тут нам дуже згодилися шкіряні черевики від Hanwag.
Помалу ми піднялися на висоти, звідки з ностальгією могли оглянути пройдений шлях і помилуватися затишним острівцем, де ми ночували. На висоті 2600 метрів ще квітнули рододендрони, які внизу вже давно відцвіли.
Група зупинилася біля дороги, і всі охочі могли піднятися на висоту 2800 метрів на перевалі Чхутнієрі. Повіяв свіжий вітерець, стало схоже на шведське літо, учасники походу потягнулися за куртками; йти стало легше. Змінилася флора, ми скинули черевики й пішли босоніж. Під ногами цвіли темні дзвіночки на коротеньких стеблинках, кобальтові тирличі та білі дріади, що тремтіли на вітрі.
Поки ми бігали по вершинах, інші учасники зголодніли й почали накривати обід, тож коли ми повернулися, усе вже було готове.
За перевалом почався один із наймальовничіших спусків за весь маршрут — серпантин, що звивався вниз по квіткових схилах..
Ми знову йшли автомобільною дорогою. Ліворуч від нас вививалося глибоке ущелля, вниз до нього по зелених схилах спрямовувалися водоспади.
На цій ділянці, як і на інших частинах ґрунтової дороги, трекінгові черевики були зайвими. Я перевзулася й пішла в сандалях. Загалом, багато ділянок добре долаються в сандалях, а от для складніших відрізків шкіряні черевики незамінні. Для табору найзручніші — непромокальні фліп-флопи або в’єтнамки, якщо ви здатні нести три пари взуття. А от що я б точно не брала з собою — це кросівки з гортексу.
Дорогою я знову назбирала диких трав для чаю.
До місця ночівлі залишалося ще два села, в яких ми запаси́лися напоями, цікавішими за воду. У моєму випадку це був просто лимонад, а от дівчата роздобули домашнє вино, розлите в пляшку з-під лимонаду.
Ця стоянка була в одному з найменш мальовничих місць за весь похід: поряд із дорогою, під лінією електропередач, серед хмар кусючих мошок.
Зате над вершиною пагорба ширяючи розкинувши широкі крила, парив хижий птах. Одна дівчина пішла й назбирала всім суниць, хлопці принесли молоко, дівчата пригостили нас вином, провідник поділився вмістом аптечки, тож вечір пройшов дуже приємно.
День 5 [/]
Іпралі – Ушгулі
Після дощової ночі ми були дуже раді сонцю.
Наша вірна вівчарка з самого ранку ганяла корів і свинок, що прийшли до нашого табору.
У планах був тривалий перехід до Ушгулі, а потім підйом на високогірну стоянку. Оскільки маршрут знову пролягав автомобільною дорогою, що багатьом вже добряче набридла, провідник запропонував ловити попутки. Частина наших супутників одразу домовилися з місцевим у Іпралі, щоб він за плату підвіз нас, і взяли нас двох із собою для повного рахунку, хоча я й прагнула пройти хоча б частину дороги пішки. Четверо пройшли пішки приблизно половину шляху.
Таким чином, ще не було й дванадцятої, а ми вже опинилися в другому за висотою поселенні Європи.
Тут ми насолоджувалися такими благами цивілізації, як туалет у форматі «дірка в підлозі», розчинна кава й справжній ресторан, де була представлена копія трону цариці Тамари.
Ми з задоволенням замовили свіжі овочі, шашлик і мацоні.
Після обіду ми встигли сходити до зимової резиденції цариці Тамари й подивитися на село з боку.
Вихід на стоянку було заплановано на другу годину, але почався дощ. У Швеції, де погода значно гірша, а гори нижчі, нас би це не зупинило, але провідник сказав, що місцеві стежки розмиє так, що пройти буде неможливо, і група вирішила перечекати негоду в ресторані.
Спокуса благами цивілізації й дощ серйозно вдарили по рішучості групи. Ті, хто випив по чарці вина, почали говорити, що вже все побачили, і далі йти немає сенсу. Лякали й обіцяні грози. Якщо поганий прогноз мав справдитися, то через хребет ми б усе одно не пішли, і нам довелося б повертатися назад в Ушгулі, а вже звідти шукати транспорт до Местії, а звідти — до Кутаїсі й Кобулеті або Батумі. Навіть можливість знову побачити Ушбу не робила цей варіант для мене хоч трохи привабливим.
З горем навпіл ми все ж вирушили в дорогу.
Не минуло й години, як ми дісталися до першої стоянки — в глибоких лопухах.
Ми всі різні; кожен їхав до Сванетії за чимось своїм. Я щиро сподіваюся, що кожен отримав те, чого шукав. Але я особисто ніколи не зможу зрозуміти, як, не будучи дуже хворим, можна добровільно відмовитися від гір! Серпанок хмар, голки дощу, гарячі хвилі сонця — надзвичайно рідкісна в інших місцях валюта. До того ж є маршрут, і здаватися, не пройшовши його, якщо погода дозволяє — як на мене, це неправильно й нечесно перед самою собою.
Ми поставили намети під сірою мжичкою, у соковитих лопухах і хмарах кусючої мошви (а могли б заночувати на високій стоянці, всіяній синіми квітами, куди мошва не долітає). Через дощ усі поховалися по наметах, переглядали фото й дрімали.
Коли дощ ущух, багато хто вже ухвалив рішення. Лише четверо учасників і провідник вирішили спробувати завершити маршрут. Решта зібрала намети й вирушила назад до Ушгулі, щоби вже сьогодні ввечері або завтра зранку вирушити до Чорного моря. Якщо моїм попутникам було незрозуміло, що робити в горах, коли насуваються хмари, то мені було ще менш зрозуміло, що робити в таку погоду на курорті 🙂
Ті, хто залишився, склали чудову, затишну компанію. У нас залишилося багато провіанту. Ми розвели багаття, сиділи, балакали. Бліда дуга веселки розкинулася за вежами літньої резиденції цариці Тамари, тонкі нитки хмар повзли через зелені хребти, і це було прекрасно.
Поступово всі розійшлися по наметах. Я одна залишилася біля вогнища.
Гриміла річка, небо наповнювалося зорями. Я бачила, як зигзагоподібний злам Кассіопеї, мов змія, ліг між вежами цариці Тамари праворуч від мене, як рухається небом Чумацький Шлях над головою, як над пагорбами ліворуч палають далекі блискавки обіцяних гроз і чула, як глухо й утробно гуркоче грім за хребтом. Темряву під ногами затягнули сірі хмари — мабуть, унизу, в селі, наші тепер уже колишні попутники дивилися на хмари й хитали головами, — а наді мною було чисте й неймовірно близьке небо. Над головою з шурхотом сірника пролітали метеори.
У темряві та самотності біля багаття мене охопило повне й нездоланне щастя, відчуття повернення до свого істинного “я” і єднання з природою. Вперше за всю подорож я дістала плеєр і співала всі улюблені пісні разом із Хелавісою: про гори, тирлич, біль, втрату, випробування й хоробрість. Я співала їх, як заклинання. Пішла спати, коли вугілля вигоріло до сірості, далеко за північ, наповнена силою.
День 6 [/]
Сванський хребет
Коли ми прокинулися наступного ранку, сяяло сонце.
Було холодно, але я раділа — погода перевершувала всі сміливі очікування. Кілька годин ми сушили намоклі намети й чекали на учасників, які ще вагалися — іти з нами чи повертатися.
Коли ніхто не з’явився, ми вирушили в дорогу.
Лише час від часу ми озиралися на вежі, що залишалися позаду, і на друге за висотою гірське поселення в Європі, що лежало далеко внизу під нами.
Не минуло й кількох годин, як ми дійшли до запланованого місця стоянки — прохолодного, могутнього, порослого синіми квітами.
Надовго не затримуючись, ми пішли крізь зарості рододендронів вище до хребта. Це було непросто: стежка нахилялася, коріння й гілки рододендронів пружинили, розв’язували шнурівки, хапали нас за щиколотки, у них застрягали трекінгові палиці.
Залишалося вже зовсім недалеко. Менше години — і ми вийшли на хребет.
Коли ти піднімаєшся туди, перед тобою й позаду звивається спина могутнього кам’яного дракона, і куди б ти не глянув — усюди вершини пагорбів і гір, укриті хмарами, і чимала їх частина — під тобою, хмари піднімаються знизу вгору, розділяючи вершини… Оце… я не можу зрозуміти, як від цього можна було добровільно відмовитися.
Двоє дуже щасливих мандрівників.
Тут, на вершині хребта, я думаю, ми всі відчули радість переможців.
Перед тим, як іти далі, я востаннє з вдячністю озирнулася на гостинне Ушгулі, яке дало нам змогу відпочити й пожити з комфортом, і подякувала долі за те, що ми туди не повертаємося.
Стежка звивалася то по самому хребту, то осторонь нього. Провідник вів нас відомими йому таємними стежками, які скорочували шлях і робили його трішки легшим.
Я завжди мріяла зануритися у високогірне озеро з талого снігу — і цього дня моя мрія здійснилася!
Хмари піднімалися й ставали дедалі густішими, приховуючи красиві краєвиди. Коли ми зупинилися на обід, хмари вже затягнули майже все небо.
Провідник, помітивши непоганий темп маленької групи, задумав дістатися до Чорного моря вже сьогодні ввечері. Я не поспішала покидати гори, але не була проти спуститися в село. Єдине — ми не уявляли, який довгий спуск нам належить пройти.
Цей відрізок виявився для мене найважчим. За словами провідника, наш маршрут того дня становив 20 км. Мій оптимістичний крокомір нарахував понад 40 000 кроків і близько 30 пройдених кілометрів з ранку до вечора. Для мене це досить велике навантаження.
Цього дня мені дісталися важчі речі. На підйомі мене переповнювало щастя, хоч ішла я повільно; на Сванському хребті я поринула в транс, стало складніше, але психічно й фізично найважчим за всю подорож виявився спуск — по цій крутій, нескінченній, звивистій дорозі. Ми йшли майже без зупинок понад чотири години; провідник, намагаючись підбадьорити нас, напевно, постійно казав, що “залишилося недалеко” — його сорок хвилин у нашому темпі означали щонайменше годину двадцять. Нахил був таким, що доводилося гальмувати колінами кожен крок, просто зупинка, без повороту, не давала полегшення. Провідник, мріючи вже цієї ночі занурити втомлені ноги в теплу морську воду, невпинно гнав нас уперед. Тертя, що через сильний нахил припадало на пальці ніг, залишило нам чимало потертостей.
Саме на цій ділянці шляху мені було найважче підтримувати бадьорий настрій. Від емоційної втоми я зблідла до дивовижного стану, коли вже не залишається внутрішніх ресурсів на жодні негативні емоції, і настає певний дзен.
Із цього дзену полегшення, яке я відчула, коли земля нарешті вирівнялася й знову стала горизонтальною, також було спокійним і світлим, не яскравим: просте усвідомлення, коли спокійно відзначаєш — так, прийшли, таки витримала, таки все закінчилося.
На честь моїх супутників мушу сказати, що для жодного цей спуск, схоже, не означав такого навантаження, як для мене: так, важко, щось поболює, але все нормально, йдемо, балакаємо, спускаємось.
Почали шукати машину до Лентехі, а то й когось, хто б відвіз нас одразу до Кутаїсі. З першим водієм не домовилися про ціну. Пішли ловити попутку. З одного боку, мені не хотілося покидати гори, з іншого — накрапав дощ, і перспектива ставити намет була не дуже сонячною й принадною. У Кобулеті мене не тягнуло, але я була б не проти переночувати в хостелі в Кутаїсі, де ми залишили частину речей.
Провідник дізнався у машини, що проїжджала повз, контакти водія, який погодився відвезти нас до Кутаїсі. Подзвонили й сіли чекати в якійсь бетонній коробці при дорозі. Як нагороду тим, хто спустився, нам показали веселку.
Поки чекали, спробували зв’язатися з іншими учасниками групи. Виявилося, що група остаточно розпалася, всі розбіглися хто куди. У Кобулеті була пара людей, які написали нам, що там хвилі, сірість і вітер.
Під’їхав водій, завантажив сумки на дах і повіз нас до Кутаїсі.
У машині нас зморило. Я періодично прокидалася, як у тумані оглядала навколишнє й знову засинала. Здавалося, що сумки злетять на черговій вибоїні, що нас знесе з мокрої дороги, але втома перемагала. Йшов дощ, миготіли вогні, весела дівчина з нашої групи ввічливо теревенила з грузинами на задньому сидінні, я знову провалювалась у гаряче забуття.
До Кутаїсі я трохи виспалася й відновилася, тож у мене навіть вистачило сил прийняти душ і попити чаю з іншими учасниками на балконі. Але справжній кайф від благ цивілізації я відчула наступного ранку, прокинувшись у справжньому ліжку, в кімнаті з високими стелями та захистом від дощу. Це ще одна річ, заради якої можна ходити вгору: настільки гостро відчути насолоду від сучасного комфорту в повсякденному житті не вдається.
У Кутаїсі ми провели кілька днів, просто відпочиваючи в хостелі та оглядаючи визначні місця поблизу. Поступово погода покращилася, і ми поїхали до Батумі, де зустріли частину групи й сходили до ресторану відзначити завершення походу. Батумі — чудове місто, і було приємно побовтатися у морській водичці. Але ніщо, ніщо не зрівняється з горами!
Мене знову тягне туди, нагору, до льодовика біля Ушби, до цукрового Тетнульду, подивитися на Шхару, знову вдихнути це повітря. Я дуже рада, що ми вибралися в цей похід, я вдячна всім, хто зробив його можливим, і всім, хто розділив зі мною ці дні.
Я хочу обов’язково, неодмінно повернутися до Верхньої Сванетії.
