Звіт про похід у Болівії
Після походу в Перу я до неможливості закохався в Південну Америку, і, як наслідок, не минуло й півроку, як був придуманий новий маршрут цим дивовижним континентом — цього разу в Болівії. Від цієї подорожі я не очікував нічого особливого, тим більше після Перу. Але Болівія вразила мене настільки, що я сміливо можу сказати — це найкрасивіше і найзахопливіше місце, де я коли-небудь бував.
14.05.2014. Знайомство з найвищою столицею у світі — Ла-Пасом.
Отже, я поїхав до Болівії одразу після завершення трекінгу до Мачу-Пікчу зі славетного міста інків — Куско. Сьогодні до Ла-Пасу прилетіли також двоє учасників походу — Вова з Твері та Діма з Москви. Вову я вже знав за минулорічним походом у Перу — Південна Америка також не відпускала його. А з Дімою ми тільки мали познайомитися. Команда у нас вийшла чудова, хочу подякувати хлопцям за це.
Ми оселилися в хостелі «Пірва», який мав стати нашою штаб-квартирою на час походу. Наперед скажу, що під час походу в нас було стільки непередбачених форс-мажорів, що програма змінилася майже повністю. Але саме це зробило нашу пригоду ще цікавішою та насиченішою.
Отже, за генеральним планом ми мали вирушити на екскурсію до стародавнього міста Тіуанако, однак через затримку рейсу Вови поїздку перенесли на кілька днів. Замість цього ми вирушили знайомитися зі столицею Болівії — Ла-Пасом. Це місто не схоже ні на яке інше у світі. Воно розташоване в своєрідному кратері на висоті від 3600 м до 4000 м. Сам цей факт уже незвичайний — найвища столиця у світі.
Нескінченні цегляні будиночки тулаться на дуже крутих схилах, причому чим вище — тим біднішими стають квартали. Жителі Ла-Паса мріють оселитися якомога нижче, де клімат м’якший і тепліший, де розташовані квартали багатих болівійців. Практично з будь-якої точки міста видно гігантську гору Ільямані (6439 м).
Історичний центр міста забудований гарними будинками позаминулого століття, що сусідять із хмарочосами та скляними новобудовами. На дорогах міста — хаос. Правила дорожнього руху ігноруються, всюди затори та нескінченні сигнали клаксонів.
На вулицях панує незвичайна атмосфера — дуже багато болівійців ходять у національному одязі. Звернуло увагу, що повсюди дуже багато закоханих парочок. Такої кількості щасливих молодих людей навряд чи побачиш у Венеції чи Парижі. Тож Ла-Пас безсумнівно ще й романтична столиця.
Через висоту хлопцям було важко пересуватись крутим вуличками міста, але активну акліматизацію ще ніхто не скасовував. Ми відвідали найвищий міжнародний стадіон у світі та піднялися на одну з оглядових майданчиків, щоб оглянути місто згори. Вид був просто запаморочливим. Найнеймовірніше місто, яке я бачив.
Потім усі пішли далі гуляти містом, а я вирушив шукати мулів для проходження 10-денного походу через усе Кордильєра Реаль. Тут мене чекав сюрприз: як виявилося, жителі містечка Сората, звідки ми мали почати похід, почали агресивно ставитися до туристів. Через це місцеві гіди й погоничі не рекомендували стартувати звідти.
Довелося терміново коригувати маршрут, у чому дуже допоміг місцевий гід і просто хороша людина — Едуардо. Домовившись про мулів та всі необхідні трансфери, я повернувся до хостелу.
15.05.2014. Копакабана та Острів Сонця.
О 8-й ранку автобус компанії “Titicaca” забрав нас прямо з хостелу, і ми вирушили до узбережжя озера Тітікака, в місто Копакабана. По дорозі автобусу треба було перетнути одну з проток озера. Усі виходять з автобуса та переправляються спеціальними пасажирськими човнами, а автобус завантажується напідстаркуватий баркас, який лише трохи більший за сам автобус.
Копакабана — невелике туристичне містечко на березі озера Тітікака. Тут багато готелів, крамничок і головне — пристань, звідки відходять катери до острова Сонця (Isla del Sol). Над містом височіє пагорб, на вершині якого розташована церква й майстерно зроблена хресна дорога.
Катери на острів Сонця відходять о 8:30 і 13:30. Перекусивши в місті, ми сіли на один із катерів і попрямували на південь острова. Хоча острів здається зовсім близько, дорога туди зайняла трохи менше двох годин. Тут дуже красиві краєвиди: яскраве сонце, темно-синя вода й жовто-зелені терасовані схили узбережжя.
Висадившись у селищі Юмані (Yumani) на півдні острова, ми без проблем знайшли хостел — гарно збудовану хатинку на трьох осіб. Усе це коштувало всього 30 болівіано з людини. Під час обіду на чудовій терасі нам спало на думку сьогодні ще й з’їздити на острів Місяця.
Недовго думаючи, ми найняли катер за 250 болівіано і вирушили в дорогу. Подорож на Isla de la Luna тривала трохи більше 30 хвилин. На горизонті, просто над поверхнею синіх вод озера Тітікака, височіли засніжені вершини Кордильєра Реаль. Наймасивнішою здавалася Анкоума (6427 м).
Як кажуть легенди, інки з’явилися саме на цих двох островах, тому ми очікували побачити тут щось особливо цікаве. На острові Місяця розташовані руїни жіночого храму інків. Але ні полігональної кладки, ні мегалітичних споруд тут немає. Храм побудований із земляних блоків. Хоча згодом ми таки виявили фрагменти притаманної інкам полігональної кладки в основі тераси, на якій стоїть храм. От і з’явилася нагода подискутувати на тему альтернативної історії.
Повертаючись з острова Місяця на острів Сонця, ми вмостилися на даху човна і спостерігали, як повільно сідає сонце, а тіні падають на величезний сніжний хребет Кордильєра Реаль. Розмови про доколумбову епоху Південної Америки не покидали нас.
16.05.2014. Трекінг на острові Сонця та переїзд до Кордильєра Реаль.
Зранку нас чекала неприємність — Вова почувався погано, почав кашляти, боліла голова, пересуватись було дуже важко. Почали з’являтися думки про гірську хворобу. Довелося відмовитись від планів перетнути острів із півдня на північ. Залишивши Вову відпочивати в хостелі, ми з Дімою пішли прогулятися південною частиною острова.
Навколишні ландшафти були просто вражаючими. Хотілося фотографувати буквально все. Весь острів повністю терасований і заселений. Схоже, що в минулому населення тут було в рази більше. Села дуже доглянуті й охайні, що зовсім не типово для Болівії.
Зробивши коло, ми ледве встигли на катер, що відправлявся з півдня о 13:30 до Копакабани. Вові так і не стало краще, але ми всі сподівалися на краще. Та й сам він тримався молодцем, без упину жартував на тему гірської хвороби й обіцяв завтра бути як огірочок.
У Копакабані я вирушив на ринок закупити продукти для нашого походу “Транскордильєра”. У цей час хлопці оглядали чудову церкву Пресвятої Богородиці в Копакабані. О 17:00 нас зустрів сеньйор Едуардо, і ми поїхали джипом у гори.
Потрібно було поспішати, щоб встигнути на переправу через Тітікаку, адже в темну пору доби вона часто не працює через хвилювання на озері. Машина легко летіла чудовими асфальтованими дорогами, навколо миготіли неймовірні краєвиди, і виникало відчуття польоту й нереальності того, що відбувається.
Незабаром стемніло, і ми пробиралися бездоріжжям до гірського хутора Альто Круш Пампа, що на висоті майже 4400 м. Уся дорога зайняла понад 4 години. Коли ми вийшли з теплої машини, то потрапили у царство морозного розрідженого повітря високогір’я. Едуардо домовився з місцевими, що ми розіб’ємо табір неподалік, побажав нам удачі й поїхав у Кондорірі. Завтра зранку до нас мав прийти поганяч мулів.
Поставивши намети, ми ще довго не могли заснути через яскравий місяць. Він осявав околиці та виривав із темряви силуети гір. Уява без упину малювала те, що ми побачимо зранку.
17.05.2014. Початок походу в Кордильєра Реаль.
Ніч видалася морозною. Все навколо було вкрите інеєм. Через наш табір пройшли пастухи з цілим стадом лам — дуже цікаве й незвичне для нас тоді видовище. Незабаром прийшов наш поганяч — Нарцисо з двома чарівними кониками — мулами.
Сьогодні нам належав відносно нескладний перехід через кілька гірських долин до селища Альюайя. Зібравши рюкзаки й поклавши їх на мулів, ми вирушили в дорогу. Але з перших хвилин стало зрозуміло, що Вові все ще зле. Він сильно відставав, і було прийнято рішення розвантажити одного мула й посадити Вову на нього. Роль портьєра випала мені, але Нарцисо чесно вибрав найлегший рюкзак.
Наш шлях пролягав пологими схилами передгір’їв “Королівських гір”. У всі боки розстелялися рівнини, а вдалині виднілося озеро Тітікака. Йшлося непросто, адже висоти тут чималі. На обід ми зупинилися в долині однієї річки. По дорозі траплялися стада лам, до яких ми вже починали звикати.
18.05.2014. Озеро Вараварані.
Як тільки настало ранок, до нашого табору завітали дві місцеві дівчата. Через мовний бар’єр ми так і не зрозуміли, що саме їм було потрібно, але дізнавшись, що нас супроводжує сеньйор Нарсисо, дуже зраділи і залишилися його чекати. Ми пригостили дівчат кавою з печивом, і незабаром з’явився Нарсисо з сином — 15-річним Хосе.
Вова далі відчував на собі тяжку руку гірської хвороби, чекати його акліматизації вже не було змоги. Треба було спускати його в Ла-Пас. Для цього Нарсисо привів їздового коня. Було вирішено розділитися. Я і Діма в супроводі Хосе мали йти до озера Вараваранi (Lago Warawarani) через гори, а Вова з Нарсисо на конях поїдуть до лагуни Котія — легкою дорогою. Там увечері ми зустрінемося і знайдемо транспорт для евакуації Вови.
Так і зробили. Стежка вела нас вгору долиною, в кінці якої височіла неприступна вершина Вараваранi (5542 м), що чимось дуже нагадувала Маттергорн. Хосе впевнено вів нас вгору, слухаючи радіоприймач, перекинутий через плече.
Незабаром ми досягли зони снігів, де й побачили озеро Вараваранi. Воно справді велетенських розмірів і знаходилося в кулуарі однойменної гори на висоті близько 4800 м. З одного боку кулуара прямо в озеро спускався льодовик. Вода в озері мала різний колір залежно від глибини.
Далі Хосе повів нас на перевал висотою 5040 м, звідки відкрився вид на наступну долину, що нам належало подолати. Але на наше здивування вниз не вела жодна стежка, а схил обривався рутовою сипухою вниз. Хосе вказав, що нам треба спускатися просто вниз. Спочатку ми не повірили, але іншого вибору не було.
Пройшовши небезпечні ділянки, ми навчилися пересуватися по сипучому схилу і почали отримувати від цього задоволення. Після спуску нас чекав підйом на ще один перевал висотою 5 тисяч метрів. Два таких перевали за один день дуже нас втомили, ми ледь повзли, а Хосе почувався, наче на прогулянці.
Подолавши останній перевал, ми вийшли до лагуни Котія. Вона була величезна. Уздовж її берега пролягала дорога, що перетинає Кордильєру Реаль із заходу на схід. На березі озера ми мали зустріти Нарсисо і Вову.
Через деякий час з’явився Нарсисо, але без Вови. Виявилося, що по дорозі він втратив свідомість, і Нарсисо терміново евакуював його іншим шляхом. В цей час Вова вже був у Ла-Пасі. У подиві ми з Дімою вирішили завтра вранці теж їхати до Ла-Паса.
19.05.2014. Лікарня
Посеред ночі мене розбудило світло фар, що вперлося у намет, і голоси. Виявилося, що це Едуардо приїхав за нами, щоб відвезти до Ла-Паса. Вова відмовився їхати до лікарні, і його залишили в одному з хостелів.
Швидко зібравши всі речі, ми попрощалися з Нарсисо і помчали на джипі вниз. Сонце вже піднялося, і навколо були чудові краєвиди, на горизонті виблискували вершини Кондорірі, які нам не вдалося побачити зблизька. За дві години ми домчали до міста.
Вову знайшли напівсонним у хостелі “Баку”, який врешті став нашим «домом» у Болівії. Влаштувавшись тут, я поїхав з Вовою до лікарні. Нам порадили звернутися до госпіталю «Алеманія», який виявився дуже сучасною клінікою. Такі раніше я бачив лише у медичних серіалах. Було дивно опинитися у такому місці в Болівії.
Оглянувши пацієнта, лікарі порадили залишити його на одну ніч для повного обстеження. Але всі ознаки гірської хвороби були наявні. Залишивши Вову в добрих руках, я повернувся до хостелу.
З Дімою ми провели залишок дня, оглядаючи Ла-Пас. Тут є чудове місце — центральний ринок, куди всі приходять поїсти. У мешканців Болівії не заведено готувати вдома, а кухонь у болівійських квартирах ви не знайдете. Всі після роботи чи на обід розбігаються по маленьких вуличних їдальнях або столових.
На ринку є все: супи, різноманітні другі страви з м’ясом і рибою, вегетаріанське харчування, десерти та морозиво, і найголовніше — фреш із будь-яких фруктів, що ростуть у Латинській Америці. Пройти повз ринок і не випити літру свіжовичавленого соку нам не вдавалося жодного разу.
20.05.2014. Тіуанако та боротьба з лікарями
Після ранкового візиту на ринок з гастрономічними інтересами я вирушив до лікарні до Вови, а Діма тим часом поїхав оглядати стародавнє місто Тіуанако.
Навколо цього доінківського пам’ятника історії витає багато містики і легенд. Вважають, що колись Тіуанако стояв на березі океану і був портовим містом, але через жахливий катаклізм він був піднятий на 3 тисячі метрів над рівнем моря разом з гірським масивом Анд.
На користь цього говорить схожість фауни озера Тітікака і світового океану. Таким чином колись Тітікака був частиною океану. Але всі ці загадки поки що залишаються нерозгаданими. Дістатися до Тіуанако можна місцевими маршрутками, які відправляються в першій половині дня від міського кладовища Ла-Паса.
Поки Діма насолоджувався стародавніми руїнами, я навідався до лікарні. Вова дуже радів мене бачити, він почувався вже значно краще і хотів якнайшвидше покинути госпіталь. Але це було не так просто. По-перше, лікарі були категорично проти і наполягали, що Вові потрібно ще залишатися в лікарні. А по-друге, ми дізналися приблизну вартість одного дня перебування у лікарні — 700 доларів!!!
На щастя, у Вови була страховка, яка мала покрити всі витрати, але поки ми налагоджували зв’язок зі страховою компанією і домовлялися про переказ коштів — Вова залишався в полоні лікарні.
Складалася парадоксальна ситуація — ми чекали, коли страхова оплатить лікування, але при цьому з кожним днем сума зростала. Знаючи про різні інциденти зі страховими компаніями, ми серйозно боялися, що страхові ухиляться від оплати. Але виходу не було — Вові довелося залишитися ще на добу в очікуванні оплати страхової.
21.05.2014. Перемога і Дорога смерті.
Рано вранці я знову повернувся в клініку. Вова вже був дуже сердитий, і ми твердо вирішили сьогодні звідси піти. Але страхова все ще не переказала потрібну суму. Лікарі несли різну нісенітницю про те, що вони взагалі не вийшли на зв’язок зі страховою.
Лише після мого скандалу вдалося домогтися звільнення Вови, але нам довелося залишити в клініці його паспорт. Вові було вже значно краще, але в гори йому поки що рано. Було вирішено, що найближчі два дні ми з Дімою спробуємо піднятися на гору Уайна Потосі (6088 м), що неподалік від Ла-Паса, а Вова відпочине трохи, поїде до Тіуанако, а потім ми всі разом підемо в гори.
У цей час Діма катався на велосипеді знаменитою у всьому світі “Дорогою смерті”. Щороку на ній гине більше 100 людей — така сумна статистика. Але, на мою думку, таких доріг в Андах, та й взагалі в горах, повно. Питання лише в кількості транспорту, що курсує цією дорогою. Тут він дуже великий.
Вечір провели, святкуючи повернення Вови з лікарні і слухаючи розповіді Діми про “Дорогу смерті”. Пили текілу в барі нашого хостела. Ла-Пас — дивовижне місто, тут практично неможливо знайти пивну. Загалом тут не прийнято пити.
22-23.05.2014. Сходження на Уайна Потосі (6088 м)
О 9 ранку ми відправились в офіс однієї з туристичних компаній Ла-Паса, щоб випробувати спорядження для сходження. На місці нам видали кішки, льодоруб, шолом, систему, пластикові черевики, гамаші. Також можна було взяти вітрозахисну куртку та штани, але ми мали свої, кращої якості.
З нами йшов хлопець із Іспанії. Нас трьох посадили в легковий автомобіль і повезли до підніжжя Уайни. Дорога тривала півтори години і пролягала вздовж безлічі лагун у широкій гірській долині.
На жаль, погода псувалась: вся Уайна Потосі була в хмарах, пролітав сніг. Проїжджали повз мальовниче кладовище, яке часто потрапляє на фотознімки з цих місць. Приїхавши на місце, ми були дуже розчаровані — на вулиці була справжня заметіль, всюди лежав сніг. Але відступати було нікуди — треба було йти вгору.
Після ситної вечері ми утеплилися, одягли рюкзаки і рушили вгору. Стартували з висоти 4700 м, а дійти сьогодні потрібно було лише до 5150 м — до високогірного притулку «Кампо Альто», звідки вночі треба було починати штурм вершини.
Хоч перехід і не був довгим, на висоті йшлося нелегко. Всі чомусь поспішали піднятися якнайшвидше, і нам довелося теж прискоритись. Вниз спускалися місцеві підлітки, одягнені зовсім невідповідно для такого клімату. Напевно, приїхали дуже рано і чекали гарної погоди.
Схили Уайни Потосі були повністю вкриті курумником, який оледенів, тож пересуватись було непросто. Приблизно за півтори години ми дісталися Кампо Альто. Притулок складається з трьох приміщень: спальні для туристів, загальної їдальні і горища для гідів та обслуговуючого персоналу.
Як тільки ми влаштувалися на двоярусних ліжках, виявилось, що для нас просто забули забронювати місця. Отак от. Довелося тіснитися разом із гідами на горищі. Але рівень комфорту там не значно нижчий — головне, що було тепло.
Поївши гарячого, всі пішли спати, бо сходження мало початись о першій ночі. Сном це важко назвати — все-таки висота 5150 — ми з Дімою просто пролежали кілька годин у спальниках, але так і не змогли заснути. Натомість місцеві гіди спали як убиті.
Близько 11 години я вийшов з притулку по справах і був приголомшений тим, що хмари розвіялися, сніг припинив падати, і я побачив білосніжний силует величезної Уайни Потосі. Це було неймовірне видовище. З протилежного боку, далеко внизу, мерехтів мільйонами вогнів Ла-Пас.
На щастя, погода покращилась, і о першій ночі всіх розбудили для сходження. Юрба сонних сходжувачів незграбно грюкала пластиковими черевиками по їдальні, пила каву та щось їла, якщо був апетит. Незабаром гіди розподілили між собою сходжувачів і почали виходити зв’язками з притулку.
Настала і наша черга. Спустившись трохи від притулку, на сніжник одягли кішки, зв’язались у зв’язку з 4-х осіб і рушили вгору. Темп задавали гіди відмінний — навіть дихання не збивалося. Всі рухалися майже однією шеренгою. Піднімаючи голову, було видно, як ланцюжок ліхтариків іде все вище і вище в чорне небо.
Підйом був досить крутим, але при правильному темпі це майже не відчувалося. Йшли практично без зупинок, впевнено набираючи висоту. Через кілька годин стежка перетворилась майже на стіну. Довелося використовувати льодоруб і кішки на повну. Тож, хоча всі й кажуть, що Уайна Потосі — не технічна гора, тут усе ж присутні елементи справжнього альпінізму.
Ставало все холодніше, а через повільний темп зв’язок зігрітися фізичною роботою було неможливо. Гіди іноді зовсім недоречно жартували, починаючи кричати «Лавина, лавина…» Це іноді серйозно лякало, адже стежка часто проходила через тріщини і розломи, тож всяке тут може трапитись.
На висоті 5800 м наш гід припинив сходження через велику кількість снігу, і довелося спускатися. Це було дуже сумно, важко було прийняти поразку, але в горах треба бути покірним.
Незабаром почало дуже швидко сходити сонце, почали вимальовуватися навколишні гори. Раптом дуже різко хмари розступились, і перед нашим поглядом постала по-справжньому епічна картина. Всі гори лежали десь унизу, вкриті снігом. Ще нижче гір тягнувся суцільним килимом шар хмар. І тільки в одному місці їх не було — над Ла-Пасом. Він світився вогнями, немов із глибокої криниці. Від побаченого просто перехоплювало подих. Це було щастя.
У Кампо Альто стало зрозуміло, що практично всі повернулись назад. До позначки 6000 м дійшли лише 3 людини, а на вершину взагалі ніхто не піднявся. Трохи відпочивши в притулку, ми пішли вниз. Оскільки ми не спали всю ніч, почала даватися в знаки втома.
Спуск виявився несподівано довгим, навіть не вірилося, що ми піднялись до притулку всього за півтори години. Далі були довгі години очікування трансферу до Ла-Паса і довгоочікуваний сон у хостелі.
24.05.2014. Стежка Ель Чорро.
Настав час продовжити похід, перерваний гірською хворобою. Щоб уникнути рецидиву, ми вирішили змінити маршрут і пройти трек на висотах нижчих за 4000 м. Для цього якнайкраще підходила стежка Ель Чорро.
Її можна пройти за 3 дні, і вона майже повністю складається зі спуску. Узявши лише найнеобхідніше на цей термін, ми сіли в таксі й поїхали до лікарні, щоби за можливості вирішити проблему зі страховкою. На жаль, нічого не вдалося, і ми рушили далі.
Таксі підкинуло нас на перевал Чукура (Chucura), висотою 4850 м. Після кількох днів негоди на висоті тут усе було засипано снігом. Холодний вітер пробирав до кісток. Але щойно ми почали спускатися — одразу ж значно потеплішало.
Стежка Ель Чорро — це древній інкський шлях, прокладений для перетину важливого перевалу. Якість і масштаб робіт, проведених інками, вражають. Це безумовно найкраща з усіх збережених доріг інків.
Хмари розвіялися, і ми побачили неймовірні краєвиди навколишніх гір. По дорозі також оглядали інкські руїни. На стежці є кілька контрольних пунктів, де потрібно реєструватися, а на одному з них — заплатити 20 болівіано за вхід.
Постійно спускатися нам дуже сподобалося. День пройшов якось легко і невимушено. Ми пройшли через миле село, де саме відбувався футбольний матч. Здавалося, весь населений пункт зібрався на стадіоні. Особливо вразили дівчата, які грали у футбол у національних костюмах.
До запланованого кемпінгу ми не дійшли й розбили табір просто на узбіччі інкської стежки біля чудової гірської річки. За день ми скинули понад кілометр висоти, тому стало тепло і дихалося значно легше.
25.05.2014. Дорога до Сан-Франциско
Ми продовжили спуск і дійшли до кемпінгу, де мали ночувати попереднього вечора. Це була неділя, і в селі, де я нарахував три будинки й міст, стояла невеличка церковця, де навіть правили молебень. Присутній був лише священник. Ми затрималися тут майже на годину, спокушені пляшкою кока-коли.
Сьогодні дорога не лише спускалася, а й час від часу добряче підіймалася — чого ми зовсім не очікували. Ми спустилися нижче 2500 м, і навколо розгорнулися справжні джунглі, що буяли соковитою зеленню. Стежка буквально занурювалася під зелений покрив, де подекуди через щільність листя ставало зовсім темно.
Усюди було волого, стежку перетинали численні струмки, а подекуди навіть водоспади. Дуже мальовничі місця. До вечора ми дісталися запланованого кемпінгу Сан-Франциско, де й розбили табір. Вартість ночівлі — 10 болівіано з особи.
26.05.2014. Коройко.
Прокинулися раніше, щоб подолати залишок маршруту. Усім, хто відвідує Болівію, я дуже рекомендую похід стежкою Ель Чорро. Тут не лише дуже гарно, а й можна перепочити від висоти решти Болівії.
Ми спустилися на неприйнятну для нашого походу висоту — 1200 м. Стало дуже спекотно, відчувалася близькість Амазонії. Досягнувши селища Chairo, ми завершили похід Ель Чорро. Далі ми винайняли таксі до містечка Коройко, яке цілий день було видно на горизонті.
Добиралися до Коройко майже дві години. Місто вразило своїм розташуванням на крутих схилах Анд. Вулички були дуже вузькими. Звідусіль відкривалися чудові краєвиди. Було важко повірити, що такі велетенські гори можуть бути настільки заселеними.
Далі ми поїхали маршруткою по тій самій знаменитій «Дорозі смерті» до Ла-Паса. Дорога дуже мальовнича — просто неможливо відірватися від вікна. Увечері ми ще заскочили до лікарні, але там уже нікого не було. Це зруйнувало наші плани на нічний виїзд до Уюні. Залишилися ночувати в Ла-Пасі.
27.05.2014. Кін-дза-дза.
Не хочеться вдаватися в подробиці, але після скандалів і погроз звернутися до поліції нам таки вдалося забрати паспорт у лікарні. Виявилося, що гроші давно перерахували на рахунок лікарні, але страхова «забула» про це повідомити, а лікарня не переймалася перевіркою. Зрештою, лікування Вови від гірської хвороби обійшлося страховій у 2000 $.
Щастю не було меж. Ми купили квитки на нічний автобус до Уюні, до знаменитих солончаків. Скористалися перевізником «Panamericana», вартість — 100 болівіано. Решту часу провели на покупках сувенірів у Ла-Пасі, а також відвідали унікальний парк «Місячна долина». Він мені дуже нагадав загадкову Каппадокію.
Увечері придбали пляшку рому в дорогу і вирушили на автобусний термінал. Автобус виявився дуже старим. Здавалося, він пережив стільки, скільки нам і не снилося. Але щойно ми почали поїздку — я раптово зрозумів, що ми потрапили в світ старого кіно.
Усе довкола дуже нагадувало інтер’єр пепелаца. На ґрунтовій дорозі автобус кидало з боку в бік, салон, занурений у темряву, був повний пилу, від чого пасажири безупинно кашляли. Незабаром усередині стало неймовірно холодно, температура впала нижче нуля, пара йшла з рота, а вікна вкрилися морозними візерунками.
Нас рятувала тільки пляшка рому, але вона швидко закінчувалася, а реальність «кін-дза-дзи» ставала все очевиднішою. У туалеті, який традиційно був на пепелаці, замість зливу водою був злив пилом, а за вікном, у променях сходу сонця, пролітала червона пустеля. Це вже не наша планета. Але все має властивість закінчуватися. О 7 ранку ми таки «долетіли» до Уюні.
28.05.2014. Солончак Уюні та острів «Риби»
Наступні три дні були настільки яскравими, що, мабуть, запам’яталися найкраще з усього походу Болівією. Вранці в Уюні було відчутно морозно, тому ми одразу вирушили до найближчої фірми, що пропонувала триденні джип-тури солончаком.
Місцеві зазвичай використовують Toyota Land Cruiser, яка вміщує 6–7 осіб з речами. Водій виконує роль гіда, кухаря і турботливої мами для всіх пасажирів. З усіма питаннями і проблемами слід звертатися до нього.
З нами в джип-команді виявилися двоє французів — Тома і Жеремі, а також дві дівчини з Японії — Айя і Марі. Усі — чудові люди, і ми чудово подружилися за час «джипінгу». Наш водій звався Ібан, і він був дуже хорошим гідом. О 10 ранку ми стартували з Уюні.
Першою зупинкою було кладовище паровозів — одразу на околиці Уюні. Колись у регіоні активно розвивалася гірнича промисловість, і Уюні був справжнім шахтарським містечком. Для транспортування руди побудували залізницю. Із Британії завезли чимало сучасних на той час паротягів.
Але незабаром запаси руди вичерпалися, галузь занепала, і паровози стали нікому не потрібні. Тепер вони стоять посеред пустелі як меморіал колишньої слави залізних гігантів. Зробивши бажані фото, ми поїхали далі.
На жаль, у травні на солончаку немає тонкого шару води, але він від цього не менш мальовничий і цікавий. Спершу нас привезли до старого соляного готелю посеред пустелі. Тепер його переобладнують на музей. Дуже порадував український прапор неподалік. Тут ми обідали.
Солончак Уюні абсолютно рівний на багато кілометрів. Завдяки цьому можна дуже цікаво гратися з перспективою. Наш водій був справжнім віртуозом у цьому й мав спеціальні реквізити. Ось що з цього вийшло 🙂
Під шаром солі — порожнини, заповнені ропою. У цьому розчині багато літію, який має велике майбутнє в електромобільній індустрії. За словами вчених, майже весь світовий запас літію міститься саме тут. Тож, можливо, в Болівії буде майбутнє подібне до Об’єднаних Арабських Еміратів — хто знає.
На «десерт» нас завезли на острів «Риби». Це просто фантастичне місце. Посеред соляної пустелі височіє скелястий острів, повністю вкритий велетенськими кактусами. Сюрреалістичний пейзаж. Щоб піднятися на вершину острова, треба заплатити 30 болівіано.
Сьогодні ми попрощалися з Вовою, у якого післязавтра був авіарейс додому. Він повернувся іншим джипом в Уюні, а ми продовжили подорож солончаком. Ще довго ми їхали цією дивовижною пустелею, аж поки не приїхали до невеликого селища, де нас поселили в одному з соляних готелів. До речі, найзручнішим будівельним матеріалом тут є саме сіль.
Вечір провели за веселими розмовами з французами і японками та пляшкою болівійського «сингані».
29.05.2014. Лагуна Колорадо.
Прокинулися о 7-й ранку — свіжі й готові до нових пригод. Поснідавши, ми запакували речі на дах джипа і вирушили в дорогу. Кожен новий день на солончаку Уюні був яскравішим за попередній.
Першим місцем, яке ми відвідали, було озеро, на якому ми вперше побачили фламінго. Ці неймовірні птахи живляться дрібними організмами, що мешкають у солоних водах місцевих озер. На березі також була помічена місцева лисиця.
Дорогою до наступної лагуни ми перетнули безліч дивовижних ландшафтів вулканічного походження. За кожним поворотом Альтіплано виглядало по-новому. Навіть не думав, що пустелі можуть бути такими різноманітними.
Ми відвідали діючий вулкан і справжні марсіанські пейзажі. Взагалі, все навколо нагадувало не трекінг по Болівії, а справжню висадку на Марс.
Обідали ми в маленькому туристичному селищі з п’яти будинків на березі ще одного озера з фламінго. Ці птахи є головним об’єктом охорони місцевого заповідника. Також тут багато вікунь — родичок лам, які вільно бродять навколо маленькими стадами й невідомо чим харчуються.
Потім ми піднялися на найвищу точку нашої подорожі по Альтіплано — 4700 м. Незабаром наш водій зупинився в вузькій ущелині, де живе багато місцевих гризунів — віскачо. Вони дуже нагадують зайців або дрібних кенгуру. Абсолютно не бояться людей і підходять в пошуках смаколиків прямо до вас. Можна навіть спробувати погладити цих дивовижних тварин.
Ближче до вечора ми прибули до головної цілі нашого дня — Лагуни Колорадо. Головною її особливістю є червоний колір води. Причиною цьому — мінерали в ґрунтах навколо. Тут усе червоне. Навіть виникла думка, що саме так виглядатиме тераформований Марс.
В озері багато фламінго, але найбільше вразило — велика кількість мертвих і обезголовлених птахів на березі. Тут же в озеро впадали термальні джерела. Як виявилось, це ті птахи, які не змогли набратися сил для перельоту. Вони залишились на озері, щоби хоч якось зігрітися в теплих водах, але холодний клімат Альтіплано прирікає їх на загибель.
Для в’їзду на територію Лагуни Колорадо необхідно сплатити 150 болівіано. Не викидайте квиток — він знадобиться наступного дня, щоби покинути заповідник.
На ніч ми зупинилися в маленькому хостелі недалеко від Лагуни Колорадо. Ніч була холодною, а на небі сяяли дуже яскраві зірки.
30.05.2014. Лагуна Верде і гейзери.
Гід підняв нас о 5-й ранку. Щоб усе встигнути подивитися й повернутися назад в Уюні, треба було багато часу. Всі метушилися по хостелу сонні й замерзлі. Надворі дув холодний вітер. Ми завантажилися в джип, зігрілися й миттєво заснули.
Перша зупинка — гейзери. Просто з-під землі з диким свистом виривався стовп пари. Вдалині виднілися інші гейзери. Я раніше ніколи не бачив цього природного явища, і воно мене дуже вразило.
Трохи далі було ціле поле маленьких кратерів, на дні яких кипіла вода, а в різних місцях з-під землі під тиском виривався пар. Найсміливіші стрибали через гейзер, як через багаття. Повсюди пахло сіркою.
Було дуже холодно, і весь час хотілося погріти руки в гейзері. Не хотілося покидати це місце, але треба було рухатися далі. Наступна зупинка — гарячі джерела.
Чудовий маленький басейн, наповнений теплою водою, під синім небом Альтіплано — що може бути кращим? Швидко переодягнувшись, ми кинулись у басейн. Це було блаженство — зігрітися після такого холодного ранку. Навіть сама думка про те, щоб вилізти з води, лякала. Але вийти виявилось зовсім не холодно.
Свіжі й задоволені життям ми поспішали далі. Попереду нас чекали Біла лагуна і Лагуна Верде. У водах останньої велика концентрація миш’яку, тому це мертве озеро.
На цьому наша подорож по солончаку Уюні, а точніше — по плато Альтіплано, завершилась. Ми прибули на кордон Болівії з Чилі, звідки хлопці вирушили в Сан-Педро-де-Атакама, а ми з Дімою на тому ж джипі поїхали через увесь солончак назад в Уюні.
Дорога зайняла цілий день, і дорогою ми ще відвідали ряд дуже цікавих місць. Усього й не згадаєш. Солончак Уюні — це справді одне з найвражаючих місць на планеті, яке обов’язково варто відвідати.
В Уюні ми попрощалися з водієм і вирушили купувати квитки в Ла-Пас. Нас чекав неприємний сюрприз — усі квитки були вже розпродані, залишилося лише одне місце. Оскільки я не встигав на літак з Куско до Ліми, то квиток дістався мені. Діма затримався в Уюні ще на одну ніч. Отак ми попрощались, і наш похід Болівією завершився.
Мене чекав добовий переїзд до Куско й повернення додому. Болівія настільки мене вразила, що ще не залишивши її, мені вже хотілося назад. Сподіваюся, мені ще пощастить тут побувати.
Вам також буде цікаво
- Звіт про похід Чорногірським хребтом, осінь 2021
- Відгуки учасників про похід Лікійською стежкою | Вересень 2013
- Історія про те, як я не зійшла на Петрос
- Самарканд — скарбниця Узбекистану
- Новорічний Мармарош | Звіт
