Звіт про похід Мармаросами • Серпень 2018 у Карпатах
Недарма, точно недарма на фірмовому бафі клубу обриси гір у якийсь момент починають нагадувати кардіограму. Ритм серця весело стрибає між назвами країн і вершин, у які обов’язково захочеться потрапити після першого ж походу з клубом Pohіd V Gory.
У мене, мабуть, як і в багатьох, усе почалося з малого — шестиденного туру по Мармаросах. Зараз, повернувшись із походу, я розумію, що за моїми позитивними емоціями та комфортом стоїть величезна праця цілої команди.
Власне, сам похід у багатьох починається в Івано-Франківську на залізничному вокзалі, де група зустрічається у зазначений час. Хоча без проблем можна приєднатися і в іншому місці дорогою від Івано-Франківська до села Ділове. Одну з учасниць ми підбирали у Квасах. Перед початком подорожі мікроавтобус привезе вас до офісу компанії, де можна буде отримати спорядження напрокат, а також забрати продукти. Ну ось, речі спаковані, і попереду чекає дорога до с. Ділове.
Порада: візьміть у салон пляшку води — дорога займає близько трьох годин.
Десь посеред маршруту передбачена зупинка на заправці, а потім уже майже на під’їзді — біля позначки географічного центру Європи. Водій із місцевих — вуйко Олег — мало не силоміць змусив нас вилізти з авто і сфотографуватися, бо в мікроавтобусі було прохолодно, а надворі всі +32, а ми ще були не грізними мандрівниками, а розніженими міськими жителями.
Отже, прибуваємо в село Ділове і здаємо паспорти прикордонникам для реєстрації. Завдяки тому, що організатори походу заздалегідь подали наші дані, увесь процес займає близько 10 хвилин. У цей час відбувається розподіл продуктів по рюкзаках учасників. Кожен отримує пакет, у якому будуть сублімовані продукти — одноразове пакування на кожен прийом їжі, а також спільне добро: хліб, галети, печиво, халва, сухарі, згущене молоко, ковбаса, сир, шоколад, різні заправки. Крім того, треба буде знайти місце у рюкзаку для спальника і намету, якщо ви взяли їх в оренду.
Порада: збираючи рюкзак удома, залиште достатньо місця і врахуйте, що вам додасться ще близько 2,5–3 кг ваги намету і десь 2–2,5 кг – продуктів.
Казанок і газові пальники несуть гіди, у них же знаходяться ручна пилка для дров і аптечка.
Перший день. Ділове — Білий Потік
Перший день у маршруті заявлений як 3 км вздовж річки Білий Шепіт. Насправді не поспішайте засмучуватись, що йти доведеться так мало. Реально група проходить близько 13 км до першої ночівлі. Спочатку ми йшли околицями села, а потім почали набирати висоту по невеликому пологому підйому, заглиблюючись у ліс. Оскільки приїхали ми досить пізно, перший привал стався десь близько 14-ї години. Тут і відбулося наше перше знайомство з відомими субліматами.
Порція являє собою пакетик з фольгованого матеріалу вагою від 50 до 100 г. Його потрібно відкрити й налити приблизно 200 мл окропу. Настоюється близько 5 хвилин — і можна їсти прямо з пакета, тому за весь час тарілки так і не стали в нагоді. З водою проблем немає — скрізь можна знайти маленькі джерельця чи струмки. Вода кип’ятиться на газовому пальнику, тож привал можна робити будь-де, навіть якщо немає дров.
Отже, на обід у нас був чудовий гарячий борщ або суп (хто що обрав зі своїх запасів пакетиків), бутерброди й чай із «плюшками». Трохи перепочили — і знову в дорогу. Стежка досить рівна, проходить лісом, тож майже весь час ідеш у затінку. Підйом поки що незначний, можна спокійно спілкуватися й милуватися навколишньою природою. Так неквапом десь кілометри три можна вважати «відпочинковими».
Кульмінаційним акордом першого дня переходу для нас став останній кілометр, на подолання якого, за моїми відчуттями, пішло півтори години. Дорога значно крутішає, починається серйозний набір висоти. З незвички йдеш повільно, уважно вибираючи, куди поставити ногу поміж каміння. Відпочивали часто, раз навіть зупинялися, щоб натягнути рейнковери на рюкзаки, бо почав накрапати дощ.
У цей момент народилося знамените визначення, яке закріпилося в нашій групі: по-гуцульськи. Це означає, що на питання «а ще довго?» наш гід Тарас відповідає: «та ще трохи, за рогом», а це «трохи» перетворюється на годину деріння по стрімкому схилу.
Нарешті підйом було подолано, і ми вийшли на величезну галявину, яка стала місцем нашої першої ночівлі. До кінця вечора вона була повністю заповнена наметами різних груп — вдалося нарахувати 45 наметів. Але нехай вас не лякає така кількість туристів — гіди швидко організували наш маленький табір і ще й захопили чудове місце для вогнища.
Цього вечора для багатьох усе було вперше — вперше ставили намет, купалися в крижаній воді, вечеряли біля вогнища та спали в спальнику. На вечерю знову дістали пакетики — тільки вже з кашами, макаронами та картопляним пюре.
Порада: не соромтеся розпитати колег щодо кулінарних уподобань — багато хто залюбки обмінюється своїми пайками.
Це вечір знайомств і перших вражень.
День другий. До Лисичої
Ранок добрий і бадьорий. Переважно тому, що, вилазячи з намету, плюхаєшся босими ногами в росу. Навколо вже кипить життя і котелки. Групи одна за одною збирають речі, снідають і виходять на маршрут.
На нас чекала вівсяна каша з сухофруктами і надзвичайно смачна кава. Збираємося неквапом, ретельно перепаковуємо речі за вказівками гідів, набираємо у найближчому струмочку води про запас.
Порада: відмовтесь на час походу від акуратних стопочок і «сортування за кольорами». Чим менше в рюкзаку порожнеч, і чим щільніше він набитий, тим легше його нести.
Початок другого дня — це затяжний підйом. Стежка кам’яниста, вкрита великими уламками. Тут і згодилися мої трекінгові палиці, які до цього просто висіли на рюкзаку. Далі я з ними вже не розлучалася. Йдемо вгору, довго й наполегливо, обабіч ліс, дорогу раз у раз перетинають струмки. Почали траплятися кущі малини та ожини. Знову часто відпочиваємо в тіні. Серце стукає аж у вухах, але, як не дивно, йдеться легко — просто дихаєш цим чудовим гірським повітрям і крокуєш вгору.
Особливий кайф — озиратися назад. Ти завжди опиняєшся в найвищій точці пройденого шляху, і вся панорама — як на долоні. Від краси перехоплює подих, і ти, натхненний, намагаєшся видертися ще вище.
Нарешті наші зусилля винагороджуються привалом на вершині підйому. Трохи полежавши в тіні, ми починаємо розбрідатися по околицях. Ба! Та це ж справжні чорничні поля! Дуже смачно рвати ягоди просто з кущів і пригорщами жбурляти в рот. А оскільки так роблять усі, то нікого зовсім не бентежать сині руки й чорні губи)).
Привал тривав близько години, а може й довше. Але все найцікавіше ще попереду, тож знову закидаємо рюкзаки на плечі й рушаємо далі. Дорога вирівнюється, йти значно легше. Десь о третій годині ми досягли полонини Лисича й почали розбивати табір.
Залишивши речі, вже налегко обстежили околиці. Навколо багато чорниці, тож вдалося назбирати пристойну кількість, яку одразу ж перетерли з цукром — і на вечерю ми отримали чудовий десерт — свіже «варення». Крім того, день запам’ятався зустріччю з отарою овець, які спокійно пройшли просто через табір. Майже на кожній вівці — дзвіночок на шиї, тож під час руху всі разом вони створюють чарівний передзвін.
Вечір пройшов за чаюванням і розмовами. Гіди порадили лягати раніше, бо завтра нас чекав найнасиченіший день.
День третій. Вершина Марамуреша
Ранок почався досить рано — о 6-й. Сьогодні нам належало піднятися на вершину Піп Івана Мармароського. Швидко зібралися, поснідали і вирушили в дорогу. Таємна стежка через ліс вивела нас на крутий схил, яким і розпочалося сходження. Потрібно було набрати близько 400 метрів висоти. Ліс змінився чагарниками, а потім — густою по коліна травою. Стежка вела все вище й вище. На проміжному привалі, озирнувшись назад, ми побачили дві місцеві вершини — гору Берлебашку та вдалині Петрос. Ці панорами просто неймовірні!
Підйом відбувався серпантином, який в’ється поміж високої трави і зрештою виводить групу на гребінь гірського хребта. Тут значно легше й веселіше. Йдеш по межі між Україною та Румунією, про що нагадують прикордонні стовпи. Дорогою до вершини Піп Іван можна побачити далеко внизу гірське озеро і навіть невеличкий клаптик снігу.
Порада: тримайте під рукою фліску або куртку — під час підйому дуже потієш, а на вершині дме сильний вітер, тож додатковий одяг не завадить.
І ось вершину взято! Робимо довгий привал і насолоджуємось горами.
Після цього починається тривалий спуск, попереду ще кілька невеликих підйомів, але дорога постійно прямує вниз. Саме тут дуже знадобляться трекінгові палиці.
Обідній привал організовується біля маленького струмка просто край дороги в кінці спуску. Група втомлена, і йти далі поки що немає сил. Подорож продовжуємо після смачного гарячого обіду (дякуємо газовим пальникам). Сьогодні нам належить подолати ще близько 6 кілометрів у висхідному напрямку.
До вечора добираємося до стоянки в Межипотоках. Тут були справжні царські купальні. Струмок великий, ллється, як із крана у ванній. Прохолодна вода змиває піт, бруд і втому.
Це був найважчий день походу.
Вечірні посиденьки цього разу затягуються, бо завтра день розслаблений, можна буде встати пізніше.
День четвертий. Легкий трекінг вздовж кордону
Неспішно збираємо речі й продовжуємо свою мандрівку вздовж кордону з Румунією. З обох боків дороги — урвища й неймовірні краєвиди. День запам’ятався зустріччю з черговою отарою овець і їхніми охоронцями — четвіркою алабаїв. Частині нашої групи не пощастило — дорога проходила зовсім поруч зі стадом, і собаки агресивно його захищали, гавкали та кидалися на туристів. Але все обійшлося, й група успішно подолала цю перепону.
Нашій банді пощастило більше — ми саме зупинилися на обід подалі від дороги, й для собак були нецікаві. Хоча парочка таки прибігла до нас на запах їжі. Довелося поділитися з ними хлібом.
На ночівлю четвертого дня ми зупинилися не в Стигу, як більшість груп, а трохи далі — біля прикордонного поста. Прикордонники не оминули нагоди зайти до нас у табір, оглянути групу, розпитати й дати кілька порад щодо маршруту.
Родзинка четвертого дня — ночівля в хмарах! Було видно, як схилами між горами повільно повзуть хмари. Згодом вони накрили наше місце стоянки, і залишок вечора ми провели всередині хмар. Це виглядає як дуже щільний туман. У хмарах холодно! Тут вперше довелося надягати куртки. Зате ми мали чудове вогнище, яке зібрало всіх учасників на теплі посиденьки.
А ще, всупереч прогнозам гідів, що всю ніч і ранок буде погана видимість, близько третьої години ночі небо раптово прояснилося — і ми стали ближчими до зірок!
День п’ятий. Спуск у Шибене
Рюкзаки стали значно легшими, а ми — значно витривалішими. Сьогодні йдеться особливо легко. Спершу майже рівна дорога через полонини.
Потім занурюємося в ліс. Тут стежка різко спускається вниз. Уздовж маршруту час від часу трапляються дерева, повалені вітром, але дбайливо розпиляні лісниками так, щоб утворився прохід. Учасники встигають навіть позбирати гриби.
Виходимо з лісу до берега досить широкої, але мілкої річки. Переходимо її вбрід!
Порада: тримайте напохваті гумові капці — переходити річку доведеться кілька разів, а частина шляху проходитиме просто по руслу.
Далі дорога майже весь час йде вздовж річки — ви чутимете її шум, а подекуди знову доведеться переходити через воду.
Обідній привал влаштували на величезній галявині, біля якої річка робить вигин. Таким чином утворився природний пляж. Після обіду майже всі полізли купатися й засмагати.
Відчуття — непередавані! Це справжнє щастя в чистому вигляді.
Йти звідси зовсім не хочеться, але у нас є маршрут і відповідальні гіди. Провідники ведуть нас до місця останньої ночівлі.
Це велика галявина, що розташована за пару кілометрів від села Шибене. Ставимо намети, але розслаблятися ніхто й не думає. Без рюкзаків ми вирушаємо до села Шибене. Там нам вдається роздобути місцеві делікатеси для святкової прощальної вечері. Майже в кожній хаті можна придбати бринзу, копчений сир, сало, домашній хліб. Є також маленький магазин для тих, хто скучив за «цивілізацією».
У чарівної половини нашої групи було ще одне завдання — знайти баню. І воно було успішно виконане, тож до столу ми прийшли чисті й пахучі.
Останній вечір вийшов особливо душевним — ніхто не хотів розходитись по наметах, планували сидіти до ранку, але втома останніх днів дала про себе знати. Після опівночі стихають останні розмови, табір засинає. Завтра потрібно прокинутись дуже рано.
Останній день
Прокидаємось о 5 ранку — навколо ще темно, навіть не почало світати, намети мокрі від роси, але часу сушити їх немає. Швидко збираємось і вирушаємо в бік села Шибене. Наша задача — встигнути на місцевий автобус.
Порада: візьміть із собою налобний ліхтарик.
6:30 — група застрибує в автобус, і поки ми їдемо до Верховини, майже всі сплять. Автобус повільно долає гірську дорогу, часто зупиняється, щоб підібрати місцевих. Нарешті, через дві години, прибуваємо до Верховини.
На вокзалі гіди купують квитки для всіх учасників. Але в один автобус ми не вміщуємось, тому виїжджаємо у два заходи з різницею в годину. Маршрутка досить маленька, тож наші рюкзаки займають весь її внутрішній простір. Спершу це здається незручним, але згодом виявляється, що на них дуже зручно спати, схилившись із сидіння в прохід.
Порада: візьміть у салон воду і, наприклад, сухофрукти чи печиво з пайка. Оскільки ми не снідали, такий перекус виявився дуже доречним.
І ось, останні три години дороги — і рівно опівдні група знову стоїть на залізничному вокзалі, де всього кілька днів тому почалася наша захоплива мандрівка.
Привіт, Івано-Франківськ!
Вам також буде цікаво:
