Від Хевсурі до Арагацу. Частина друга.
До Вірменії я діставався з тбіліського автовокзалу Ортачала.
Снідав у «Мачахелі», сів на площі Марджанішвілі в машрутку, де пасажири та водій дружно пояснили мені, де вийти. На вулиці грузинка граціозним жестом вказала мені рукою праворуч, при цьому з легким акцентом вимовила «повернете ліворуч».
– Ви маєте на увазі, праворуч, – м’яко поправив я.
Вона зміряла мене поглядом, і з поблажливістю королеви вимовила: «Звичайно».
За це ліво-право я просто обожнюю жінок! У всіх країнах, усіма мовами, незалежно від соціального стану та кольору шкіри, як мило вони плутають ці два напрямки!
А грузинські жінки – це окрема тема розмови. Подивіться хоч би, як вони входять у вагон метро. Або виходять. Вони не поспішають, вони роблять це повільно та з гідністю. Світ зачекає. У цього народу все на своїх місцях, чоловіки та жінки, їхні ролі не поєднуються. Жінки не зупиняють на скаку коней і не кладуть рейки, а чоловіки не перебувають у них під підбором.
Ортачала – головний автовокзал Тбілісі, до Єревану звідси йдуть і автобуси, і газельки. Однією з них їду і я. На півтора десятка пасажирів припадає половина інтуристів: дві американки, дві англійки, молода красива індонезійка, з якою починає фліртувати ще молодший француз, та і я як би теж інтурист. Інші вірмени розпитують мене про Україну, про війну на Донбасі. Порівнюють зі своєю війною в Карабаху. Не встигаємо від’їхати від міста, як починають пригощати випічкою, а у Діліжані, де зупинилися на півгодини, вже кличуть до свого столу. «В тебе ж немає вірменських грошей, сідай їсти з нами». Намагаюся відмовлятися, але мені пояснюють, що неввічливо хоча б не скуштувати тан, коржики та ще… «Вода, воду обов’язково спробуй! Вода в Діліжані посідає друге місце у світі!»
-А на першому де? – Підтримую жарт.
– У Сан-Франциско, звичайно!
Співрозмовники сміються, а пам’ятник героям фільму стоїть біля дороги. У Тбілісі він також є, причому у вірменському районі, на Авлабарі. Діліжан просто потопає в зелені, для тієї Вірменії, яку я встиг побачити, це нетипово, сонце сильніше її спалило.
– Ти бачив Севан? Поїдеш на нього?
– Не бачив, поїду.
-Слухай, а давай вздовж Севана поїдемо, там і дорога краща, – це вже водієві.
Їдемо вздовж Севана, гарно.
До речі, у мене виникла невелика проблема при в’їзді з Грузії до Вірменії. Напередодні в Єревані була спроба військового перевороту, і мій український паспорт збентежив прикордонника. Схоже, що ми викликаємо асоціацію з експортерами революції. “Навіщо Ви їдете до Єревану?” Утримався від дотепів, пояснив, що там тільки зустрінуся з групою – і одразу ж на Арагац. Він дзвонив кудись, я зрозумів лише “Україна”, “альпініст”, “Арагац”, і потім мене пропустили. Іншим інтуристам таких питань не ставили, вони пройшли швидко.
Кілька днів у Єревані
Єреван сподобався. Не такий як Тбілісі, інший імідж, але в ньому затишно по-своєму. Будинки з туфу, місто з туфу, хачкари у сквері поряд із Площею Республіки…Спекотно, дуже спекотно, майже до сорока градусів, та – вітер! Сильний вітер після обіду. По всьому місту пулпулаки – питні фонтанчики, тож, незважаючи на спеку, немає проблем, щоб угамувати спрагу.
Не без проблем знайшов свій хостел «Сахарів», господар Вачик чекав уже на вулиці. Номер маленький, але на одну людину саме те, що хотілося, і до того ж, всього за п’ять хвилин ходьби від співаючих фонтанів. Далі все як завжди. «Покушай, дорогой, я сам тобі каву приготую, давай трохи коньяку, якщо треба випрати, то будь ласка, а втім, давай я сам».
Приводжу себе в порядок і йду блукати Єреваном, міняю гроші в банку (так, в Єревані тільки в банку, обмінників майже немає), звикаю до тисяч драмів. Завтра в мене вільний день, чого його втрачати? Заходжу до турбюро, дізнаюся, куди є екскурсії. На жаль, завтра нічого з моїх побажань немає. Вже хочу піти, але туроператор з ентузіазмом починає мені розповідати, куди я можу поїхати на один день сам, електричкою чи автобусом, як краще спланувати час і чим поїхати.
Вирішаю поїхати завтра до Гюмрі, а поки що йду дивитися місто. На площі Республіки знайомлюся з чоловіком на ім’я Грач, він відразу пропонує мені показати Єреван. Ні, хочу тинятися один і без мети, просто, куди очі дивляться.
Очі дивляться у бік вулиці Абовяна та проспекту Маштоц.
Що ближче до вечора, то багатолюдніше, вірмени гуляють сім’ями, це яскравіше виражено, ніж у Грузії. Вірменська ментальність чимось невловимим нагадує мені єврейську, але я не міг би пояснити, чим саме.
Тут люблять Росію та росіян, і я думаю, що це справедливо, якщо згадати історію. З повагою, яка часом переходить у раболіпство, говорять про Путіна. Від розмов про політику йду, але вони й самі не загострюють тему. У Вірменії багато лишилося і радянського, і совкового, країна живе бідно, дуже бідно. Проте так само бідно живемо сьогодні і ми в Україні.
З 12 мільйонів вірмен у країні живе лише три. Звичайно, далеко не всі вони виїхали після розвалу Союзу, вірменський народ неодноразово був гнаний і раніше. Я думаю, всі знають історію та причини цього.
Коли питаю про спробу військового перевороту, люди озираються і пошепки кажуть, що давно треба цю владу повалити, шкода, що не вийшло. Але на Майдан не йдуть, і не підуть, я думаю.
Броджу в пошуках ресторанчика з автентичною кухнею – на жаль. Як потім з’ясується, не там шукав. В одному з них на вході зупиняє швейцар. “Де ваша дама?” Дивлюсь з подивом. Показує табличку. «Чоловіки лише у супроводі жінок». Радить зайти до сусіднього, але там надто голосно грає музика. Іду далі, знову намагаюся зайти до кафе, але мені пояснюють, що й тут лише для жінок.
– Цікава у вас ґендерна політика, – бурчу я, спостерігаючи столики, навколо яких сидять одні жінки і захоплено балакають.
– Насправді таких закладів дуже мало, просто вони вам якось трапляються, – усміхається швейцар. – У жінок має бути місце, де вони хочуть відпочити так, щоб до них не чіплялися чоловіки.
Логічно. Мабуть, на рівні підсвідомості, мене притягли місця масового скупчення жінок, що релаксують.
Повечерявши в першому зустрічному кафе-шантані чим доведеться, бреду до співаючих фонтанів. Дорогою відкриваю для себе чудовий бар морозива на вулиці Абовяна, де стаю постійним відвідувачем.
Співаючі фонтани треба побачити, описувати це немає сенсу. У них частина душі Єревана – музика, вода, Азнавур, натовпи народу, але при цьому якийсь сімейний затишок, наче зібралася велика рідня… Що більше у Вірменії – Азії чи Європи? Напевно, все ж таки, Азії, але це дуже смачний коктейль, його обов’язково потрібно спробувати.
Додому повертаюся дуже стомлений, засинаю непробудно, сплю аж до дев’ятої ранку і розумію, що нікуди я вже сьогодні не поїду. Що хочу полінькувати і відпочити день, нікуди не поспішати – адже попереду похід.
-Хочеш кави, Сашко? – це Вачик. Звісно ж, хочу. Він смачно готує каву. Вірмени якось м’яко вимовляють Саша, це звучить швидше як Сашя.
На сходах хостелу вже п’є каву іспанка, Вачик розповідав, що іспанська сім’я ночує в нього вже тиждень, а цілими днями на орендованому авто їздять країною.
-¡Hola! Es usted de España?
– No, Barcelona.
О, Боже, і тут сепаратисти, воістину вони всюди.
Не поспішаючи виходжу з дому, вітаюся з продавщицею випічки, як із давньою знайомою – наче завжди тут жив.
Хочеться повторити каву десь за столиком, і знаходжу за рогом простору та з великими вікнами кафе.
– Як «дякую» по-вірменськи?
– Шноракалютюн.
– Як?
– Шно-рак-а-лу-тюн, – зі сміхом повторює молода та гарна офіціантка.
– Шноракалютюн, – повторюю за нею я.
– Слухай, у тебе вийшло! – Вона дивується.
– Ти добре пояснила.
– Тобі треба зайнятися вірменським, у тебе є здібності, – сміється вона.
– З такою вчителькою я готовий займатися, – підтримую жарт.
Настрій підняли один одному, можна йти дивитися місто.
Обходжу площу Сахарова, половина якої ще прикрита тінню, крізь рожевий туф марення вулицями у напрямку Каскаду. Нижче за нього – сквер з авангардистськими скульптурами, мені особисто сподобалася жінка, що курить, mujer de fumar (знову іспанська), робота колумбійця Ботеро.
Піднімаюся Каскадом все вище, там ще є дуже життєрадісний хлопчина і симпатичний дракончик, як з’ясувалося, з автомобільних покришок. Не відразу це зрозумів, але варто було доторкнутися до нього рукою, як відразу проявився з паралельної реальності міліціонер і доступно пояснив. Інші фігурки доглядав уже під його контролем і руками нічого більше не чіпав.
На моє велике розчарування, і Єреван, і Арарат, що височіє над ним, були в серпанку. Прикро, що в таку спеку і при абсолютно ясному небі проглядалися лише контури Великої Гори. Місцеві кажуть, що найкраще Арарат видно навесні – на жаль.
Далі за Каскадом парк, який мене розчарував, бо для столиці дуже він… Ну, скажімо так, провінційний, щоб нікого не образити.
Спускаюся вниз, йду повз музей Азнавура, він закритий. Я не любитель відвідувати музеї, подорожуючи світом, але є такі, повз які пройти не можна. У Єревані це музей Параджанова. Вірменин, який народився Грузії, якого росіяни посадили у в’язницю за український націоналізм. Так він сам про себе жартував. Якщо додати, що ця в’язниця, точніше, зона, знаходиться в місцях, звідки я родом, і що мені довелося спілкуватися з суддею, яка його з цієї зони звільняла, то надто багато збігів. А ще у Тбілісі мені подобається пам’ятник Параджанову у вигляді ангела.
Напередодні, показуючи мені дорогу, продавщиця фруктів сказала: Це на вулиці Саят-Нова, пам’ятаєте фільм Параджанова?
– Я не бачив цього фільму, – чесно зізнався я.
– Як може бути таке? – щиро здивувалася вона.
Цей фільм, «Колір граната», я подивився вже після повернення додому, а в музей мене привів також міліціонер. Дійшовши до річки Раздан і втративши орієнтири, я побачив церкву, де проходив обряд вінчання. Гості були явно непростими, судячи з їхнього автопарку; чи то для важливості, чи то й справді для охорони відразу стояв наряд міліції. Напевно, ця місія їх стомлювала, і коли я спитав дорогу, міліціонер якось поспішно пішов мене супроводжувати до самого музею. Я дуже вдячний йому за це, тим більше, що дорогою він показав мені посольство Індонезії і пояснив, що має там зв’язки та готовий допомогти мені з візою до цієї країни. Грошей на поїздку до Індонезії я не мав, але я відповів, що подумаю. Ми попрощалися майже як друзі.
Музей сподобався, і мені шкода, що часу до закриття було рівно година – цього мало. Я не був у музеї Сальвадора Далі і не можу тому порівнювати, де цікавіше, але думаю, що схожість є, вона має бути.
Параджанов творив буквально з усього, що було під рукою, у його фантазіях абсолютно нетрадиційна картина світу, і погляд на звичні речі під таким ракурсом заворожує. Години мало, там треба побути довше, не поспішати, розчинитись у цьому світі. Мені здається, принципова відмінність від Сальвадора Далі в тому, що той часом був злим і навіть дуже злим, а з усього, що виходило з рук Параджанова, ллється любов, доброта. Не пристрасть, саме любов, великодушність, гумор, поблажливість, навіть коли це крізь біль і сльози.
Після музею йти вже зовсім нікуди не хотілося.
Пообідав у таверні «Зангезур», що на самому початку Маштоца, нарешті скуштував справжню вірменську кухню, і залишився задоволений.
Головний ринок Єревана, який знаходиться з нею поруч, настільки осучаснився, що абсолютно втратив колорит, про це ж із гіркотою розповіли і місцеві. «Ви не бачили, який у нас тут був ринок раніше! А перетворили на звичайний супермаркет…»
На жаль, не бачив раніше.
Вранці наступного дня зустрілися із групою. Крім нас з Ігорем, це був Сергій Бонза з Одеси, з яким ми три роки тому ходили в дуже непростий похід Сванетією, Женя з Києва, Павло з Мінська, і четверо москвичів: Наташа і Сергій, і батько з сином Антон і Марк. Забігаючи вперед, скажу, що компанія підібралася просто чудова, дуже легко та приємно було спілкуватися.
День перший. Герард, Гарні і каньйон Азата
Перший день було заплановано як екскурсійний.
Спочатку їдемо до Гегарда, до «Монастиря Списа», хто не в темі – йдеться про спис, яким пронизали тіло Ісуса, і яке довго зберігалося в цьому монастирі як реліквія. Самого списа зараз у монастирі немає, воно в Ечміадзіні, туди ми теж потрапимо, але дещо пізніше. Але і без списа монастир справляє враження – частина його видовбана всередині скель і всередині панує якийсь урочистий напівтемрява. Звикаємо до нових слів – «хачкар», «гавіт», «жаматун»… Хачкаров ми у Вірменії зустрінемо ще дуже багато, це такі пам’ятні кам’яні стели із зображенням хреста, власне саме слово і означає «кам’яний хрест». Вони схожі один на одного, але вони й різні – за стилем, змістом.
Набравшись у монастирі, їдемо до язичницького храму в Гарні – копії Парфенона. Не хочу сказати, що він мене так вже й підкорив – свого часу набродився я і по афінських, і по римських руїнах. Але не хочу і бути схожим на сноба: у Гарні було цікаво. Храм велично виглядає на височині над річкою, і для фотосесії місце просто відмінне.
Після полудня рухаємося каньйоном річки Азат, милуємося базальтовими стінами каньйону і ставимо табір неподалік селища.
День другий: походний. Монастир Авуц-Тар і храм Святого Стефаноса.
Наступного дня рухаємося до руїн монастиря Авуц-Тар, а потім до такого ж напівзруйнованого храму Святого Стефаноса (а розпочинався похід у грузинській Степанцмінді, якщо пам’ятаєте).
Руїни монастиря Авуц-Тар як би нависають над каньйоном Азата, точно не знаю, коли його збудували, здається, ще в 10-му столітті, а землетрус його зруйнував приблизно 300 років тому. Це місце не зворушене туристами, сюди немає доріг і в цьому краса. На території є хачкари, неподалік каплички. Поблукавши по руїнах, йдемо далі. Храм Святого Стефаноса напівзруйнований, але в ньому ікони і можна запалити свічку.
Чудове місце для медитації та молитви, за відсутності священиків і парафіян якось почуваєшся ближче до Бога, нехай простить мені Він ці слова.
Спекотне полуденне сонце приводить нас у чужу садибу, де без господарів, попередньо перекусивши, ми засинаємо в тіні розлогих дерев, хто де. Якось так у тему була ця маленька сієста по-вірменськи.
Потім спускаємось у вірменське село, назву якого не пам’ятаю, купаємось у водоспаді та розбиваємо табір у вірменській садибі, цього разу за згодою господарів.
Її господареві, Володимиру 73 роки. Все життя він працював листоношою, але в ході спілкування складається враження, що ти спілкуєшся з людиною, яка звик керувати великим колективом. У якомусь сенсі це так і є, якщо мати на увазі його сім’ю, але все ж таки відчувається особистість, або як стало модно говорити тепер – харизма. Кілька років тому, у свої 70 років, Володимир здійснив сходження на Арарат. Розповідає про це спокійно, з гідністю.
– Чому наважилися?
– Вірменин має туди зійти. Я все життя розносив поштою, проходив 30 кілометрів на день. Мені сказали: «Володимире, ти зміг би?» Я подумав: Чому ні?
– Тож туди ж не можна без провідника?
– Був і провідник. Група йшла. Не брехатиму – останнім прийшов. Але я по молодих і не поспішав.
– А взуття? – не вгамовуюсь я.
– Ні, такого як у вас взуття у мене не було, я у звичайних черевиках піднявся.
Приймають нас гостинно, але це бізнес, за їжу та вино ми платимо. Це теж правильно, тому що туристів проходить багато, і сім’я збанкрутувала б на безкоштовних частуваннях.
– Скажи де краще, у Грузії чи Вірменії, тільки швидко відповідай! – Володимир чекає на чесну відповідь.
– І там, і там по-своєму добре, – відповідаю йому я, і він невдоволено кривиться. Не те.
Це ж питання і є перше з тих, яке задавали мені неодноразово вдома. І я не можу на нього відповісти по-іншому – у кожній із цих країн мені було добре, мене зустрічали привітно та гостинно.
Якщо покопатися у собі глибше, то я сказав би так.
У Вірменії я почуваюся як у гостях у родичів, які дуже уважні до всіх моїх потреб і прохань, приймають мене з турботою та любов’ю. Але все ж таки – в гостях.
А в Грузії я почуваюся як у батьківському домі!
Чамовукролеб чем Сакартвелос,
Мівал ік, садац Упліс сахлія…
(Проїдусь я моєю Грузією,
Піду туди, де Господній дім – приблизно так))
День 3. Сходження на Гегамський хребет. Озеро Вішапаліч.
Але це ліричний відступ. Другого дня ми рухалися за планом походу по Вірменії до озера Вішапаліч. Піднялися на Гегамський хребет, а далі ним як по степу – цілісний Божий день крізь колючки. Не хочу сказати, що це так уже цікаво, але мета того варта: за озером на нас чекав згаслий вулкан Аждаак (перською «велетень») – третя за величиною вершина у сучасній Вірменії (без урахування Арарату, звичайно), майже 3600 метрів. Туристів дуже мало, пишуть, що тут часто виникають проблеми з орієнтацією, але у нашого Вождя їх не виникло.
А щодо самого озера, то воно цікаве тим, що поряд з ним збереглися вішапи.
Вішапа – це такі великі камені, на кшталт стел, на них зображені риби або дракони, власне кажучи, це слово і перекладається з вірменської як «дракон». Згідно з вірменськими легендами, вішапи — потужні істоти, які жили у високих горах, великих озерах чи хмарах.
До вішап на фотосесію ми йдемо вже перед заходом сонця, а перед цим до нашого табору поспішає від розташованої за півкілометра хати незнайома людина з сумкою в руці. Виявилося, ми зупинилися неподалік житла єзидів і Саїд, один із них, приніс мандрівникам (нам, тобто) частування – дуже смачний сир. Знайомимося, спілкуємось, напрошуємось увечері у гості, бо цікаво подивитися як живуть єзиди. Після фотосесії та заходу сонця йдемо в гості до езидів. Я пропоную взяти частування – незручно йти в гості з порожніми руками. Це стратегічна помилка – за езидськими звичаями не можна брати їжу від неєзидів, і наше частування під різними приводами залишається недоторканим. Але на той час ми про це не знали і значення цього не надали. Єзиди дуже гостинні, спосіб життя вони ведуть кочовий, переганяючи стада від пасовища до пасовища. Їхня віра на мій погляд є досить еклектичною – в езидизмі є щось і від зороастризму, і від християнства, і від ісламу.
Шлях до підніжжя Аджаака
Вранці йдемо від озера і цілий день йдемо до Аждаака.
Дорогою зустрічається дуже багато петрогліфів – наскельних малюнків, висічених на скелях. Зображено людей у сценах полювання та змагань, а також астрономічні тіла та явища: Сонце, Місяць, зоряні сузір’я, боліди, комети та блискавки. Ігор настільки захопився їх пошуками, що ми трохи занервували. Звичайно, петрогліфи потрібно шукати, тобто полазити по каменях, час на це йде, але й погодьтеся, що далеко не скрізь таке зустрінеш.
Неприємною несподіванкою для нас стала відсутність джерел води у тих місцях, де вона була раніше. Довгі пошуки ні до чого не привели, але хтось із хлопців, здається Женя, здогадався зібрати воду з льодовика, що тане. Враховуючи, що час був уже пообідній, вирішили відкласти сходження на ранок.
Сходження на Аджаак
Складним воно не було, перед самою вершиною зберігся льодовик, що не розтанув.
Вигляд був чудовий зверху: озеро в кратері згаслого вулкана внизу, а плато розкидані такі ж згаслі вулкани. Включивши фантазію, легко уявити, як усе це виглядало десятки тисяч років тому, коли Землею бігало дуже багато динозаврів, а гірських туристів було набагато менше.
Залишок дня спускалися в цивілізацію, бо треба було дістатися Севана. Дорогою прикупили вина і на березі цього славетного озера дегустували його за цікавою бесідою допізна.
Місце біля озера ми вибрали не дуже вдало – незважаючи на статус заповідника було брудно, та й дно там було дуже кам’янистим. Але я не зупинятимуся на цьому детально, бо вже в наступному поході Ігор змінив дислокацію на більш комфортну.
Севан і Севанаванк
Наступного ранку проїхали до Севанаванку, помилувалися старовинним храмом та Севаном зверху, і надвечір повернулися до Єревану.
Нам чекав переїзд до Арагаца – особисто для мене це і було родзинкою на торті.
По дорозі заїхали до Амберда – там гарна старовинна фортеця та храм, місце дуже фотогенічне. Саме там знімали скандальний і, на мій суб’єктивний погляд, вкрай бездарний фільм «Сволочі».
Звартноц
Але перед цим був Звартноц – це окрема тема.
Звартноц – це Храм Блискучих Ангелів, він у списку спадщини ЮНЕСКО, але справа не в цьому. У Звартноці є якась особлива аура, хочеться там блукати, посидіти в тіні колони, уявити, як це було раніше, коли храм був цілий і в усьому розкіш. Нам з Ігорем пощастило послухати співи, а капела незнайомих співаків – це додало урочистості моменту. Акустика приголомшлива!
Потім заїхали також до Ечміадзіна, до резиденції католикоса Вірменії. Головний храм країни був на реконструкції, але всередині було гарно, а на території дуже затишно.
Надвечір дісталися озера Карі-Ліч, там і поставили табір.
Про Арагац є багато і легенд, і навіть небилиць – але місце і справді незвичайне. Незвичайне вже тим, що розташоване на місці тектонічного розлому земної кори, а уфологи стверджують, що у таких місцях відбуваються аномальні явища. Деякі альпіністи розповідали про дивні оптичні ілюзії, з якими вони стикалися в кратері Арагаца. Так-так, саме в кратері, адже його чотири вершини суть не що інше як частини вулкана, що згас багато років тому.
Забігаючи наперед, зазначу, що ніяких аномалій особисто я не відчув, а ось з оптичними ілюзіями ми справді зіткнулися.
Але все по порядку.
Після раннього підйому повільно, але впевнено і без якихось зусиль ми піднялися на Південну вершину Арагаца – найбільш пологу з усіх чотирьох. Дорогою наздогнали групу іранських курдів, разом із якими зробили фото на вершині, приємно поспілкувалися, а з Талебом віртуально спілкуємось досі.
Все це було чудово, але амбіцій не вгамувало. Залишилося почуття деякої недомовленості – адже найвищою точкою Арагаца була Північна вершина. І йти туди ми вирішили того ж дня.
Ігор виявив мудрість у розрахунках: і у виборі місця для табору, і в часі для початку штурму. У результаті все пройшло як за годинником. Ми встигли здійснити сходження і повернутися до табору з першими краплями дощу і за півгодини до темряви.
Чесно кажучи, фізично було трохи важкувато йти другу вершину за день, в першу чергу через сипучий схил (на спуску це відчувалося, природно, сильніше). Але пік емоцій був розрахований правильно – він припав саме на північний підйом.
Дивлячись на гострі вершини Північного Арагаца, я відчув щось схоже з трепетом віруючої людини, яка входить до храму. Напевно, схожі емоції відчувають прочани, наближаючись до мети свого шляху. Наче почувши мої думки, Ігор обернувся і впівобороту з усмішкою промовив:
– Ось це і є Храм Бога живого.
Мене навіть не здивувало, що ми однаково відчули ситуацію.
У Північного Арагаца дві вершини – хибна, сходженням на яку обмежується більшість, і справжня, на шляху до якої потрібно трошки зайнятися скелелазінням.
Хлопці цілком розумно обмежилися хибною вершиною, а нам з Ігорем захотілося все ж таки дістатися до найвищої точки. І хочу сказати, що це було захоплююче! Повторювати не рекомендую, принаймні, без страховки, але ми отримали шалену дозу адреналіну та позитивних емоцій! Десь довелося повисіти над прірвою, не без того, та й з одного боку гребеня вітер був сильний – але воно того варте. Скажімо так – без цієї родзинки похід особисто для мене був би неповноцінним.
Саме тут ми і зіткнулися з такою оптичною ілюзією, як гало, що виникло навколо наших тіл – хлопці жартували, що ми здобули ореол святості.
Вранці ми пішли назад у цивілізацію, але іншою стежкою – ущелиною річки, до селища Арагац. Між іншим, досить карколомний шлях спочатку.
Знову Єреван, прощання з москвичами, вечеря в ресторані вірменської кухні «Зангезур», де кожен здійснив заповітне кулінарне бажання.
Прощаємося біля співаючих фонтанів, за кілька годин у мене літак.
«Тримайся», – каже мені Ігор.
Ми ще не знаємо, що через пару місяців він один, дуже екстремально по першому снігу, блукатиме Мегрелією і придумає новий маршрут у ці краї.
Але це теж інша історія…
