Звіт про трекінг у Мексиці. Частина 1: Сходження на Орісабо
У Мексику наша команда потрапила вперше. Головним завданням було сходження на найвищу вершину Мексики — вулкан Орісабо, а паралельно з цим — огляд головних пам’яток півдня країни та півострова Юкатан. Нам вдалося здійснити все заплановане і навіть більше. Це неймовірна країна, яка подарувала нам 14 незабутніх днів життя. Отже, як усе було.
01.12.2015. Мехіко і музей антропології
Місцем зустрічі нашої групи став один із хостелів у самому центрі Мехіко, біля кафедрального собору. Мехіко — одне з найбільших міст світу, тому дуже важливо жити не на околицях.
Оскільки більшість з групи прилетіла на день раніше, ми вирішили не гаяти часу дарма й подивитися щось цікаве в місті. На метро дісталися до площі Чапультепек. До речі, метро в Мексиці — дуже колоритне місце, де завжди багато людей. Дуже раджу користуватися не таксі, а саме метро — значно цікавіше і швидше, адже на вулицях Мехіко часто бувають затори.
Парк Чапультепек просто величезний — тут розташований єдиний у Північній Америці середньовічний замок, кілька ставків і безліч музеїв. Найцікавішим серед них є музей антропології.
У ньому зібрано унікальні експонати й артефакти культур стародавньої Мезоамерики: ацтеків, тольтеків, майя, ольмеків та інших. Також є велика експозиція, присвячена краєзнавству, природознавству й, власне, антропології людини.
Щоб повноцінно оглянути весь музей, потрібно кілька днів, а також серйозна підготовка й обізнаність, щоб розуміти, які унікальні речі тут можна побачити.
Ми провели в музеї кілька годин, побіжно переглянули майже всі експозиції й вийшли абсолютно приголомшені від кількості інформації, що пройшла крізь нас за цей час.
Щоб трохи розвіятись, вирішили піти знайомитися з місцевою вуличною кухнею. Самі розумієте — це смачно, пізнавально й дуже екстремально. Стравою дня стали тако — кукурудзяні коржики з різними начинками, а також смажені коники. Так-так, саме коники. Смажені й приправлені гострим соусом чилі, вони чудово пасують до пива.
Увечері вся наша команда з 16 осіб нарешті зібралася в хостелі, але довгих посиденьок не було — всі були надто втомлені після перельоту та зміни часових поясів.
02.12.2015. Теотіуакан і базиліка Пресвятої Діви Гваделупської
Вранці, поки ми ще снідали, до нас приїхав наш водій — Хосе. Ми орендували автобус для перевезення нашої групи протягом усього маршруту — від Мехіко до Канкуна. Разом із водієм приїхав і гід Хакобо — мексиканець, який раніше навчався в київській політехніці.
Упакувавшись у транспорт, ми вирушили до пірамід Теотіуакана — головної пам’ятки Мексики. Комплекс справді величезний і знаходиться далеко за межами міста. На вході — сувенірні лавки та багато гідів, що пропонують свої послуги.
Перш за все ми піднялися на піраміду Сонця та пройшлися “вулицею мертвих”. Це місто значно старіше за ацтеків — ніхто не знає, хто і навіщо його побудував. Загадкові теотіуаканці майже не залишили після себе слідів.
На жаль, місто було сильно зруйноване конкістадорами Кортеса, а сучасна реставрація, найімовірніше, втратила багато деталей та автентичності.
Знайомство з Теотіуаканом ми завершили на піраміді Кетцалькоатля — пернатого змія та головного божества ацтеків. Вразило те, наскільки ацтеки поступалися у будівельній майстерності древнім теотіуаканцям. Масштаби їхнього будівництва йдуть у невимовне порівняння з давньою культурою. Багато чого, на жаль, було знищено під час конкісти. Відвідуючи пам’ятку сьогодні, ми бачимо її інтерпретацію сучасними археологами.
Відвідуючи це місце, варто подбати про захист від сонця, адже вдень воно нещадно палить у голову. Втомившись від руїн, вся група вирушила до місця, де виробляють текілу.
Нашому захвату не було меж, особливо коли почалася дегустація. Процес виготовлення напою також дуже цікавий — нам розповіли його у всіх деталях.
Коли сонце трохи вщухло, а ми скупили всю текілу, група вирушила до базиліки Діви Марії Гваделупської. Це головна християнська святиня в Латинській Америці. Явлення Пресвятої Діви тут святкується нарівні з Різдвом, адже Марія Гваделупська вважається покровителькою всіх місцевих жителів. 12 грудня біля базиліки збирається близько 10 мільйонів вірян — справді грандіозний розмах.
На місці, де з’явилася Пресвята Богородиця, збудували кілька храмів, останній із яких — зовсім сучасний. На жаль, іспанські архітектори, плануючи основну базиліку, не врахували, що будують на болотистій місцевості. У результаті нині собор сильно нахилився й у недалекому майбутньому загрожує завалитися.
Обійшовши весь комплекс, ми зустріли тут дивовижний захід сонця, після чого вирушили в центр міста. Затори тут жахливі, і більшу частину часу ми провели саме в них. Перш ніж вирушити відпочивати в хостел, ми піднялися на оглядовий майданчик одного з хмарочосів Мехіко.
03.12.2015. Перевал Кортеса.
Після сніданку в хостелі та завантаження наших рюкзаків до автобуса ми вирушили закупити продукти, необхідні для акліматизаційного походу до вулкана Іста. Газ можна придбати в Мехіко в магазині VertiMania за адресою: Patriotismo #724. Тут продаються стандартні балони з різьбленням, які підходять до більшості пальників і джетбойлів.
Наступні кілька годин ми витратили на виїзд із Мехіко — завдання не з легких, зважаючи на те, що водій у нас не місцевий, а з Канкуна. Але з навігатором можливо творити дива. Незабаром ми дісталися містечка Амекамека, а звідти попрямували до перевалу Кортеса.
І саме тут почалися наші пригоди. Щойно дорога почала підніматися на перевал, наш автобус закипів. Водій явно не відчував машину і не розумів, що з нею робити. Наші хлопці дали кілька порад і спробували полагодити двигун, але безуспішно — автобус потребував ремонту в умовах СТО. До перевалу Кортеса залишалося зовсім небагато, тож ми зупинили місцевих індіанців на майже розваленому мікроавтобусі, і ті погодились підкинути нас догори. Тим часом Хосе на порожньому автобусі мав доправити наші рюкзаки нагору.
На перевал Кортеса ми дісталися в тісноті, але без образ. Вгорі погода зіпсувалася: усе затягнуло туманом і полив холодний, пронизливий дощ. Іти до притулку Альсономі в таку погоду зовсім не хотілося, тож ми доплатили місцевим, і вони погодились завезти нас ще вище. По дорозі я зайшов до рейнджерів, зареєстрував нашу групу й узяв ключі від притулку. Тут же ми сплатили за вхід до парку.
Мікроавтобус стрімко домчав нас ґрунтовою дорогою до сейсмологічної станції, біля якої розташовувався притулок Альсономі.
Всередині виявилося три кімнати з камінами та двоярусними ліжками. У коридорі — запас води та два туалети. Є електрика.
Із мікроавтобусом я повернувся до Хосе — далі їхати він не міг. Не проблема — хлопці трохи спустилися вниз і самі забрали свої рюкзаки. Притулок розташований на висоті 4200 м — чимало, якщо порівняти з Мехіко (2500 м).
Ми швидко закип’ятили чай на джетбойлі й лягли спати, щоби зранку прокинутись якомога раніше. Тим часом Хосе повернувся до Амекамеки лагодити автобус.
04.12.2015. Акліматизація на вулкані Істаксіватль
Прокинулись до сходу сонця. На наш подив, хмари розсіялись і дощ припинився. Просто перед нами, в передранковій темряві, чітко вимальовувався велетенський конус діючого вулкана Попокатепетль. З його жерла виривалися клуби диму, підсвічені червоним сяйвом розпеченої лави.
Незабаром зійшло сонце, і ми вирушили стежкою. Приблизно за два кілометри від притулку стояв наметовий табір тих, хто піднімався на вершину. Пройшовши його, ми вийшли на стежку, яка замінила ґрунтову дорогу.
Піднявшись до першої сідловини, перед нами відкрився неймовірно гарний краєвид на вулкан Попокатепетль. Через небезпеку виверження й викидів попелу підйоми на нього заборонені.
Після короткого траверсу почався осипний схил, яким ми піднялися до висоти 4850 м. Тут стояв невеликий притулок для альпіністів. Йти вище не було змоги, адже подальший маршрут вимагав вищої підготовки учасників і відповідного спорядження, якого у нас не було. Нашою головною метою був акліматизаційний трекінг — і ми її успішно виконали. Повернулися назад.
До Альсономі ми повернулися добряче втомленими, але відпочивати ще було рано. Перекусивши та зібравши рюкзаки, ми почали спуск до перевалу Кортеса. Дорога виявилася дуже комфортною і мальовничою. Ліс із місцевої сосни приємно тішив око після високогірних скель і каміння. Стежка плавно вела вниз.
На перевалі Кортеса ми залишилися ночувати просто в офісі рейнджерів. Нам надали матраци, і ми розмістилися просто у холі серед інформаційних стендів. Тут була кухня, гарячий душ, а головне — чудовий краєвид на Попокатепетль та Істаксіватль.
Хороший вечір нам зіпсували сусіди — місцеві туристи, які також зупинились на перевалі й гучно святкували до пізньої ночі.
05.12.2015. Тлачичука.
Хосе приїхав за нами на перевал рівно о 8-й ранку, як ми й домовлялися. Погода була чудова: яскраво світило сонце, і навколишні гори було видно дуже добре. Окрім Істаксіуатля й величного вулкана Попокатепетль, перед нами відкрився також вулкан Малінче, на який часто підіймаються для акліматизації перед Орісабою.
Продукти для сходження ми купували в Чолулі. Тут також розташована найбільша піраміда в Мексиці. На її вершині побудована католицька церква. Масштаб піраміди просто колосальний. Наразі тут тривають розкопки, але про повне очищення всієї піраміди, очевидно, не йдеться.
Ближче до вечора ми благополучно дісталися селища Тлачичука, звідки всі стартують на Орісабо. Містечко зовсім невелике, тут є кілька хостелів, де можна відразу замовити все необхідне для сходження. Ціни на проживання в таких місцях доволі завищені, але враховуючи можливість замовити доставку провіанту та оренду спорядження, рівень цін виглядає приємним. Доставка джипом з Тлачичуки на висоту 4200 м і назад коштує 50 доларів. Прокат кішок — 15 доларів, льодоруба — близько 10.
Місць для нашої групи в одному з хостелів було впритул. Якось розмістившись, ми вирушили в селище подивитися, як святкують День маїсу. Це було справді цікаво. На центральній площі встановили сцену, де виступали музиканти та проходили театралізовані вистави. Щогодини спокій Тлачичуки порушувала справжня канонада петард. Причому це тривало цілодобово.
06.12.2015. Доставка та акліматизація
Джипи чекали на нас о 9 ранку. Завантаживши весь провіант, усі розсілися по машинах і ми вирушили. Задля економії ми оплатили лише підвіз нагору, а вниз вирішили спускатися пішки.
Дорога нагору дуже мальовнича і проходить через соснові ліси, які зовсім не асоціюються з Мексикою. Час від часу відкривається чудовий краєвид на Орісабо.
На середині підйому зламалася одна з машин, що везла наші рюкзаки. Це трохи затримало нас, точніше — наші речі. Притулок “Великий Камінь” розташований на висоті 4200 м і являє собою невеликий будиночок з одним приміщенням. Уздовж однієї стіни у три яруси розміщені спальні місця — звичайні дерев’яні настили.
Всередині було багато альпіністів, а навколо притулку стояла велика кількість наметів. Першим ділом ми зайняли спальні місця для всієї нашої групи. Кішки й льодоруби мали чекати на нас у притулку, але виявилося, що спорядження все ще на горі, в інших альпіністів. Довелося запастися терпінням.
Не дочекавшись кішок, ми вийшли на акліматизаційну прогулянку. Нашою метою було набрати 600–700 метрів висоти і спуститися назад.
Гуляти довше не було часу, потрібно було добре відпочити, адже тієї ж ночі нам належало розпочати сходження на вулкан Орісабо. Діставшись позначки 4700 м, ми спустилися вниз.
Після вечері нарешті отримали наші кішки й льодоруби. Після ретельного примірювання всі лягли спати.
07.12.2015. Сходження на вулкан Орісабо
Прокинулися о першій ночі, випили чаю й вирушили на маршрут. Погода була тиха, без вітру, всі учасники почувалися добре. Вгору просувалися повільно, економлячи сили.
На висоті приблизно 4800 м пішохідна стежка вперлася в крутий кулуар з обмерзлими схилами. Щоб подолати таку перешкоду, нам не вистачало спорядження. Довелося трохи спуститися й шукати обхідний шлях.
Маркування стежки на Орісабо просто жахливе. Серед справжнього лабіринту ущелин і стежок було розкидано сотні кам’яних турів. Було важко зрозуміти, яка стежка веде вгору. Втративши близько години, ми зустріли світанок. Сонячне світло допомогло швидко знайти правильний шлях, і ми продовжили підйом.
Невдовзі ми перетнули позначку 5000 м і вийшли на сніжно-льодовий купол вулкана. Стан снігу був цілком комфортним для сходження, тим більше, що днем раніше на вершину піднялося багато людей і протоптали для нас ідеальну стежку.
Останні 500 м висоти здавалися нескінченними. Скільки б ми не йшли вгору, здавалося, що вершина лише віддаляється.
Нарешті сніг закінчився, і з’явилася вершина. Вона була зовсім вільна від снігу — мабуть, через теплі гази, що підіймаються з жерла вулкана.
Розміри кальдери вражають, а її глибину взагалі важко усвідомити. На вершину піднялося 5 членів нашої групи. Тут ми провели близько години, насолоджуючись краєвидами.
Спуск зайняв значно менше часу, дорогу в лавовому лабіринті ми долали за записаним треком — більше не хотілося блукати.
Діставшись притулку, всі були вичавлені як лимони. Частина учасників поїхала джипом у Тлачичуку, а ті, хто вирішив спускатися пішки, готувалися до сну.
Щойно стемніло, на ґрунтовій дорозі до притулку з’явилася ціла колона. Як згодом з’ясувалося — колона армійських джипів. Схоже, на вулкані заплановані навчання гірського спецназу Мексики.
Було цікаво спостерігати, як солдати облаштовують табір і налагоджують роботу польової кухні. Частина з них розмістилася з нами в притулку й довго не давала нам заснути своїм шумом, а потім і хропінням.
08.12.2015. Спуск у Тлачичуку.
Ранок у нас був, як у справжній армії. Усюди снували солдати, готували гірське спорядження й зброю. Спостерігаючи за ними, ми самі втратили дисципліну й затягнули зі сніданком. Варто зауважити, що суворої муштри у мексиканських військових ми не побачили. Все виглядало як польові збори на військовій кафедрі. Солдати ходили в різних шапках, шарфах, слухали музику з телефонів.
Спостерігати за ними більше не було часу. Зібравши рюкзаки та подарувавши солдатам залишки води, ми почали спуск.
Увесь шлях проходить ґрунтовою дорогою через соснові ліси, а далі — городами. Йшлося дуже легко, ми вже встигли скучити за звичайним легким походом. Єдиний мінус — багато пилу.
Наш водій чекав на нас у селищі за кілька кілометрів від Тлачичуки. Сівши в автобус, ми дорогою заїхали в хостел, де зупинялися перед сходженням, щоб розрахуватися за оренду спорядження.
Попереду на нас чекав дуже довгий переїзд до міста Паленке — понад 750 км. Але в нас було 3 літри текіли й чудовий привід для святкування — успішне сходження на найвищу гору Мексики — вулкан Орісаба.
Про наші пригоди на півострові Юкатан читайте у другій частині звіту.
