Сніги Кіліманджаро — звіт про сходження

Кіліманджаро — «дах світу», найвища вершина африканського континенту. Про неї знає кожна людина, навіть дуже далека від гірського туризму чи подорожей загалом. Чому ця гора така знакова — сказати складно. Але у авантюрі під назвою сходження на Кіліманджаро є щось невловиме, свого роду магніт або навіть ступінь, яку треба подолати, щоб досягти чогось важливого.

Заздалегідь хочу сказати, що гора не лише виправдала мої очікування, а й вразила своєю природою, особливою атмосферою і неабияким випробуванням витривалості.

12.02.2017 Аруша

Перший же день подорожі приніс сюрпризи, які відкоригували наші плани і налаштували нервову систему кожного на хвилю пригод з їхніми постійними форс-мажорами. По прибуттю в Моші — столицю регіону Кіліманджаро — я і Костя виявили неприємний, але цілком прогнозований сюрприз: наші речі загубилися десь у Римі під час дуже короткої пересадки.

Без рюкзаків, у яких було все наше спорядження, йти на гору було неможливо, а переговори з танзанійськими аеропортами не вселяли надії на швидке вирішення проблеми. Щоб виграти час на пошуки багажу, ми вирішили спочатку відправитися на сафарі, а потім отримати свій багаж і розпочати сходження на Кіліманджаро.

Спершу заїхали до центру міста, щоб обміняти гроші, купити місцеву SIM-картку і зустріти Лену. Вона прилетіла до Танзанії раніше за всіх і чекала нас в одному з готелів у центрі.

Після заходу сонця прилетів останній учасник групи — Андрій. Вітали його в аеропорту і поїхали в Арушу — друге за розміром місто регіону Кіліманджаро, що лежить по дорозі до національних парків Нгоронгоро і Теренґіре. Незважаючи на втому від перельоту, після поселення в готель знайшли сили відвідати місцевий бар. Виглядало все трохи екстремально, але місцеві жителі реагували на нас нормально і дружньо. Спробували пиво «Кіліманджаро», звучали тости за підкорення вершини. Надовго нас, звісно, не вистачило, і ми пішли спати.

13.02.2017, Сафарі в парку Теренґіре

Вранці за нами приїхав джип, на якому ми мали здійснити сафарі по двох національних парках Танзанії — Теренґіре та Нгоронгоро. Разом з нами у подорож вирушили дві дівчини з Голландії, які працюють медсестрами в одній із танзанійських клінік. Машина була просторою, обладнаною підйомним дахом для зручного спостереження за тваринами, водій — веселим.

По дорозі до Теренґіре ми бачили, як змінюється ландшафт і рослинність. Чим ближче до парку, тим більше дерев і зелені навколо. Вздовж дороги розкинулося безліч бідних сіл, в яких життя тече своїм, незрозумілим для нас ритмом.

На в’їзді в парк утворилася ціла пробка з джипів і охочих потрапити всередину. Тут потрібно було купити вхідний квиток і отримати всі необхідні документи. Ранкова прохолода поступово змінилася полуденним африканським зноєм, довелося шукати тінь і ховатися від пекучого сонця.

Як тільки ми в’їхали до Теренґіре, одразу побачили двох жирафів. Вони абсолютно не звертали на нас уваги, мирно жували листя, обриваючи його з верхівок рідкісних дерев. Нашому захопленню не було меж, адже побачити цю дивовижну тварину у дикій природі, без загороджень і вольєрів — це щось неймовірне.

Інші мешканці Африки не змусили себе довго чекати. Незабаром ми побачили слонів, що бродили вздовж дрібної, майже висохлої річки, різних антилоп і дуже багато зебр. Хижаки ж навпаки — не поспішали з’являтися.

На обід заїхали до спеціально обладнаного місця для їжі з гарним оглядовим майданчиком. Звідси відкривався великий шматок савани, на якій далеко внизу можна було розгледіти слонів, буйволів, антилоп гну і джипи, які курсували в різних напрямках, зовсім не лякаючи представників африканської фауни.

Ми розмістилися за лавками у тіні великого дерева. Але нашими ланч-боксами зацікавилася місцева «зграя бандитів» — невеликі мавпочки, які всіма силами намагалися відвоювати частину нашого обіду. І, незважаючи на наші спроби відбитися, їм це легко вдалося. Мавпи зовсім не боялися людей і з великим спритністю пробиралися на стіл, намагаючись прямо з рук вирвати їжу. Боротьба була марною, і нам довелося тікати.

Після обіду ми ще трохи покаталися саванною та поспостерігали за родиною слонів, а потім вирушили до місця нашої сьогоднішньої ночівлі — панорамного кемпінгу біля озера Маньяра. Дуже затишне місце з чудовим краєвидом на сусідню рівнину, що розкинулася внизу. Особливе враження справило оригінальне житло — нас поселили в маленькі будиночки, за формою схожі на термітники. Коли стемніло, для нас влаштували справжнє акробатичне шоу з танцями та народними піснями. День справді вдався.

14.02.2017. Нгоронгоро

Нгоронгоро — один із найпопулярніших і найвеличніших парків Танзанії. Він розташований у кратері стародавнього вулкану на висоті близько 2000 м. Сафарі тут нагадує подорож до загубленого світу. У парку дуже багато тварин, і тут легко можна побачити велику п’ятірку.

Прокинулися дуже рано — о 5-й годині ранку, надворі ще було темно. Кілька годин їзди асфальтованою дорогою — і ми біля в’їзних воріт заповідної території. Далі ґрунтова дорога піднімається на кальдеру вулкана до оглядового майданчика на висоті 2300 м. Попри те, що сонце вже наближалося до зеніту, на висоті майданчика досить прохолодно. Насолоджуємося дивовижним видом на кратер Нгоронгоро.

Подолавши всього кілька кілометрів уздовж кальдери, заїхали до поселення масаїв — племені, яке й досі шанує свої традиції, харчується лише молоком і м’ясом та носить національний одяг. Звісно, селище вже давно переорієнтоване на туристів, і багато чого в їхньому побуті насправді є бутафорією. Але все одно було дуже цікаво зблизька побачити таке унікальне явище.

Окрім нас, зібралося багато туристів, і масаї влаштували великі ритуальні танці з піснеспівами. Під танцями в них маються на увазі стрибки вгору. Після всієї цієї церемонії нас запросили подивитися на житла масаїв. Їхній побут дуже скромний, а житло більше схоже на маленьку будку для худоби, ніж на людське помешкання. Усередині розташоване вогнище, і ледь вистачає місця для ліжка та простору для одного-двох телят.

Залишивши масаїв у спокої, вирушаємо вниз — на дно кратера. Спустившись, ми одразу потрапили в царство дикої флори та фауни. В голові не вкладається, що це не зоопарк, а природний стан місцевої екосистеми та нормальна кількість популяції всіх цих тварин — настільки їх тут багато.

На кожному клаптику землі можна було побачити антилопу, зебру, слона або якусь пташку. Між деревами бродили велетенські страуси, які здалися мені найнебезпечнішими тваринами в парку.

Слони час від часу перегороджували проїзд і влаштовували справжні затори з кількох десятків джипів. Вони абсолютно не звертали уваги на всю цю метушню й спокійно займалися своїми справами.

Сьогодні ми побачили безліч бегемотів, які ховалися в болоті, підставивши африканському сонцю лише спини. Поруч із ними по трав’янистих рівнинах бродили гієни.

Дуже далеко від машин і людей трималися носороги — ми змогли розгледіти їх лише в бінокль. Леви з самого ранку не з’являлися. Настала пора обіду, і ми вирушили до озера, на березі якого влаштовують ланч усі туристи. Дуже мальовниче місце. Тут дозволено виходити з автомобіля, хоча всього за 4–5 метрів від берега плавали гіпопотами, а за 500 метрів, як згодом з’ясувалося, відпочивала лев’яча зграя.

Учора на нас нападали мавпи, а сьогодні їхнє місце зайняли орли, які зі свистом кидалися з неба на голови необачних туристів, що вирішили пообідати просто неба. Довелося ховатися в машину. Водій розповів нам, що ці орли регулярно відбирають їжу й часто дряпають людей. А пташки при цьому досить-таки солідних розмірів.

Після обіду ми таки побачили левів у всій красі. Кілька самок лежали на траві, відпочиваючи після спекотного дня. На небі зібралися хмари й накрапав дрібний дощ. Із савани зник пил, повітря наповнилося запахом озону й трав. На виїзді з парку нас проводжали зебри, які погодилися на прощання попозувати перед камерою.

Сьогодні ми мали ще дістатися до підніжжя «даху світу». Нам повідомили, що наші рюкзаки знайдені, і завтра можна спокійно розпочати сходження на Кіліманджаро. Дорога до Моші виявилася дуже виснажливою і тривала близько 5 довгих годин із пересадкою в Панорамному кемпінгу. На місце ми прибули вже дуже пізно.

15.02.2016. Ворота Умбве та табір Umbwe Cave

Вранці до готелю за нами приїхала вся наша команда. Нас, групу з чотирьох туристів, протягом усього сходження супроводжуватимуть і опікуватимуться нами 12 осіб. Тобто на кожного припадало по троє людей. Це, звісно, перебір, але на Кіліманджаро так заведено. Таким чином держава забезпечує роботою багатьох місцевих жителів. У нашій команді було двоє гідів, кухар (stomach engineer), портери, кожен з яких відповідав за певні завдання (доставка води, встановлення наметів тощо).

Нашими гідами були двоє дуже приємних хлопців: Деміан — головний гід, і Тайгер, його помічник. Обидва дуже веселі й товариські. Під час самого сходження на вершину вони дуже сильно морально підтримували хлопців, за що їм велике спасибі.

У маленький автобус ми ледве всі вмістилися — поїздка видалася веселою й колоритною. Спершу заїхали до воріт Мачаме — для отримання перміту й усіх необхідних дозволів, а звідти вирушили до воріт Умбве, звідки й починалося наше сходження на Кіліманджаро. Дорогою водій кілька разів збивався з маршруту, і нам доводилося допомагати йому навігатором.

На воротах Умбве ми були єдиними відвідувачами! Це дуже рідкісне явище, чому ми були надзвичайно раді. Тут ми пообідали, а портери почали свої приготування до походу й транспортування вантажів. Вага кожного тюка ретельно зважувалася й не повинна була перевищувати 20 кг. Гіди при цьому несли лише маленькі рюкзаки та мали при собі парасолі.

Сьогодні нам належало пройти близько 10 км і піднятися на 600 метрів вгору. Дорога пролягала через дуже мальовничий тропічний ліс. Яскрава, соковита зелень оточувала нас, високо на деревах пустували мавпи, а під ногами була надійна кам’яниста кладка. Це дуже контрастувало з моїми свіжими спогадами про похід тропічним лісом в Еквадорі під час сходження на вулкан Сумако. Там доводилося постійно йти в гумових чоботях по глибокому болоту, витрачаючи дуже багато сил.

Невдовзі дорога перетворилася на стежку, що піднімалася крутим схилом. Ліс сомкнувся навколо нас, було тепло, але не спекотно. Ми отримали багато задоволення від такої прогулянки.

Невдовзі дійшли до табору, де чекали наших портерів. Тут, крім рейнджерів, була лише наша команда. Хлопці швидко розбили кемп і почали готувати вечерю. Сходження на Кіліманджаро відрізняється дуже різноманітним і смачним раціоном. Повар старався і готував такі страви, які важко уявити в поході.

Ввечері посиділи біля вогнища разом з гідами і портерів. Ліс навколо наповнювався дивними звуками, які довго не давали заснути.

16.02.2017 — табір Барранко.

Вранці нас розбудили суворо на сніданок. Така надмірна опіка трохи збивала з пантелику і змушувала почуватися незручно. Постійно питали, як ти спав, як почуваєшся, все приносили і забирали. Але до хорошого швидко звикаєш, і ми перестали заморочуватися такими думками.

Стежка вивела нас красивим лісом, який поступово опускався і невдовзі перетворився на стіну з невисоких кущів, повністю вкритих мохами. Ці мохи вбирають вологу з хмар, які часто закривають Кіліманджаро на такій висоті.

Нам дуже пощастило з видимістю, і вже з самого ранку гора показалася у всій красі. Її грандіозні масштаби вразили уяву, і одразу стало зрозуміло, який шлях нам ще доведеться подолати.

І, хоча стежка була крутою і кам’янистою, без рюкзаків і в бадьорому настрої ми швидко піднялися до наступного висотного поясу Кіліманджаро. Тут у великій кількості росли сенецiї — дивовижні древовидні рослини, ендеміки Кіліманджаро. Вони виглядали настільки екзотично, що було просто неможливо припинити фотографувати місцеві ландшафти знову і знову.

До полудня ми дісталися Барранко, де наш маршрут зливався з маршрутом Мачаме і Лемошо, що означало появу великої кількості людей. Тут ми вже не були самі — сотні туристів з їх супроводом заповнили велику площу кемпінгу.

Після обіду здійснили акліматизаційне сходження на висоту 4500 метрів. Підйом був зовсім не складним, і ми так захопилися, що зовсім забули про час. Повернулися до наметів уже при світлі зірок. Дуже порадувало, що на Кіліманджаро в деяких місцях можна зловити зв’язок і навіть скористатися 3G інтернетом. Тож цей вечір ми провели у соцмережах — втрачений для суспільства вечір.

17.02.2017 Табір Каранга

Стежка з Барранко веде через так звану стіну Барранко. Крутий скелястий схил гори утворює грізну перепону на шляху сходження. Але якщо придивитися уважніше, можна помітити стежку, яка досить зручно підіймається вгору по цій стіні.

З самого ранку цією стежкою почали рухатися сотні людей, у тому числі й портери, що несли різний вантаж. Внаслідок цього на стежці утворився справжній затор. Багато туристів просто стояли в черзі, чекаючи можливості піднятися вище. Через це сьогодні ми піднялися значно пізніше і вийшли з табору останніми, щоб уникнути цієї черги.

Стежка на стіні досить крута, є кілька невеликих скелястих ділянок, де потрібно було лізти руками. Просто неймовірно, як тут проходять портери, які зазвичай переносять тяжкості, тримаючи їх просто на голові. Взагалі немає жодних кріплень, весь вантаж тримається виключно за рахунок балансу й рівноваги. Як їхні шиї й голови витримують таке навантаження — залишалося для нас загадкою.

Погода сьогодні не балувала — впав густий туман, але коли хмари розходилися, перед нами відкривалися неймовірні краєвиди. До флори додалися лобелії — рослини, схожі на сенеції, з дуже насиченим зеленим кольором листя.

Програма дня була приблизно такою ж, як і вчора. Пообідали вже в таборі Каранга, трохи відпочили і знову вирушили на невеликий акліматизаційний вихід. Ввечері хмари розійшлися, і Кіліманджаро постала у всій красі. Гора здавалася не такою вже й високою, ніби до вершини можна було дотягнутися рукою. Як же ми помилялися…

Після повернення в кемп нас чекав шикарний захід сонця і одна з найхолодніших ночей за всю подорож. Взагалі на Кіліманджаро прохолодно — не тіште себе ілюзіями, що це — Африка.

18.02.2017 Штурмовий табір Барафу

Найлегший перехід сходження на Кіліманджаро, якщо взагалі вважати його окремим переходом. Ми піднялися в штурмовий табір — відстань близько 4 км, перепад висоти — 300 метрів.

Погода була сонячна і вітряна. У Барафу панувала атмосфера мурашника. Хтось сьогодні вже спустився з гори і або тішився, або страждав від гірської хвороби. Портери ставили і складали намети, усі кудись поспішали.

Посеред цього хаосу ми ледве знайшли наші намети. Програма на сьогодні — їсти і спати, набиратися сил для сходження.

В деяких кемпінгах гіди співали традиційну пісню сходження на Кіліманджаро. Вона звучить тут усюди. Слова дуже звучні і легко запам’ятовуються, мелодія позитивна і мотиваційна. Саме під її звучання люди, долаючи себе, крок за кроком йдуть до вершини. Особливо це допомагає, коли здається, що сил зовсім не залишилося.

Дуже порадувало, що на горі заборонений алкоголь. Важко уявити, що б тут відбувалося, якби таку кількість туристів і місцевих почали святкувати успішне сходження на Кіліманджаро.

19.02.2017 Сходження на Кіліманджаро

Нас розбудили о 23:00. Відкривши тамбур намету, я дуже здивувався: на вулиці падав мокрий сніг, зовсім поруч лунали звуки грому, блискали блискавки. Та-да, погода для сходження просто ідеальна.

Оскільки підніматися будемо повільно, одягаємося тепліше — щоб не посваритися з висотою і не замерзнути. О 00:00 виходимо зі штурмового табору. Сніг лише посилюється, вітер б’є в обличчя, трохи збиваючи дихання. Разом із нами йде близько сотні людей.

Оглянувшись назад або піднявши голову, можна було спостерігати дивовижне видовище: ціла вервечка ліхтариків, повільно гойдуючись, піднімалась схилом гори. Складається враження, ніби це зірки повільно підіймаються на небо.

Сніг швидко припинився, залишивши нас наодинці з морозом і слабким північно-східним вітром. Схил здавався безкінечним. Шість годин ми йшли у повній темряві без найменшої підказки, що підйом коли-небудь закінчиться. Перед світанком засяяла місяць, і з туману показалася сусідня вершина Мавензі (5200 м).

Незабаром на сході з’явилися перші ознаки народження нового дня. До цього часу ми вже досить замерзли і кожен мріяв про перші промені сонця, які проганятимуть мороз і припинять тремтіння у всьому тілі. З настанням світанку перед нами відкрилася неймовірна краса. Такі фарби і таке диво можливі лише в горах.

Після сходу сонця ми досягли кальдери вулкана і знакової точки Stella Point (5795 м). Нашій радості не було меж, але, чесно кажучи, і втома була вже дуже велика. Попереду залишалося ще 100 м до найвищої точки Кіліманджаро — піку Ухуру (5895 м). Назва піку перекладається із суахілі як «пік Свободи». Таку назву вершина отримала після здобуття Танзанією незалежності від Великої Британії.

На Stella Point нам здавалося, що сил іти вище вже немає. Але на підтримку прийшли наші гіди, які почали співати й танцювати всім добре відому пісню про Кіліманджаро. Позитивна енергетика цих хлопців підбадьорила нас, і ми на одному подиху піднялися на Ухуру.

Звідси відкрився вид на засніжений і грандіозно великий кратер. Кіліманджаро дуже масивна, раніше мені не доводилося бачити гору, яка займає таку величезну площу. По краях кальдери знаходилися дуже своєрідні льодовики, зовсім не схожі на льодовики в інших горах. Підйом на Кіліманджаро від штурмового табору зайняв у нас 9 годин.

На вершині зібралося дуже багато людей, до знаку з відміткою висоти було важко протиснутися. Деякі щойно прийшли, когось вели під руки вниз, бо вони вже самостійно не могли рухатися. Люди з усього світу зібралися тут, намагаючись подолати себе, випробувати свої можливості або просто опинитися в справжньому раю.

Ми не змогли втриматися від спокуси підійти безпосередньо до одного з льодовиків і доторкнутися до давнього льоду. Уся гора була вкритою снігом, а землю внизу огорнув густий шар хмар, і куди не глянь — всюди домінувала осліплююча білосніжність.

Далі нас чекав спуск униз. На щастя, він виявився набагато легшим, ніж усі очікували. Дрібний сипучий пісок у суміші з піском створював ідеальні умови: нога не ковзала, а субстрат сам формував зручну сходинку. Таким чином ми просто збігли вниз, витративши всього 2 години.

Всі дуже втомилися, і в голові пульсувала єдина думка — лягти і відключитися. Але програма на цей день ще не була виконана. Нам надали півтори години на сон, після чого треба було спуститися ще більше ніж на кілометр вниз — до табору Мвека на висоті 3100 м.

Мені так і не вдалося поспати, тому спуск здався безкінечним і дуже виснажливим. Вздовж стежки постійно траплялися покинуті візки, на яких спускають людей із гори у разі виснаження чи гірської хвороби. Відволікали лише розмови з нашими гідами. Досягнувши Мвеки, всі швидко пішли спати.

20.02.2017 Повернення

Цей ранок не був схожий на попередні. Після сніданку і збору речей усі члени нашої супровідної команди в складі 12 осіб вишикувалися в ряд і вирішили заспівати і станцювати. Гімн Кіліманджаро ми вже знали майже напам’ять, багато разів прослухавши його під час трекінгу. Взагалі це дуже хороша традиція, адже такі танці чудово замінюють зарядку, особливо зранку.

Після розминки наш головний гід Деміан запитав, чи все нам сподобалося і чи задоволені ми тим, як вони дбали про нас під час сходження. Після цього ми висловили слова подяки портерям, гідам і перейшли до процедури вручення чайових. Ця традиція поширювалася на всі без винятку групи, і в кемпінгу ми бачили такий ритуал повсюдно, тільки на різних стадіях: танці, промови або гроші.

10 км пролетіли непомітно за розмовами і жартами. Біля воріт нас уже чекали з пляшкою бананового пива. Це було чудово. Вечір у Моші був присвячений шопінгу.

21-22.02.17 Занзібар

Занзібар — острів з великою автономією у складі Танзанії. Тут навіть є свій президент. На острові лише одне велике місто — Стоун-Таун. Тісне переплетіння африканської та арабської культур робить місто особливим і неповторним. Вузькі вулички, дерев’яні двері з кованими ґратами і дуже колоритні місцеві жителі — вже достатня причина відвідати Стоун-Таун.

Ми зупинилися в одному з готелів у старому місті і одразу пішли на прогулянку. Самовпевнено не відмітивши на карті розташування готелю, потім провели не одну годину в його пошуках.

Часу на Занзібарі було мало, тому ми вирішили поїхати на південь поплавати з дельфінами. Не можна сказати, що це було приголомшливе видовище, але, принаймні, дуже хороший альтернативний план проведення часу на морі.

Опівдні поїхали в заповідник Jozani Forest, де водяться ендемічні мавпи. Тварини зовсім не бояться людей і можна близько спостерігати за їх життям і поведінкою.

На десерт ми залишили відвідини Тюремного острова, де колись зупинялися на карантин судна, уражені холерою. Зараз там стоїть маленький готель, чудовий пляж і багато гігантських сухопутних черепах. Вік найстарішої черепахи — 131 рік. На відміну від Галапагоських островів, на Занзібарі можна погодувати і навіть погладити цих дивовижних тварин.

Літати з Африки зовсім не хотілося, хоча після двох місяців безперервних мандрівок я вже сильно скучив за домом, навіть якщо там мороз і сніг. Романтикам і тим, хто любить відвідувати екзотичні країни, дуже рекомендую познайомитися з Танзанією і піднятися на Кіліманджаро.