Золота осінь в Горганах!!!
Пролог…
Люди… обличчя… короткий огляд…
… все в моєму житті колись почалося з того, що з’явився S.Klim. Тоді я ще не усвідомлювала, що його поява переверне мій і так шалений світ з ніг на голову. І, ура!!! О, Боги!!! Це сталося. Тепер у голові цілодобово лише гори, гори і ще раз гори. Дякую тобі, великий духовний гуру, за те, що ти є.
Ще величезна подяка за найкрутіший у світі рюкзак, який ідеально сидить по фігурі і постійно дратує очі всім навколо. Правда, після цього походу було вирішено, щоб мене з ним у Карпатах більше ніхто не бачив. І не дивно – річ, між іншим, унікальна та ексклюзивна. Можуть вкрасти.
Отже…
Роман Бiдичак (Роман, Рома, інструктор, провідник, гід, кухар, оповідач, сенсей, мама і тато в одній особі) – людина, яка заміняла нам усіх під час походу.
Залізна Леді 🙂 (Люда, Людмила, тітка Люда)
З Людою Орловою ми ходили разом по Мармарошу влітку. Чудовий інструктор з байдарок. Рекомендую. Добра, витривала, сувора, весела, товариська, хороший організатор – коротше, саме те, що потрібно. А ще – неймовірний кулінар. Завдяки їй ми відкрили нову методику харчування в походах.
Женя Катастрофа (Женя, Женечка, Яуген)
Женя Витко – любитель різноманітних походів. Також знайомий по Мармарошу. Мандрівник з невеликим стажем. Має навіть гірський велосипед, але в велопохід зі мною не ходив, а даремно. Потрапив би в обморожуючі душу «пригоди» (вислів Глазова) – після яких Мармарош здавався справжнім раєм.
Балагур нашого походу – Олексій Ляскало – вуаля!
Олексія я знайшла випадково в інтернеті. Душа компанії, творча особистість.
Як він погодився на цей похід – досі загадка. Думаю, велике бажання побачити гори зіграло свою роль. Підозрюю, що через обіцянку «лайтового» походу та «санаторних умов» він мене досі «не любить». Після короткої переписки в соцмережах я зрозуміла – наш чоловік. У розвідку можна.
Про себе багато не скажу.
Gornyachka – донька Беара Гріллса. За висновками групи – перещеголяла самого Гріллса.
Цей похід у Карпати для мене вже був п’ятий за рік із хвостиком. (На Мармароші Олексій ще сказав – «ех зачепило!») Зачепило справді сильно. І чимось важким, що не піддається лікуванню і перезавантаженню.
04 листопада 2012 року дружньо зійшлися на вокзалі та сіли в поїзддо Чернівців. До відправлення залишалося кілька хвилин – і, як завжди, не було Жені. Він у нас ВЕЛИКИЙ СПІЗНЮВАЧ. Навіть там, де не можна запізнюватися – він усе одно спізнюється.
Добра та ввічлива тітонька зі скрипучим голосом повідомила всіх, що поїзд Х відправляється, розповіла, як поводитися, а Жені все не було. І тільки коли зачинилися двері вагона – було чути, як когось, ніби прищемило. Це був наш Женя, який на ходу стрибав у стрімко віддаляючийся склад. Підозрюю, колись буде як у «Ну, постривай!»: голова у вагоні, а ноги та рюкзак – надворі.
Слава Богу! Усі в зборі. Подорож почалася.
Подорож у Горгани
Їхати було недалеко. Їли, балакали про все підряд. Про різні пригоди в екстремальних умовах, чим невільно збентежили сусіда по купе.
05 листопада 2012 року (ДЕНЬ ПЕРШИЙ).
У такому складі приїхали до Івано-Франківська. Пішло… Хтось забирає плеєр, хтось знімяє гроші. Класика. А ми з Людою рюкзаки сторожимо. Наші ще нормальні, а от хлопчачі – важкуваті, нічого не скажеш. Після численних зборів, біганини туди-сюди, поїздки на таксі тощо – зустрілися з інструктором. Приїхали на автовокзал, купили квитки. Женя таки забрав свій плеєр. Сіли в автобус і вперед! Їхати недовго – добре, бо на задніх сидіннях довго не всидиш. Але один чудовий плюс – це ПОВІТРЯНІ ЯМИ! Аж дихання перехоплювало. І не тільки дихання.
Автобус привіз нас у Гуту. Вивантаживши всі речі – почали збиратися у «шлях-дорогу». Погода тішила. Але дрібний дощик підкрапував «паскудно». На щастя, йти було недалеко. Усі з нетерпінням чекали обіцяної «золотої осені». Очікування поки що виправдовувалися. І під дружне «улюлюкання та гиготіння» рушили вперед.
Чим далі ми йшли, тим сильнішим ставав дощ. Мене це навіть тішило. Ну, люблю я дощі… Було відчуття, що гори цього разу дадуть добру встряску.
До місця першої стоянки дійшли майже сухими. І майже чистими. До речі, дороги були сильно розбиті «важкою артилерією лісорубів». Тож інколи доводилося «прокладати шлях через цю кашу-малашу».
Табір розбили, їжу приготували і навіть поїли. А потім почався неймовірна листопадова злива. Підтримуючи вогонь, ми продовжували сидіти біля нього, поки зовсім не промокли до нитки. Довелося розбігтися по «домівках», у теплі «ліжка», поки ще зігрівала душу домашнє вино Олексія.
06 листопада 2012 р. (ДЕНЬ ДРУГИЙ)
Ранок другого дня був, відносно, прекрасним. Дощу не було. Але його відсутність була нетривалою. Тому довелося поспішно снідати, збирати табір і «рушати вперед».
Почався підйом на висоту. І страшенно розмиті, і просто вбиті дороги. Але ми героїчно долали ці перешкоди і стійко підтримували командний дух. А тим часом дощ вже поливав зверху, і моя «водонепроникна» куртка перетворилася на дуже «проникну». Вона промокла наскрізь. Чортова контора Х, яка виготовила цю річ, згодом виявилася зайвим замерзлим вантажем. Довелося тягати цю «непотрібність» цілий тиждень. Куртці була обіцяна «страшна кара» – дуже хотілося принести її в жертву Карпатським Богам і спалити на вогнищі.
Короче, чим вище ми піднімалися, тим холодніше ставало. Краплі дощу поступово перетворювалися на сніжинки. Наступала справжня зима. Зими в Карпатах дуже шикарні. Але ця вразила найбільше, бо різко переходила з «золотої осені» в відвертий мороз. І це було зовсім несподівано. Хоча, як з’ясувалося, виживання було можливе. Де ж наша «не пропадала»??? А наша пропадала всюди!!! Лише б вдома не запліснявіло. Волоцюги…
Картина змінилася радикально.
Місце нашої ночівлі було доволі затишне, проте продуване й засніжене. Найголовніше – знайти велику кількість сухих дров, яких майже не було.
Поступово налагодивши побут, сіли вечеряти. Темрява підкралася непомітно. Почався сильний снігопад, який остаточно зруйнував усі мрії та надії побачити «золоту осінь». Сніг падав великими пластівцями. Видовище було яскраве.
07 листопада 2013 р. (ДЕНЬ ТРЕТІЙ)
За словами Олексія…
«Женя прокинувся першим і розбудив мене. Ми вилізли з намету. Снігу намело за ніч по коліно. Температура була близько -6. Я був у шоці. Як ми розпалимо вогонь????? Женя – молодець, мужньо тримався, підбадьорюючи в такий важкий момент. Спільними зусиллями, дуже довго намагаючись і напружуючись – ми це зробили».
Мені з намету зовсім не хотілося виходити. Але треба! Нікуди не дінешся. Поспішно поснідавши, і навіть трохи погравши у сніжки – швидко згорнули табір і рушили далі, потроху набираючи висоту.
Треба було перейти перевал. Вітер набирав силу… На шляху, у всій красі, перед нами постала альпійська ялина. Хто був у Карпатах взимку – знає, що це таке. Пройти крізь неї було практично неможливо. Від такої кількості снігу вона просто накрила всю стежку, і довелося повзти під нею, чіпляючись рюкзаками за гілки. Супер! І снігу поїли, і ялина нас гарно «відшмагала». Олексій назвав її КУЩІ!!! Обморожуючі душу КУЩІ!!! За це йому «виписали бика». А він у відповідь пообіцяв повернутися влітку і все повирізати до чорта.
Далі стежка пролягала по засніжених каменях. Місцями можна було навіть побачити лишайник, який покривав камені цілий рік. Місцевість була відкрита, і при сильних поривах вітру нас буквально зносило кудись у невідомість. Інструктор і Люда рушили вперед. Їхні фігури на фоні кам’яних гір здавалися крапками. Ми з рештою відстали значно. Потім, пропустивши Женю і Олексія вперед, я відстала ще більше.
Через сильний вітер і заметіль рухатися було практично неможливо. Було відчуття, що вітру байдуже на мою присутність і навіть на рюкзак за плечима. Кожен крок тягнувся вічністю. Зате адреналін отримала в повній мірі. Клас! Друзі швидко помітили мою відсутність і стали чекати. Люду і інструктора досі не було видно. Олексій і Женя пропустили мене вперед, щоб я була «на виду». Боротьба зі стихією тривала. Те, що мене кидало і підкидало в різні сторони – дрібниці.
За словами Олексія:
«Попереду мене, на відстані кількох кроків, йде Катя. Вітер сильний. Йти дуже складно. Постійно потрібно зупинятися, щоб перечекати пориви. Катину комплекцію крутило і вертіло в різні боки. Але вона продовжує рухатися. Ще один порив вітру. Випадково піднімаю голову. Бачу картину. Цим поривом вітру Катю піднімає в повітря, і вона просто падає з усієї сили. На щастя, був величезний камінь. Її туди придавило. Якби не він – знесло б через перевал. Від цього видовища у мене всередині все похолоділо. Я до неї. Підходжу, тягну за рюкзак, а вона не лише сміється, але й огризається».
Оце була доза!!! Оце були заморожуючі душу пригоди!!!!!!!!!!! Закінчилося все добре. Продовжили шлях далі. Наставав вечір. Потрібно було знайти місце для ночівлі. За словами інструктора, нам належало перейти полонину – і ми вже були близько. Полегшало, але ненадовго.
Місцевість була відкрита. Сніг і вітер продовжували «творити своє». Але підштовхувані ними в спину – ми радісно бігли до місця стоянки. Та не тут-то було. Поставити навіть два намети, як виявилося, було ніде. Довелося повертатися.
Було жорстко. Адже доводилося йти вгору, відчуваючи постійний подих вітру в обличчя. Всі пішли вперед. Я потроху брела позаду, знаючи, що рано чи пізно дійду. Іноді справді хотілося впасти й «здохнути». Але велике було бажання ПОПИТИ ЧАЮ. Тому, так би мовити, дійшла – ні, доповзла.
Вогонь довго не розпалювався. І це зрозуміло. Але ми ж «десант», закинутий у Карпати. Ми зможемо. Застосувавши величезну кількість зусиль – розпалили. Почалося велике сушіння речей, в основному шкарпеток і черевиків. Унікальна Люда навчила унікальним речам – як висушити черевики в таких шикарних умовах. Усі були в повному захваті. Не без втрат, звісно. Леша спалив шкарпетки, чим був засмучений і роздратований. По приїзду у Франківськ ми обіцяли купити йому нові.
08 листопада 2012 р. (ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ)
Встали, поснідали і вирішили йти в радіалку. Люда погодилася залишитися за господарством. Сказала, що нам нічого робити, і пішла спати в намет, при цьому пригрозивши, що якщо ми не повернемося через три години, вона піде шукати перше село і вимагатиме, щоб нас знайшли.
Ми рушили.
Знову почався різкий підйом. Навіть без рюкзаків було дуже важко. Ми з Олексієм постійно відставали, фотографували, сиділи та просто балакали. Женя з інструктором рушили вперед. Незабаром ми їх наздогнали. Адже перед нами стіною постали чарівні і леденячі душу КУЩІ!!! І це було жесть. Ми застрягли в них, втративши купу часу. Мудрий інструктор дав відбій, сказавши, що сходження ми не зробимо, і просто витратимо на це цілий день замість кількох годин, як планувалося. Ми засмутилися через Люду. Вона ж піде 🙂
Безрезультатно довелося повертатися назад. Слухаючи Олексія і його дивовижні розповіді про те, як він розбиратиметься з цими кущами влітку. Було весело. Повернулися в табір і заночували там же.
09 листопада 2012 р. (ДЕНЬ П’ЯТИЙ)
Належався спуск і довгий перехід до цивілізації. Із зимової казки ми поверталися в справжню весну. Стає тепліше, замість сніжинок на голову почали падати краплі дощу. З’явилася зелена трава і прекрасні гірські ріки. Переправ вистачило – і по каменях, і по лячних мостах. Було дуже весело і бадьоро. Відразу зігрілися.
Знайшли місце для стоянки. На величезній галявині поставили намети. А навпроти знаходився будинок для лісорубів. Ночувати в ньому було неможливо, бо там було дуже брудно. А от залізти на дах і з нього спостерігати за зорями – від цього неможливо було відмовитися.
10 листопада 2012 р. (ДЕНЬ ШОСТИЙ)
Час невблаганно йшов вперед. Почався зворотний відлік. Ранок шостого дня був прекрасний. Світило яскраве сонце, і це тішило. Бо за цілий тиждень воно вперше так нас балувало. Йшла підготовка до сніданку. Олексій приніс гуаш і пензлі. І ми дружно зробили «олдскульні» написи, зробивши ретуш на вогні.
Після сніданку і пакування речей – рушили до Гути. Було тепло і навіть спекотно. День видався просто чудовий. Йти було легко, бо по рівній місцевості. Нарешті наші доблесні фотоапарати серйозно взялися до роботи.
Ось вона – ЗОЛОТА ОСІНЬ У КАРПАТАХ. У передостанній день походу ми насолоджувалися нею. День поступово наближався до кінця. Ми дісталися до місця нашої першої стоянки. Маршрут замкнувся. Місце було шикарне. Тільки дуже засмічене. До речі, рік тому мені вже довелося тут побувати. І за рік все змінилося. Пляшки, консервні банки, пластик – всюди. Жах! Навіть у річці все це плавало. За кілька кілометрів від стоянки було село, з якого ми мали завтра вирушати у Франківськ. У селі знаходився магазин. Слово «магазин», немов чарівне, привело всіх до тями, і ми просто побігли туди. Накупили всього. Люда приготувала неймовірну вечерю – макарони з куркою в сметані. Пальчики оближеш.
11 листопада 2012 р. (ДЕНЬ ЗАКЛЮЧНИЙ)
Встали у неймовірно ранній час. Але встигли поснідати і сфотографувати світанок. Красиво – нічого не скажеш. Мені, як завжди, не хотілося їхати. На душі було дуже сумно і тоскно від цього усвідомлення. Адже тут я вдома.
Дурнуватий автобус привіз нас до Івано-Франківська, де вже чекала баня.
Чисті, помиті та пахнучі ми сіли в поїзд і додому!!!
Ось такі були пригоди нашої банди у поході маршрутом «Найвищі вершини Горган». Велике спасибі всім, хто не побоявся побачити «ЗОЛОТУ ОСІНЬ У КАРПАТАХ» і побував зі мною в одному з «найлегших походів».
З повагою, Gornyachka
