Звіт про похід горами Болгарії. Ріла та Пірін
Похід у гори Болгарії я планував уже давно, але лише цього року йому судилося здійснитися. І я невимовно радий цьому, адже, як і очікувалося, гори Болгарії виявилися неймовірно красивими та перспективними для активного відпочинку.
03.08.2013. Початок трекінгу в Болгарії
Болгарія зустріла нас яскравим сонцем і неймовірною спекою. Зустріч групи була призначена на 14:00, тож залишався час прогулятися вулицями Софії та докупити відсутній газ для походу в Рілу. Але через дві митниці нам все ж таки вдалося провезти чотири балони газу з України, що дуже тішило.
Софія — дуже контрастне місто з багатою історією. Найбільше мене вразила відсутність столичної метушні, яку я очікував тут побачити. Усім раджу відвідати собор Олександра Невського — він надзвичайно гарний. Ось так, непомітно прогулюючись, настала пора зустрічі на вокзалі.
Спакувавши рюкзаки та познайомившись, ми нарешті вирушили в бік Сапаревої Бані, що розташована біля підніжжя Рили. Дістатися туди довелося з пересадкою в Дупниці, але стиковка пройшла швидко й без проблем. О 19:00 ми вже стояли на вулицях Сапаревої Бані. Це селище міського типу є воротами до заповідника Седемте езера. Звідси прокладена чудова асфальтована дорога до притулків Паничище та Піонерське, що знаходяться на схилах Рильського гірського масиву.
Маркування в місті майже немає. Довелося звертатися до місцевих мешканців, які охоче допомагали, що дуже радувало. Уже було пізно, усі втомилися з дороги, тож вирішили зупинитися на ночівлю одразу за селищем, на межі лісу. Місце, на жаль, не зовсім дикої природи, поруч — дорога з доволі інтенсивним, як для гір, рухом. Але це нам не завадило добре відпочити та виспатися.
04.08.2013. Похід до Семи Рильських озер (Седемте езера)
Стежка до Семи озер веде з Сапаревої Бані вздовж асфальтованої дороги та повз численні невеликі готелі й притулки. Це трохи дратує, оскільки тут майже неможливо побачити дику природу. Людей багато повсюди. Можливо, так сталося тому, що ми йшли в неділю.
Стежки добре марковані, хоча в найскладніших місцях маркування повністю відсутнє. Водночас на рівних ділянках без розгалужень маркування дуже густе. Тому помилитися тут можна, але завжди легко зорієнтуватися.
Наш перший ходовий день пройшов добре, вся група рухалася дуже швидко. На обід ми зупинилися біля чудового водоспаду, де навіть скупалися. Вода в річках напрочуд чиста та м’яка. Дійшовши до притулку Скаковіца, я втратив з виду потрібне маркування, і ми пройшли 400 метрів не в тому напрямку. Але зате побачили дуже гарний водоспад Скаковіца — заради цього варто було збитися зі шляху.
До вечора ми дісталися Седемте езера. Жодними словами неможливо передати, наскільки це місце красиве. Людей стало менше, і ми зупинилися на березі озера Бъбрека.
Озеро на висоті 2280 метрів справді велетенське. Його глибина — 28 метрів! До всього, в ньому водиться риба. Хоча, ймовірно, це вже справа рук людини, адже озеро явно має льодовикове походження. Поки не сіло сонце, ми чудово скупалися та зайнялися облаштуванням табору.
05.08.2013. Тисяча і одне озеро Ріли
Зранку нас розбудили кілька десятків людей, які прийшли до озера на богослужіння. Виявляється, Сім Рильських озер вважаються святим місцем, і сюди часто приходять паломники. Причому не лише православні, а й послідовники інших релігійних течій.
У серпні тут збираються прихильники Петра Динова — так звані Білі Брати. Вони «вклоняються» ранковому сонцю та іншим силам природи і космосу. У цей час вони повністю займають ці місця та проводять тут свої ритуальні танці — паневритмії. Величезні кола, викладені на плато біля озера Бъбрека, зроблені саме для цих танців.
Піднявшись трохи вище, ми опинилися біля шостого озера. Воно трохи менше за Бъбреку, але дуже синє та глибоке. Звідси відкривався краєвид на всі інші озера. Дивлячись на все це, розумієш: це місце не дарма вважається святим. Рила неймовірно красива.
Далі похід у Болгарії проходив уздовж хребта, і ми перетнули Додов Верх і гору Мальковиця. Місцева природа все більше нагадувала мені Дурмітор у Чорногорії. Внизу в долині було видно Рильський монастир, а на горизонті — Пірин і гору Мусала, найвищу точку Ріли.
Цілий день на хребті скаженів холодний вітер, і зовсім не відчувалося, що ми в Болгарії. Ми куталися у все, що тільки можна. Табір поставили біля Єлениних озер на висоті 2400 метрів. Це була наша найвища стоянка, і вона була напрочуд красивою.
6.08.2013. Похід до Страшного озера і не тільки
Рано-вранці на схилах гори Мальковиця ми побачили ціле стадо гірських козлів, які безтурботно пересувалися скелями, граційно стрибаючи з каменя на камінь, наче прогулюються тротуаром.
Спуск до притулку Мальковиця досить крутий, із частими сипухами, його подолання забирає багато сил і часу. У самому притулку є кафе, де можна купити продукти та різноманітні солодощі (звісно, не за найприємнішими цінами). Також тут можна безкоштовно підзарядити фотоапаратуру та мобільні телефони.
Далі стежка круто піднімається вгору через зарості альпійської сосни та кам’яні розсипи – один в один, як у Ґорганах Карпат. Тут дуже різко змінюється температура і здіймається холодний вітер – постійно доводиться перевдягатися. Похід горами Балкан приносить багато сюрпризів! 🙂
Минаючи кілька малих озер, невдовзі вийшли до більшого і влаштували там обід. Звісно ж, не обійшлося без купання в холодній і кристально чистій воді. Далі піднялися до Страшното езеро, або Страшного озера. Свою назву воно отримало через величезні суворі скелі, що нависають довкола, та сині, бездонні глибини самого озера. Навіть не варто писати, наскільки тут красиво. Складається враження, що можна присвятити ціле життя спогляданню такої величі та краси.
Але наш похід Болгарією тривав, і ми перетнули Поповокапський перевал, де знову побачили гірських козлів, цього разу зовсім близько. Складний рельєф забрав у нас багато часу, і ми трохи вибилися з графіка. Доводилося поспішати, щоб встигнути до наміченої точки. Минаючи серію Поповокапських озер, я так і не зміг знайти скорочений шлях до Сухого озера (Сухото езеро), і нам довелося йти в обхід через полонину Кобилино Бранище. Тут паслося багато коней, але, на жаль, у колибі не знайшлося молока для нас.
Коли ми підійшли до Сухого озера, вже темніло. Наскільки ж ми здивувалися, коли побачили, що воно й справді сухе! Річка, яка мала впадати в озеро, просто на очах зникала під землею. Вочевидь, тут добре розвинений карст. Навколо озера росли сосновий ліс і густі зарості черемші. Сьогодні ми навіть побалували себе багаттям.
7.08.2013. Рильський монастир і похід до Рибного озера
Стежка спускалася від Сухого озера через неймовірно красивий ліс. Після кількох днів серед альпійських лук і неприступних скель ліс і густа трава здавалися наповненими життям. Дорога привела нас на Кирилову Поляну, де розташувалися кілька притулків і маленьких кафе. Тут ми поласували плодами цивілізації у вигляді пива, чипсів і, залишивши рюкзаки, вирушили налегко до Рильського монастиря.
Тут, унизу, вже не було того вітру й прохолоди, що панували на вершинах хребта. Ми знову відчули, що перебуваємо в Болгарії. П’ять кілометрів нижче, вздовж асфальтованої дороги, в долині річки розташований Рильський монастир. Він був заснований Іоанном Рильським, який у X столітті жив тут у печері. Сам монастир збудували його учні.
На жаль, у нас була лише година, щоб оглянути цей унікальний храм. Здавалося, що тут можна провести цілий день. Назад до Кирилової Поляни ми поїхали машиною за 20 левів.
Підйом до Рибних озер дуже довгий, але пологий. Спочатку треба йти ґрунтовою дорогою, яка поступово переходить у стежку серед альпійської сосни. За день ми добряче втомилися, і стежка здавалася нескінченною.
Зупинилися табором біля Малого Рибного озера. На протилежному березі розташований однойменний притулок. Дівчата мали великі сподівання прийняти там теплий душ, але їхнім мріям не судилося збутися. Притулок виявився справжньою руїною: всюди сміття, обдерті стіни, відсутність теплої води, а господарі – п’яниці.
Одним із неприємних моментів у горах Ріла є те, що тут дуже багато комарів, порівняно з Карпатами. Вони цілими хмарами атакували нас увесь вечір і неабияк докучали. Тож, якщо вирішите йти в похід горами Болгарії – беріть із собою побільше репелентів від комарів.
8.08.2013. Перехід до озера Гринчар
Ранок був прохолодним, і сонце ніяк не хотіло виглядати з-за гірського хребта. Збиралися якось мляво – втома за всі попередні дні далася взнаки. Але, як не дивно, йти було легко, і ми швидко долали кілометр за кілометром. Стежка від Рибних озер до притулку Грінчар доволі проста, без крутих підйомів і спусків.
Звідусіль відкривалися чудові панорами Рильського хребта, а на горизонті чітко виднілася Мусала – мета нашого походу, а також мальовниче водосховище Білий Іскир.
Заплановану відстань ми подолали швидко і розклали намети на березі озера Гринчар, коли сонце було ще високо. У притулку на березі озера душа не виявилося, оскільки тут немає електрики. Зате ми влаштували купання біля дуже гарного маленького озерця серед заростей гірської сосни. Вода там добре прогрілася, і купатися було справжнім задоволенням.
9.08.2013. Сходження на гору Мусала
Зранку ми віднесли свої рюкзаки до притулку Гринчар, де з’ясувалося, що маємо заплатити по 3 лева за розміщення наметів біля озера. Залишивши речі в притулку, ми налегко вирушили на гору Мусала (2925 м) – найвищу вершину Балкан. Дорога виявилася доволі простою, особливо без важких наплічників.
Похід на найвищу вершину Болгарії з нашого табору зайняв усю першу половину дня – ми подолали 9,5 км. А ще ж треба було повертатися.
На вершині гори стоїть старий притулок, який відкрили ще у 30-х роках. Сюди ж була прокладена канатна дорога, яка зараз уже не працює. Поряд розташована нова будівля Болгарського інституту ядерних досліджень із безліччю загадкових приладів та антен. Тут можна придбати пиво і чай, але, на жаль, води набрати ніде.
З найвищої вершини Болгарії відкриваються захопливі краєвиди на весь гірський масив Ріла і Пірин. Озирнувшись на шлях, яким ми сюди дісталися, відчув гордість за свою групу. Зробивши кілька пам’ятних знімків, ми рушили назад.
До озера повернулися втомленими й виснаженими – як-не-як 19 км. Лагерь облаштували на тому ж місці, і, поки сонце ще не зайшло, побігли купатися в маленькому озерці неподалік.
10.08.2013. Залишаємо Рілу
Машина, на якій ми планували дістатися до Якоруди, поїхала від притулку Грінчар за 10 хвилин до того, як ми прокинулися. Тому ми продовжили наш похід по Болгарії пішки, як і було заплановано в програмі. Дорога спочатку майже не втрачала висоти і йшла серед альпійської сосни. Але через 5 км вона перейшла в асфальт, а потім у досить нудну ґрунтову дорогу. Тому тим, хто планує йти в похід по Рілі, раджу все ж використовувати транспорт на цьому відрізку.
По дорозі ми натрапили на картопляне поле і не втрималися. Прошу вибачення, але ми викопали кілька кущів і зібрали чималий пакет картоплі – ось так, прямо на підножному кормі.
Якоруда – маленьке містечко-селище, де є багато магазинчиків, базар, банки. Але вибратися в Банско звідси виявилося непросто. Жоден з автобусів, про які говорили місцеві на автостанції, так і не з’явився. Після 2,5 годин очікування ми вирушили на трасу автостопом. І одразу зловили автобус до Банско (вартість 4 лева).
Банско – величезне курортне місто з безліччю готелів різних сортів, спортивними магазинами, ресторанами. Літами тут процвітають спа-готелі, а взимку – гірськолижні курорти. На вокзалі ми взяли таксі до притулку Бендері, який знаходиться недалеко від головної вершини Піринських гір – кам’яного піка Віхрен. Таксист взяв 30 левів і довіз нас до притулку на висоті 1880 м.
Тут дуже багато туристів, просто немає де яблуку впасти. Поставити намети дикарем не вдалося, довелося переночувати в автокемпінгу, безкоштовно. Хоча місце дуже атмосферне.
11.08.2013. Сходження на гору Віхрен
Прямо біля кемпінгу знаходиться місцева пам’ятка – одне з найстаріших дерев у Болгарії – Байкушева Мура. Цій величезній сосні близько 1300 років. Стежка звідси йде прямо по асфальтній дорозі і веде до верхньої турбази «Віхрен». Далі в різні сторони розходяться стежки по всьому Пірину. На парковці під притулком багато машин – болгари дуже люблять ходити в походи по горах, тому на маршрутах досить людно.
Від притулку починається крутий підйом, який веде безпосередньо до вершини. За прогнозом, сьогодні обіцяли грозу, тому нам потрібно було піднятися на вершину якнайшвидше. Сусідні гори накривалися хмарами, що було дуже незвично після стількох днів ідеальної погоди.
Віхрен – дуже своєрідна гора, її вершина складається майже з суцільної брили мармуру, що виглядає незвично. В околицях багато печер і гротів через карстові процеси ерозії. На вершину ми піднялися в повному тумані і не змогли побачити знаменитий гребінь Кончето.
Згори було багато людей, і вишикувалася ціла черга для фотографії з обеліском на самій високій точці. Під час спуску хмари трохи розвіялися і дозволили нам насолодитися краєвидами високогір’я масиву Пірин.
В табір ми повернулися рано – близько 16 години. Було зовсім незвично мати стільки вільного часу протягом дня. І хоча під час сходження ми подолали 10 км, сил ще було багато. Потратити їх ми вирішили на приготування святкової вечері, адже завтра наш похід по горах Болгарії закінчувався, і ми поверталися додому.
Місцеве пиво, варена картопля, викопана на полі, з смаженим салом, гарячий глінтвейн і чудовий суп перетворили похідний пайок на справжній бенкет, супроводжуваний веселощами та цікавими бесідами на різноманітні теми.
12.08.2013. Повернення
Наступного дня ми успішно автостопом спустилися до Банско, де вирішили пройтися по магазинах спорядження. Більшість з них були орієнтовані на лижі, тому купити що-небудь для походів чи активного відпочинку не вдалося.
Було дуже сумно розставатися з хлопцями. За час походу ми перетворилися на справжню родину, яка ділила всі труднощі та негаразди, а також захоплення і щасливі миті. Добравшись на рейсовому автобусі з Банско до Софії (вартість 16 левів з людини), ми попрощалися. Але я щиро сподіваюся зустрітися з хлопцями на нових гірських стежках.
