Звіт про похід у Карпати на травневі свята «Від Паміру до Чорної Гори»
Івано-Франківськ — Шепіт — Памір — Сарата — Команова — Лостун — г. Чивчин — полонина Роге — г. Стог — г. Піп Іван Чорногірський — Дземброня — Івано-Франківськ
1–9 травня 2014 року
Учасники:
- Я — Таня
- Лєна і Діма
- Аня й Антон, Анна з Києва
- Провідник Василь з Івано-Франківська
Травневий похід за маршрутом «Карпатський Памір» справив на мене незабутнє враження. Сподобалося буквально все: від організованої зустрічі на вокзалі в Івано-Франківську до прощання 9 травня на тому ж місці і прогулянки містом. Сподобався всезнаючий провідник Василь, дівчина Мелана — одна з організаторів, з якою я познайомилася ще під час зимового походу. Сподобалося й саме місто Івано-Франківськ, де 9–10 травня святкували День міста — проводилися ярмарки й виставки ковалів, сироварів, ткачів. Цього разу я привезла додому подарунки — найсмачнішу бринзу, медовуху й справжнє смородинове вино. А собі купила сарафан-вишиванку. Буду хизуватися влітку.
Група зібралася різношерста. Були досвідчені мандрівники, наприклад, Діма, за плечима якого походи в Перу й на Кавказ. Антон, який і сам водить знайомих Карпатами. Його дружина Аня також бере участь у триденних походах. Анна і Лєна були в подібному поході вперше, але швидко освоїлися. Щоправда, Анна майже весь маршрут йшла останньою з відривом у кілометр, аби насолодитися краєвидами й помедитувати. Її зовсім не бентежило, що вона відстає. Це мене дивувало, бо я завжди тримаюсь ближче до провідника — боюся заблукати. Лєна ж стабільно тримала темп на чолі групи.
Загалом, компанія була чудова — кожен із «тарганами» в голові, зі своїми дивацтвами, що неабияк розважало під час стоянок і привалів. Анна, наприклад, визначала всіх за знаком зодіаку. Її теорії часто були доволі переконливими — цікаво було слухати, як хтось буде діяти в тій чи іншій ситуації. Одного разу вона з Лєною обговорювали своїх знайомих за зодіаком майже до ранку. Враховуючи, що ми спали в одному наметі, а мені страшенно хотілося спати, я була готова задушити їх разом із усіма знайомими Рибами, Дівами й Козерогами. Але загалом компанія була неповторна: я — Водолій, Анна — Скорпіон, Антон — Лев, його дружина Аня — Діва, Лєна — Терези, Василь — Козоріг, Діма — Близнюк.
Діма розповідав про засоби масового знищення людей і про користь часнику у високогір’ї (наприклад, на 5-тисячниках). Антон ділився досвідом харчування в походах — порціонування їжі, наприклад, по 100 г сухофруктів на день на людину. Те, що не з’їли — за борт. Дивно лише: а якщо я сьогодні хочу фініки, а завтра — ні? Але хлопці були дуже уважні: Діма ніс їжу й спальники Лєни й Анни, а Антон давав свій шарф, фотоапарат, бінокль. Аня, його дружина, весело розповідала про свого директора й його круту фотокамеру, про свого кота, що постійно лізе на стіл. Лєна — технар: знає, як залатати дірки в будинку, розвести вогонь і не дала мені померти з голоду, нагодувавши гематогеном. Про Василя й говорити нічого — він знає про гори все: від висот до бойових дій.
Загалом за 9 днів ми пройшли маршрут у 98 км.
Отже.
1 травня — перший день походу. Довгий і виснажливий переїзд до села Шепіт (приблизно 200 км від Івано-Франківська). Говорити про українські дороги марно — й так усі знають, що вони в жахливому стані, і по них швидше стрибаєш, ніж їдеш. Зате майстерність водіїв, звісно, вражає. Запам’яталася дівчинка, яка сиділа з мамою в маршрутці до Шепота: у неї було таке світле лляне волосся і біла шкіра, що Анна запідозрила в неї альбінізм.
Перед виходом із маршрутки ми вирішили трохи перекусити — нарізали сало, білий хліб, сир, ковбасу. Цього разу я сир не їла, тому вирішила знехтувати своїм правилом не вживати частини тіла тварин і скуштувала сало (вперше за останні 15 років). Утішала себе тим, що це натуральний продукт, що пройшов мінімальну обробку. І я зрозуміла, як багато втрачала, відмовляючись від цього продукту раніше… 770 калорій на 100 г, у складі — амінокислоти, вітаміни, і це дуже смачно. Заодно вирішила купити додому саме такого сала — з часточками часнику всередині. Кажуть, добре виводить шкідливий холестерин.
Першу стоянку облаштували в гарному місці — з готовим столом і лавками. Швидко поставили намети: я, Лєна й Анна — в одному, Василь, Діма, Аня й Антон — у другому. Приготували вечерю, випили за зустріч (усі так роблять, просто не всі зізнаються), після довгих розмов лягли спати.
Зранку мене розбудив гамір птахів і дзенькіт казанка. Значить, час вставати. Підйом був легким — сили ще є, хочеться побачити все, та й запланований підхід до гори Томнатик і колишньої військової бази дуже приваблював.
Поснідали рисом, запили чаєм з сушками і потихеньку вирушили в дорогу. Не буду довго описувати краєвиди — вони прекрасні, і говорити сотий раз про зачаровуючу красу гір недоречно: хто бачив — той зрозуміє, хто не бачив — багато втрачає.
Ось і з’явилася в полі зору колишня військова станція «Памір». Здалеку це виглядає як вторгнення прибульців: величезні кулі, що яскраво вирізняються на похмурому небі. Зблизька виявилося, що це круглі куполи, всередині яких є драбина, якою можна піднятися. Наважилися це зробити лише Василь та Анна. Решта просто пройшлися навколо бази, помилувалися руїнами казарм і адміністративної будівлі.
Дорога до другої ночівлі біля села Сарата була недовгою.
О 16:00 ми вже були на місці. Дочекалися, поки підтягнуться Анна з Василем, які трохи відстали. По дорозі знайшли розірваного вовком коня — Лєна навіть сфотографувала цей труп.
Мене лякає така правда життя, тому я просто пройшла повз. Потім ще дивувалася, як Лєна, яка постійно боялася нападу вовків, рисі чи ведмедя, так спокійно підійшла до цього трупа. Ще ми проходили прикордонний пост, і один прикордонник попередив нас, що вище — сніг. Ми сприйняли це легковажно, адже було тепло, йшли майже в футболках. Але вже через день ми повністю відчули правдивість цих слів.
Друга ночівля була в будинку дядька Іллі, місцевого фермера. Я, Лєна й Анна розмістилися в колибі: ми з Лєною забралися на піч, Анна влаштувалася на ліжку, решта четверо поставили на подвір’ї намет. Поки готували вечерю, до нас підійшов знайомитися місцевий хлопець Андрій — без певного заняття і місця проживання, в порваних джинсах, зате з планшетом у руці. Довго розповідав про свої проєкти щодо будівництва кемпінгу в цих місцях. Щоправда, не сказав, як збирається туди доставляти людей.
Засинали ми тієї ночі довго. По-перше, на розігрітій печі було дуже спекотно, по-друге — ми ще години дві розмовляли. А ще Василю закортіло поїсти серед ночі — він заходив у дім у пошуках їжі й шарудів пакетами. Зате вранці як солодко спалося! Усі «наметники» вже прокинулися й готували казанок, а ми ще потягувалися в спальниках.
На сніданок Лєна й Анна зварили жахливо солодку вівсянку на згущеному молоці з сухофруктами. Ніби й смачно, але більшу частину казанка залишили на камені — сподіваюся, місцеві собаки або птахи доїли нашу вівсянку. Мені дуже подобалося, що їжа майже ніколи не пригоряла, і мити казанок було легко (чим я, власне, й займалася весь похід).
Краєвиди по дорозі відкривалися просто неймовірні: розкидані хатинки, гарна церква, квітучі крокуси, спів птахів. Йти було легко, дорога утрамбована. Підйоми-спуски не втомлювали.
А от на українському КПП сталася перша неприємна несподіванка: лив такий сильний дощ, що навіть дощовики не рятували. Ще й ручай, що перегороджував дорогу, через зливу перетворився на повноводну ріку. Щоб її перейти, довелося роззуватися — вкрай неприємно і моторошно холодно.
На КПП прикордонники спершу завели нас у дірявий сарай — мовляв, стороннім не можна заходити на територію. Але Лєна їх зачарувала, і вони дозволили обсохнути в одному з нежилих будинків із пічкою та дровами. Яке ж це щастя — переодягнутися, обігрітися, Анна трохи підсушила мокрий спальник і кросівки.
Щойно виглянуло сонечко — рушили далі. І знову довелося роззуватися, щоб перейти потік. Антон, щоправда, перебрався по поваленій сосні, але це було так стрьомно і небезпечно, що я, глянувши на його акробатику, без слів роззулася й полізла в крижану воду. Зважила тверезо: краще намочити ноги, ніж впасти у потік.
А далі — через хащі — підйом угору до кордону з Румунією. Я дихала, як загнаний кінь. З одного боку добре — можна підтягуватися за гілки, а з іншого — підйом був надто крутий.
Сам румунський кордон не вразив: стовпи, натягнутий колючий дріт.
Румунія зустріла нас неласкаво: повалені рядами дерева, сплутані гілки. Зате дощ припинився, можна було насолоджуватися краєвидами і зробити кілька фото.
Я йшла попереду, час від часу озираючись, щоб не загубитися. Дурний ірраціональний страх, що мене залишать у цьому лісі, не покидав увесь похід.
До вечора стало зовсім холодно, з рота йшов пар. У моїх коротких штанах було дуже некомфортно. Усі натягли куртки, шапки, а я вперто йшла в одних штанах, термобілизні й легкій вітрівці. Потім весь похід мучилася з нежитем і болем у горлі.
На місце третьої ночівлі — 3 травня — підійшли ланцюжком: спершу дівчата, потім підтягнулися хлопці. Здивувало, що в колибі можна було розпалювати вогонь просто в приміщенні. Добре хоч не в кімнаті, де спали. Сама спальня — це підлога і полиці. Ми з Лєною й Анною вмостилися на верхній полиці.
Повечеряли супом із концентратів із сушеними грибами, поговорили про життя й лягли спати. Усю ніч свистів вітер, здавалося, що знесе дах. Я шкодувала, що не взяла зимовий спальник — мій демісезонний хоч і теплий, але я змерзла.
Зранку я зробила ще одне відкриття: наша Лєна займається цілительством. Від її руки, прикладеної до мого чола, йшло таке тепло, що нежить одразу минув і хоч на якийсь час горло перестало боліти. Наступного дня Лєна ще «сканувала» Анну, у якої скакало тиск.
На сніданок були макарони з сиром, а за вікном — гнітючий пейзаж: морозна імла, туман, не видно далі трьох метрів. Звісно, коли рушили — стало тепліше. Знову через дріт вийшли на нейтральну територію й подалися до Лостуна.
Цей день був незабутній: кругозір 0%, занесені снігом дороги, сірі тіні, сіре небо, сірі стовпи, сіра земля.
Я й Лєна йшли попереду. У мене навіть думки не було зупинятися на привал — було так холодно, що я ні їла, ні пила, боячись остаточно змерзнути. Пальці розпухли й заклякли, я ледь змогла натягнути ще одну куртку, але це мало допомогло. Близько 16:00 дісталися розвилки до колиби.
Ми з Лєною пішли до хати розпалювати вогонь, Василь залишився чекати інших. У хатині Лєна намагалася розпалити багаття, їй майже вдалося, але все довкола було сире й мокре, тому вогонь швидко згас. На щастя, підійшли інші. Василь швидко розпалив вогонь. Я нарізала сало, хліб, сир, Аня зробила заготовки для супу й зварила Анні вівсянку на замовлення. Багаття ми також розводили в кімнаті, а спали в іншій — притулившись одне до одного. Біля вогню сиділи недовго. По-перше, було дуже холодно, по-друге — вогонь страшенно димів і виїдав очі.
Ранок відповідав вечору — було сиро, холодно, вітряно й мокро. Голос мій остаточно охрип. Усі вже прокинулися, а ми з Оленою ще лежали в спальниках. Мені було просто страшно висунути носа назовні. Дякую Антону й Ані: коли вони встали, накрили мене своїм спальником. Я хоч трохи зігрілася. Мене трясло так, що я не знала, як це — встати, сходити в туалет, почистити зуби. На щастя, Вася приніс мені й Олені каву просто в спальники. Після гарячого нутро трохи зігрілося, з’явилися сили встати, зібрати спальник, з’їсти дві порції гречки з рибною консервою. Цього дня я вирішила ґрунтовно утеплитися: термокофта, гольф, кофта, куртка, вітрівка, дощовик. Я набула просто космічного вигляду — таке собі диво в трьох капюшонах. Антон дав мені свій теплий шарф і пов’язку на голову, я натягнула вовняні шкарпетки, наостанок випила зігріваючого чаю.
Щоправда, за годину я зрозуміла, що пора роздягатися — надто вже почало припікати сонце. Хоча наважилася я роздягнутися лише ближче до обіду.
Цього дня планувався підхід до г. Чивчин і радіальний вихід на неї. До місця ночівлі ми підійшли рано, о 14:00. Перекусили салом з вівсяним печивом, бо хліб уже закінчився, шоколадом із сиром — я спробувала сало вперемішку з шоколадом. Знаєте, мені сподобалося, принаймні жувати й ковтати було не гидко. З’їла сала побільше, щоб були сили піднятися на г. Чивчин.
Взагалі, г. Чивчин справила незабутнє враження. Вона не витоптана туристами (і це добре). Зарості чорниці, минулорічна журавлина, пагорби пожовклого моху, маленькі льодовики, на яких каталися Аня, Олена й Антон, збирання моху від кашлю (я заварювала його всі наступні дні походу), присипані снігом ялини. Усе це створювало ілюзію, що ти опинився в якомусь казковому королівстві, і під ногами не трава, а шерсть тварини, а окопи часів I Світової — це шрами. Не буду описувати панораму з вершини г. Чивчин — і так зрозуміло, що огляд з висоти понад 1500 м — непередавано красивий.
Спускалася я першою, орієнтувалася на наш будиночок унизу, бачила в бінокль димок від нашого багаття — значить, Анна, яка залишилася за головну, все ж таки приготувала суп.
Решту дня ми провели байдикуючи. Сушили речі, деякі влаштували водні процедури, я ж просто сиділа на порозі й насолоджувалася теплом. Щоправда, коли сонце сіло, стало дуже холодно, довелося загорнутися в спальник, але й це не допомагало, тому всі перебралися в будинок. Спали всі знову впритул в одній кімнаті рядком. Анна, Василь, Дмитро й Олена грали в карти. Я слухала їхні розмови, суперечки й тихенько дрімала.
Наступного ранку ми перевершили самі себе — прокинулися о 9:30. Поки готували сніданок, двічі пили чай — пробило вже 12, і ми вирушили в дорогу. У футболках, з піднесеним настроєм ми бадьоро крокували дорогою. Цього дня ми пройшли близько 20 кілометрів. Перед нами відкривалися види гір Румунії, бачили г. Петрос, укриту снігом, піднімалися перпендикулярно вгору, спускалися так само круто вниз, зустріли самотнього туриста, який уже 4-й день ішов один.
У дорозі друзі обговорювали політичну ситуацію в країні, І і ІІ світові війни, озброєння. А я, щоб не слухати ці розмови, ішла позаду, вдивлялася вперед і розуміла, що в цей момент я просто щаслива.
Йшли ми цього дня теж довго — лише о 19:00 перейшли румунський кордон і підійшли до хатини. Щоправда, там не виявилося води, тож Антон знайшов чудове місце в лісі, просто біля струмка. Там не дув вітер, було тепло, і можна було помитися.
Після вечері ми швидко пішли спати. Надворі було холодно. Зате в наметах у спальнику я спала в одному термобілизні. Так незвично було від тепла, що я одразу ж заснула, незважаючи на те, що Аня й Олена ще три години розмовляли.
Вранці, як завжди, прокинувшись від співу птахів, випили окропу, інші — чаю, поснідали макаронами й доїли останню халву — вирушили в дорогу. Проходили повз г. Стог, але вирішили на неї не підніматися: не хотілося посеред дня робити радіалку, а потім знову йти вперед.
Через 2 години зупинилися попити чаю на галявинці, порослій кінським щавлем, на листках якого сиділа безліч світлячків. Думаю, у темряві це поле виглядає просто казково.
Дорогою ми зустріли 6 джипів. Я дуже дивувалася їхній вправності й майстерності, а також присутності кішки в одній із машин.
Не знаю, як решті, а мені того дня було йти дуже важко. Може, просто розслабилася й повірила словам Василя, що йти буде легко? Тим паче, що ми йшли майже всі 4 години лісом. А я не люблю ходити лісом: темно, жуки літають, краєвидів ніяких, лише ялини навколо, а кінця підйомам не видно. Тож до місця ночівлі я підійшла з язиком, що звисав на плече. Втомилася сильно. Може, дався взнаки перевантажений попередній день? Але так чи інакше, я була рада, коли змогла скинути рюкзак і прилягти на каремат. Усі послідували моєму прикладу. Ми навіть трохи засмагли того вечора.
Хатина була добротна, з двома кімнатами. В одній розмістилися Василь, я, Лєна й Аня, а в іншій — решта. На вечерю, як завжди, був суп, сир із часником (тепер усі активно налягали на часник, не соромлячись аромату). Після вечері довго грали в карти й лягли спати.
Наступного дня очікувався підхід до підніжжя г. Піп-Іван і нарешті можливість побачити обсерваторію.
Снідали пустою вівсянкою, бо все вже доїли: хліб, ковбасу, згущене молоко, шоколад, сушки, сухарі, сухофрукти. Залишилися тільки сіль і сир. Не тому, що їжі взяли мало, а тому, що в перші дні ми ні в чому собі не відмовляли: видавлювали згущене молоко прямо з пакета в рот, їли по дві буханки хліба на день, по дві шоколадки, сухофрукти — десять разів за вечір. Але мені такий екстрим навіть сподобався. Завжди хотіла відчути це відчуття, коли їжі обмаль. Щоправда, пусту вівсянку із задоволенням їли тільки я й Анна, решта — трохи поклювали, тому залишок каші ми взяли з собою. Аня нею повечеряла, а я зранку поснідала.
Підйом до г. Піп-Іван нічим не примітний. Спочатку йшли лісом, я навіть злякалася, що весь шлях так і будемо йти — серед ялинок і сосен. Гарно, не сперечаюсь. Але мені до душі гірські пейзажі й простори.
На щастя, невдовзі ми вийшли на стежку, обсаджену альпійкою — маленькими ялинками. Анна потім навіть «викупалась» у них: впала, а мені довелося її витягувати. Йти було легко — плавний підйом, одна дорога. І головне — жодного туриста назустріч. Ти один. Перед самим підйомом хлопці попросили привал.
Я дивилася на цю гору, й у душі зароджувався сумнів — чи зможу я туди видертися. Збоку вона виглядала гнітюче, «пояс» валунів майже біля самої вершини трохи лякав.
Але що вдієш — рушили далі. Я йшла за Василем, так було надійніше. Мені треба бачити, куди ступає інструктор, і повторювати слід у слід. Сама я гублюсь і не можу вибрати шлях. Ми йшли першими, за нами підтягувалися інші. Вася зробив шикарне фото на валуні, я не наважилася туди дертися. І так ледве дихала й витратила піврулону туалетного паперу на соплі.
Та все ж ми піднялися. Я зробила кілька розкішних знімків з вершини, краєвидів обсерваторії збоку. На вершині Піп-Івана ми зустріли велику групу туристів — вони обідали, фотографувалися.
Ми з Анею теж зробили кілька фото хреста, дивної каплиці. Василь і Лєна залізли на вершину обсерваторії, помахали нам рукою. Я всередину не заходила — там було надто холодно. Не хотілося лізти в цей склеп, тому стояла з рештою на вулиці.
Сіли на пагорб перекусити перед спуском. Чергове здивування: хлопці з Києва приберегли їжу — сушені банани, 2 пакети з горіхами, шоколадку. Тепер стали зрозумілі слова Антона напередодні: «Усе смачне треба приурочувати до якоїсь події». Ось і подія — підйом на гору Піп-Іван після 8 днів походу. Випили бехеровки й почали спуск.
Спуск був не менш цікавим, ніж підйом. Ми з Анною йшли попереду. Зустріли дідуся років 70, який збирався піднятися на Піп-Іван і спуститися назад. Проходили по льодовику, я дуже боялася посковзнутися й полетіти вниз. Василь знову заговорив на улюблену тему, показував місця, де колись воювали, і шкодував, як же вони, бідні, у тих окопах сиділи. Я його розумію — страшна ситуація.
По дорозі до Дземброні ми піднялися ще на гору Смотрич. Одразу скажу — ця гора мене вразила найбільше.
Сподобалася загадкова голова, сподобалися химерної форми камені дорогою, дивні обвали. Хотілося сфотографувати їх усі, але, не маючи часу, просто милувалася. Знову ступили на стежку з альпійкою, і ми з Анною відірвалися далеко вперед.
Цього разу Анна зрадила своєму правилу йти позаду й склала мені компанію. У підсумку до хатинки за годину ходьби від села ми підійшли першими. Розклали каремати й влаштували відпочинок. За деякий час підійшли решта учасників.
Після короткої наради вирішили не спускатися сьогодні до села, а заночувати в гостинному будиночку, де знайшлися й хліб, і сухарі, і чай, і навіть рогалик з маком. Лєна зварила суп, заправила його засмажкою з цибулі. Усім сподобалося. Діма й Василь пішли по провізію до Дземброні, а ми сиділи на лавці, милувалися краєвидами, говорили про котів. Я так затишно закуталась у спальник, що майже заснула. Коли сонце зайшло, стало відчутно прохолодно, і ми вирішили розпалити вогонь у хаті. На щастя, в цей час повернулися Василь із Дімою — принесли копчений сир, хліб і курячі яйця. Збулася мрія Лєни — вона мріяла про молоко й яйця з третього дня походу. Вася швидко розпалив вогонь, і всі сіли біля вогнища — смажили хліб на решітках, лузали насіння, попивали пиво.
Дим ліз прямо в очі, тому ми з Анною скоро пішли спати. Спали на двох ярусах: 4 людини внизу, 3 — нагорі. Я наприкінці виспалась просто чудово. Було дуже тепло — спати можна було в самій білизні.
Зранку Василь підняв нас рівно о 7 годині. Чай уже був готовий. Не знаю, як іншим, а мені того ранку зовсім не хотілося говорити. Тож я швидко склала спальник, рюкзак, доїдала вчорашню вівсянку, заїла сушками й лягла на сонці засмагати.
Інші готували сніданок, метушилися, збиралися. Я тільки помила казан і знову вляглася на каремат. Я відчувала такий спокій, що пролежала б так цілий день. Але, як би сумно це не було, ми зібрали речі й за 1,5 години після підйому вирушили в село Дземброня. Цього дня я не боялася відстати й ішла з Анною позаду всіх. Ділилися планами на майбутнє.
Коли ми спустилися до села, хлопці вже чекали нас біля маршрутки. Дорогою вирішили купити шампанське, щоб відзначити завершення походу. Шампанське купили в найближчому селі, розпили його.
Недалеко від Івано-Франківська зупинилися перекусити в чебуречній. Чебуреки були величезні, але смачні.
Ось і ІФ. Зустрілися з Меланою, однією з організаторів походу, хлопці віддали їй прокатні речі й попрощалися з Лєною та Дімою, які того ж дня о 16:29 виїжджали.
З Антоном і Анею ми ще встигли посидіти в кафе «Десятка», з Меланою й Анною встигли прогулятися по ІФ, сходити на озеро, насолодитися заходом сонця.
Потім о 22:00 я посадила Анну на потяг до Києва, а сама залишилася в ІФ ще на добу. Переночувала в готелі «Надія». Дорогувато (360 гривень за добу), але це того варте: зручне розташування, сніданок, чудові номери. Спершу думала, чим зайнятися того дня, але виявилося, що одного дня навіть замало, щоб насититися цим містом.
Похід вийшов просто чудовим. Я б із задоволенням пройшла цей маршрут ще раз. Єдине, про що шкодую — що 11 травня мені довелося повернутися додому…
