Соло на Ерджіяс | Звіт про похід по Каппадокії

Після завершення походу по Лікійській стежці, я все ж вирішив піднятися на вулкан Ерджіяс, який розташований неподалік від м. Кайсері в Центральній Туреччині. Саме цей вулкан став причиною утворення знаменитих ландшафтів Каппадокії. Вулкан вже давно не діючий, і досягає висоти 3917 м.

Залишивши марні спроби переконати когось із групи піти зі мною за компанію, купую квиток на нічний автобус Анталія – Кайсері. Дорога зайняла цілу ніч, яку я безтурботно і солодко проспав у комфортабельному автобусі. Прокинувшись вранці, я не повірив своїм очам, усе небо було заповнене повітряними кулями. Це типове видовище в Каппадокії, яке завжди викликає у мене неймовірне захоплення. От би частіше бачити такі картинки вранці…

О 9 годині ранку я вже був у Кайсері. Автовокзал тут просто величезний. Взагалі автобусні перевезення в Туреччині організовані чудово. Переконавшись, що в напрямку Ерджіяса з автовокзалу нічого не їде, вирушив на громадському транспорті до центру міста. Кайсері разюче відрізняється від Анталії, одразу помітно, що це не туристичне місце. Майже ніхто не володіє англійською, постійно ловиш на собі цікаві погляди перехожих.

Кайсері розташований на висоті 1000 м над рівнем моря, і це постійно відчувається через яскраве сліпуче сонце. Якось інтуїтивно знайшов зупинку мікроавтобусів, на яких писало «Develi, Erciyas», неподалік був супермаркет, де я поповнив запаси продовольства.

Дорога до підніжжя вулкана зайняла півгодини. Автобус вивіз мене на висоту 2200 м. Тут знаходиться молодий гірськолижний курорт. Багато підйомників, готелі, снігоходи – усе стояло без діла в очікуванні сезону. Оскільки у мене не було з собою намету, вирішив не мерзнути ночами, і поселитися в одному з місцевих готелів.

На годиннику було лише 12 година, тому вирішив трохи прогулятися схилами вулкана, а сходження здійснити завтра. Спочатку схил дуже пологий і практично не відчутний. Таке враження, що йдеш просто по рівнині. Далі кут нахилу поступово збільшується, і нарешті, з’являється звичне відчуття підйому. На висоті 2800 м знаходжу місце, де можна розбити табір. Вода є неподалік, у штучно зробленому ще в 70-х роках каналі, по якому течуть талуві води з гори.

Набравши ще 100 м висоти, опиняюся в царстві снігу. Назустріч мені з гори спускаються 3 людини. Виявляється, що це турецькі альпіністи повертаються зі сходження. На жаль, англійською вони не володіли, і тільки за допомогою мови жестів я зміг дізнатися, що сходження займає 9 годин, і стан снігу нагорі задовільний. Тому льодоруб чи кішки не потрібні, що було дуже доречно для мене. Разом спускаємося вниз. Я був приємно здивований, виявивши маленький маркет з усім необхідним провіантом неподалік від свого готелю. Тож закупитися можна безпосередньо під горою.

Прокинувшись вранці під спів муедзина, збираю все необхідне і виходжу на вулицю. Вранці морозно і тихо. На автопілоті долаю вчорашній маршрут і нарешті, опиняюся на межі снігу. Навколо відкриваються дуже красиві та своєрідні пейзажі. Для жителів середньої смуги Європи все тут виглядає чужим і незвичним. Жовта, кам’яниста пустеля тягнеться до горизонту. Зеленого кольору немає взагалі. Десь далеко внизу ледь видніється Кайсері, а над ним висить хмара червоного пилу.

Сніг замерз за ніч, і це створювало чимало труднощів при підйомі. Мій маршрут пролягав по кальдері вулкана, по якій я поступово мав піднятися на найвищу його точку. На горизонті над димкою височів гірський масив Аладаглар. Піднявшись вище 3000 м, почали з’являтися скельні жандарми, пейзаж ставав усе суворішим. При цьому температура суттєво не падала, і дивувало відсутність вітру. Поступово з північних схилів гори почали підніматися хмари, однак довго вони не затримувалися на хребті.

В обід сонце вже добре розтопило лід, що утворився за ніч, і підніматися стало значно легше. Незабаром я підійшов до скельного гребеня, який довелося обходити. Через регулярні перепади температури, порода тут сильно руйнується. Постійно доносяться звуки каменепадів. Це тримає в тонусі і змушує рухатися якомога швидше, не затримуючись під скелями.

Обійшовши скельний гребінь, я вийшов на фінішний підйом до вершини Ерджіяса. Зверху продовжувало час від часу сипати дрібним гравієм. З’явився вітер, усе більше почала відчуватися висота. О 2 годині дня я вже стояв на вершині. Те, що я відчував там, добре відомо кожному, хто хоч раз підкорював якусь вершину. Намилувавшись видами і трохи перекусивши, я почав спускатися.

Гору все більше затягувало хмарами, погода псувалася. Спустився я досить швидко, чому сприяло хороший стан снігу. Сходження зайняло у мене рівно 9 годин, як і казали турецькі альпіністи. Переночувавши ще одну ніч у готелі, я повернувся в Кайсері. До літака у мене було багато часу, тому я ще кілька годин погуляв містом.

Далі був переліт до Стамбула, де мене чекав приємний сюрприз, виявляється, це був перший рейс авіакомпанії Pegasus до Львова. Усі пасажири ласували смачним тортом. Ось так закінчився мій похід на вулкан Ерджіяс. Запрошую всіх охочих піднятися на цю прекрасну гору, взявши участь у наших походах за маршрутом – Неймовірна Каппадокія.