Мадейра на травневі свята 2017

Дякую моїм супутникам за прекрасну компанію — і за фото!

Мадейра: трекінг, каньйонінг, мадеринг

Одразу після чарівного липневого походу Румунією, чудового своїм ландшафтним, емоційним і температурним різноманіттям (коли то кидало у жар, то в холод), я ледь повернулася, як вже почала планувати новий похід. Для завзятих туристів така поспішність — річ звична :). Я ще не знала, куди саме піду, але точно була впевнена, що там має бути тепло. Поки розмірковувала, здійснила ще один самостійний похід сонячними горами — і моя рішучість зросла в рази. Хочу в похід і в тепло.

Піддатися спокусі

Мені знайомий за румунським походом інструктор, гід і ватажок Рома наче прочитав мої думки. Якось відкриваю Фейсбук і першою справою натрапляю на новину від нього. Серія фотографій раю (саме так, інакше я цю неземну красу пейзажів, рослин і бірюзового океану описати не могла б). І пост про тепло.

Саме те, що треба, подумала я. Не можу пропустити цей шанс. Таємничий, далекий, примарний і прекрасний острів Мадейра, про який я на той момент знала тільки те, що він існує, і те, що там (судячи з викладених Ромою фото) є все, чого прагнула моя душа, спрагла до тепла і краси. Він манив, притягував ландшафтним магнітом, спокушав вулканічними горами, пишною рослинністю, яскравими барвами й Атлантичним океаном, що його омиває. Океаном, який я раніше навіть не бачила. Стільки всього вперше для мене! Жага нових відкриттів (і так, тепла) змусила мене негайно забронювати квартиру на кілька днів у місті Фуншал (столиці цього райського острова, про яку я, звісно, теж почула вперше), а потім зайнятися пошуком квитків.

Потрібно сказати, що завдання це було непростим. Рейс — з пересадкою, тривалий і дорогий (навіть з урахуванням того, що квитки купувала заздалегідь). Але хіба красу можна виміряти грошима? Вирішивши, що Мадейра того варта (і навіть набагато більше), я поклалася на надійність німецьких і швейцарських авіакомпаній. Туди — через Франкфурт, назад — через Цюріх. І ось квитки в кишені, а я в справі.

Готувалась скоріше морально, і ця підготовка полягала у переживанні відчуття неземного захоплення, яке я відчувала щоразу, як починала думати про прийдешні травневі свята (бо похід був запланований саме на ці дати). Дехто з моїх знайомих, кому я розповідала про свої чудові плани, трохи здивувався, заявивши, що Мадейра — це відпочинок для пенсіонерів. На такі характеристики я лише відмахувалась. У будь-якому місці можна почуватися і пенсіонером, і повним енергії юнаком — залежно від внутрішнього настрою та типу відпочинку. Я була впевнена, що мій відпочинок буде далеко не пенсійним. Чи права я була — дізнаєтесь далі, тому не буду заздалегідь розповідати ;).

Матеріальна частина підготовки полягала у купівлі нового сучасного крутого рюкзака, яким я досі дуже задоволена, і легкої одномісної палатки вагою трохи більше кілограма, яка прекрасно помістилася у рюкзак. Моя стара палатка-ветеран, звичайно, служила мені вірою і правдою довгі роки (і була теплішою, що ж там приховувати). Але її вага і відносна громіздкість (тепер є з чим порівнювати) змусили мене змінити її на більш компактний варіант. Крім того, думала я, це ж райська, сонячна Мадейра! Навіщо там тепла палатка…

День перший. Знайомство з Фуншалом і попутниками

Отже, час летів, і зима закінчувалась. Настала весна, з неперервними весняними дощами, але травневі свята на носі…
Якось миттєво я опинилася в нічному аеропорту, і Люфтганза годувала мене, наче на забій. Потім Франкфурт із довжелезною чергою на пересадку… Потім — світлий і зовсім малолюдний гейт — останній материковий пункт перед фінальним ривком. Пасажири, які чекали на рейс до Мадейри, здебільшого німці… більшість з них, мабуть, літні люди. Нічого, думала я: вони, напевно, будуть гріти животики на березі океану й пити мадеру. А я-то! Я ж кудись у гори залізу, підкорюватиму місцеві невисокі вершини, а потім і по каньйонах піду, ух!

Аеропорт Фуншала — один із найнебезпечніших у світі. У літаку цього не відчула. Мабуть, пілоти на цьому напрямку — справжні професіонали з величезним досвідом. Але факт лишається фактом: нерівний гірський ландшафт, океан, океан — а потім різко — вулканічна порода, що різко підноситься з води. Спробуй тут посадити літак! Але садять, і нічого. Німецькі пенсіонери — уособлення спокою; такі польоти вони здійснюють явно не вперше й не востаннє. Мадейра для них — як дача.

Я також не хвилювалася, захоплено дивлячись у ілюмінатор на відкривалися види: океан у сизій димці, гори, відтінок яких здалеку здавався мені червонуватим. І зелень… багато зелені. Прозорі стіни аеропорту дозволяли роздивитися все без перепон, тому до багажної стрічки я підійшла останньою. Ось він, мій рюкзак… Ось і співробітник аеропорту, який люб’язно пояснив мені, де зупинка автобуса з розкладом, і провів у зал прильоту.

Там ми зустрілися з майбутньою попутницею. Вона сама підійшла до мене, впізнавши по рюкзаку «нашу людину». Познайомившись і випивши по чашці кави, ми сіли в автобус і продовжили милуватися пейзажами дорогою, багатою на тунелі, прориті у вулканічних горах. Вузькі, звивисті, а по узбіччях — дерева й квіти, явно не середньої смуги. Можливо, навіть ендеміки. Кажуть, їх на Мадейрі багато.

Квартиру я забронювала в центрі, за картою недалеко від автобусної зупинки. Хостел, де жили інші учасники групи, також був неподалік, і ми перш за все вирушили туди — дізнатися, де збиратися ввечері. А збиратися — точно будемо.

Чудовий додаток Maps.me (який я заздалегідь скачала, пам’ятаючи про минулорічні блукання по Бухаресту) допоміг без зайвих пригод знайти дорогу. І ось вузька вуличка з безкінечними ресторанами по обидва боки і незвичайним стріт-артом майже на кожній стіні. Санта-Марія. Важкі двері, сходи на другий поверх, симпатична приймальня. Люди потроху починали збиратися. Серед них і наш гід, Іван з Івано-Франківська, молодий («Скільки тобі років, Іване?» — «Двадцять сім… з половиною!»), але вже добре знайомий з гірськими стежками. Познайомившись із гідом і попрощавшись до вечора з ним і моєю супутницею Мариною, я пішла до своїх апартаментів. Вони були на третьому (а може, і четвертому, якщо рахувати нескінченні сходи) поверсі в будинку в центрі, дійсно недалеко від зупинки, супермаркету і океанської набережної. Хоча що там, у маленькому Фуншалі, може бути далеко…

Прийнявши душ і переодягнувшись, свіжа і бадьора я вирушила на побачення з групою у хостел. Нас було тринадцять, але до консенсусу щодо проведення часу ми дійшли дуже швидко: перш за все – їжа. Звичайно ж. А далі – за настроєм…

Місце для вечері вибрали просто: у мешканців хостелу була десятивідсоткова знижка на відвідування ресторану при ньому. Причому ресторан досить пристойний, під відкритим небом, під шатром дерев, зі стріт-артом на стіні (тут взагалі є стіни без нього?). Приємним сюрпризом став вибір, який нам запропонували в цьому ресторані: або вони дають нам десятивідсоткову знижку, або по пляшці вина на двох. Вгадайте, який вибір ми зробили?

До речі, цей вибір став одним із лозунгів нашого походу на Мадейрі: мадеринг. Причому поняття «мадеринг» включало не лише знамениу мадеру, а й усі інші види напоїв із підвищеним градусом (я маю на увазі не тільки гарячу каву). Хоча не буду забігати наперед – все по порядку. Скажу лише, що в цьому поході я була більшою реалісткою, ніж будь-коли. Врешті-решт, травневі свята і ЗСЖ – поняття малосумісні (тим більше на Мадейрі).

Якби у мене був інстаграм, я б неодмінно виклала замовлене манго на грилі – надзвичайно смачна екзотика (хоча й не найекзотичніша за весь похід). З Мариною разом ми «розібрали» пляшку рожевого вина… Лід між учасниками походу поступово танув разом із градусом алкоголю. Початкова легка незручність, що завжди є при знайомстві великої групи людей, розчинялася у вечірньому повітрі з запахом атлантичного бризу, і ми відчували себе цілком готовими до походних звершень.

Власне, найбільш бадьора частина групи вирішила розпочати їх уже тієї ж ночі. І правильно – негоже лягати спати одразу після вечері. Дух пригод повів нас на дослідження Фуншала. Ми опинилися просто в центрі подій, які відбувалися буквально за двісті кроків від вулиці Санта-Марія, на набережній. Того вечора там проходив культурний фестиваль «Фруто тропікале». Точніше кажучи, Мадейра розташована у субтропіках. Але яка, чорт забирай, різниця, коли тебе оточує тепло і океан, ти щойно поїв манго на грилі та випив вина, а уявляєш Мадейру як тропічний рай? На майданчику поруч з набережною встановили сцену, прикрашену квітами. Виступав якийсь національний ВІА, що грав на баянах і співав національні пісні (напевне, національні; на португальській мові ж…). Ми стояли поруч зі сценою, намагаючись піплескувати і притоптувати в такт. Вийшло не дуже бадьоро (які пісні – такі і танці). Доти, поки…

Поки баянна частина фестивалю не закінчилась, і на сцену під свист і регіт зібраної публіки не вийшов місцевий Енріке Іглесіас. Бо саме так ми назвали цю зірку локального масштабу. Напевно, його звали інакше, але ж дуже схожий: смаглявий брюнет, стрункий і рухливий, співає на тій самій красивій мові (іспанська, португальська… на сцені яка різниця). Та й глядачі його просто обожнювали, судячи з криків і шуму. Цей діяч локального шоу-бізнесу у блискучому піджаку, капелюсі і темних окулярах, які не знімав навіть уночі, вийшов як справжня зірка (видно було по очах навіть крізь темні скельця), у супроводі підтанцьовки (доволі пухкеньких і дуже рухливих дівчат у коротких спідничках і корсетах).

І почалась справжня дискотека! Публіка підспівувала, знаючи напам’ять кожну його пісню. Ось тут ми й переконалися, що нам справді пощастило потрапити на виступ ікони сцени. Музика виявилася значно енергійнішою за ту, що грали баяністи, тож дискотекою ми насолодилися сповна. Я, здається, навіть підспівувала. Не питайте, як.

Зарядившись енергією португальсько-Іглесіаса та Фруто тропікале, ми розійшлися близько опівночі. І то не всі.

Другий день. Пішохідний туризм – це не подорожі пішки, а стан душі

Останній день квітня зустрів яскравим ранковим сонцем, сліпуче блискучим океаном і свіжим повітрям набережної. Місто поволі прокидалося. Неділя, жодної метушні (хоча яка там на Мадейрі метушня, повірте…), вільна прогулянка – і поступово до набережної підтягувалися туристи з нашої групи. По-недільному, по-відпускному, неквапливо… Багато чого можна встигнути за цей час. Наприклад, прогулятися до невеличких маяків, спуститися камінням до блакитної й бадьорої води Атлантики, вдосталь нафотографуватися.
А потім приєднатися до групи і організовано вирушити на розташовану там же, на набережній, зупинку фунікулера, який возив численних німецьких пенсіонерів та інших (не таких численних) туристів до Ботанічного саду і Саду Монте – своєрідних Едемів на горі над Фуншалом.

Невелике пояснення: те, що ми обрали цей спосіб пересування, зовсім не означає, що ми раптом за одну мить перетворилися на німецьких пенсіонерів (ні, це поки що мрії). Звісно, вірус бездіяльності витає у фуншальському повітрі і невідворотно передається повітряно-крапельним шляхом. Але у наших номерах нас чекали ліки у вигляді рюкзаків і їх вмісту. Справа в іншому. Коли ти вже багато років як піший турист, ти навчаєшся цінувати блага цивілізації як ніхто інший, виробивши для себе просте правило: якщо є можливість покататися на колесах/рейках/дротах – роби це. Ти у місті. Ти цього вартий. Ноги ще для гір пригодяться.

І взагалі, пішохідний туризм – це не загальний підхід до переміщення в просторі, а стан душі. І душі наші залишалися цілком туристичними, навіть коли ми розслаблено сиділи у фунікулерах і насолоджувалися видами. Кабінки вміщували по шість осіб. Через прозоре скло прекрасно проглядалися Фуншал, океан, гори, тунелі і численні ендемічні (мабуть) рослини.
Групами по кілька осіб ми знову зібралися повним складом і вирушили до Ботанічного саду Фуншала, раю в раю.

Перші враження від саду — зелень буквально б’є в очі. Тут її так багато, що кілька секунд стоїш ошелешений і озираєшся, поки погляд не звикне до домінуючого кольору спектру. Зелене всюди — високе й низьке, ароматне і запаморочливе. Воно всіх відтінків: яскраве, приглушене, прекрасне суворе сизо-зелене північних країв і темно-хвойне зелене нашої середньої смуги. Навіть небо раптом здається зеленкуватим. Зелене ввібрало промені вічно м’якого сонця Мадейри, готового тішити флору й фауну цілий рік. Тут воно сяє, блищить і ніколи не припиняється.

У саду ми розділилися на кілька груп, щоб кожен міг затриматися в улюбленій частині саду. Домовилися лише про час і місце зустрічі перед поверненням вниз. Далі – довга прогулянка, повна захоплених поглядів і зітхань, фотографій на кожному кроці, спроб прочитати назву того чи іншого вподобаного екземпляра… Щодо мене, то особливо довго я затрималася біля кактусів і сукулентів (як завжди…) — прекрасних, різноманітних і різнокольорових, усіх форм і розмірів. Деякі – гіганти, схожі на дерева; інші – ніби прибульці з далеких планет; треті – вишукані, як садові троянди. Втім, інші частини саду також заслуговували на увагу. Але, як кажуть, краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати опис. Ботанічний сад Фуншала точно вартий відвідування. Естетичне задоволення гарантоване.

На зворотному шляху, коли всі вже зібралися у домовленому місці, виявилося, що двоє з нашої групи загубилися. Ось і перша пригода, навіть ще до початку походу… Чекали марно, дзвонили – теж без результату.
Але тривога — тривогою, а обід за розкладом. І взагалі, я вважаю так: туристів багато, і чи є їх трохи більше чи менше – то вже не так важливо. Окрім обіду, нас чекала довгоочікувана поїздка на Кабо Жирау. Тож, зітхнувши, і вирішивши, що наші супутники — дорослі люди, здатні приймати власні рішення щодо свого часу (власне, в похід ми ще не вирушили), ми вирушили вниз і продовжили заплановані відкриття.

Кабо Жирау — найвища морська скеля в Європі. Точніше — 590 метрів, що нависають над самим Атлантичним океаном. З цієї скелі нам мали відкритись неймовірні види на океан і гірські села навколо. Дорога до Жирау теж обіцяла бути романтичною — автобусом (див. вище про пішохідний туризм) по гірських серпантинах. Одразу після обіду вирушили на зупинку.

І ось — автобус, краєвиди (у таких поїздках їх встигаєш навіть не рахувати), серпантин, нескінченні повороти і легке заколисування. Довго чи коротко — опинилися ми на заповітній площадці перед скелею. Кілька кроків — і ось вона, безодня…

Безодня виявилася, мабуть, найромантичнішою з усіх раніше бачених мною. Тепле сонечко (не палюче, а саме в міру), приємний солоний вітерець, приваблива зелень, яку полюбила з першого погляду, і власне океан. Скеля справді нависає над ним так, що стоїш на оглядовому майданчику — і все, що бачиш, — це нескінченна блакить. Вона має безліч відтінків: майже прозора навіть з висоти 590 метрів, зовсім голуба, після плавної лінії світлого пляжного піску — із бірюзовим відтінком, потім синя, і нарешті там, далеко, де вона зливається з небом — туманно-лазурова. Сонячні відблиски срібляться на поверхні, такій спокійній і манливій, можна пірнати. На таку воду можна дивитися безкінечно, особливо враховуючи, що океан так близько я бачила вперше в житті. Ось ти який, Атлантичний океан, за п’ятсот кілометрів від африканського берега…

Цим захопливим видовищем можна було милуватися двома способами. Класичний — підійти до перил і, трохи звісившись униз, приклеїти погляд до води далеко внизу, заздрячи білим трикутним вітрилам яхт (а ще більше — людям на них).

Другий спосіб — реаліті-шоу. Підлога оглядового майданчика на Кабо-Жирау зроблений із скла. Припустимо, товстого. Припустимо, міцного, але все ж скла.

А під склом — скеля, вода і 590 метрів. І ти ступаєш по цьому прозорому підлозі, наче йдеш по повітрю. А внизу — камені, океан і 590 метрів.

Особливо приємно прилягти на скло лицем вниз, дивлячись на ці дива і сподіваючись, що інші туристи, в тому числі німецькі пенсіонери, ненароком (або навмисне) на тебе не наступлять.

Я не знаю, скільки часу ми провели, просто милуючись. Знаю лише, що цей в’юпоінт — друге за рейтингом туристичне задоволення після самого трекінгу по гірських стежках із палицями і рюкзаками. Час за цим заняттям можна проводити майже так само довго, ліниво розмірковуючи про прекрасне, вічне, про те, що врятує світ.

Перш ніж вирушати назад, зайшли в кав’ярню біля площадки. Упаковка «з собою» у власників явно не передбачена, тож я перелила замовлений зелений чай з чайника у свою невбивану термокружку, таким чином підготувавшись до будь-яких труднощів зворотного шляху (щось попити — не проблема). Труднощів, власне, не було, але ми вирішили, що досить вже випробовувати духів-охоронців піших туристів. Просто кажучи, уже набридло хитрувати і їздити на автобусах, фуникулерах і інших транспортних засобах, коли є здорові (поки що) ноги, трекінгові палиці і рюкзаки. За планом нам треба було траверсом спуститися з гори вздовж левади, а внизу спокійно сісти на автобус у місто. На наш захист можу сказати, що прогулянка в той день була ознайомчою: побачити океан, скелі, дізнатися, що таке левади, щоб морально підготуватися до наступних днів шляху…

Наступне відкриття останнього дня квітня — левади.

Що це за таке красиве слово? Насправді, це арики. Арики зазвичай викопують вздовж доріг чи полів, часто вистилають бетоном. Левади теж вистелені бетоном, але їхнє розташування – більш висотне. Вони точно позначають шлях туриста по гірських стежках. І мета та сама — зрошення, адже рослини (в тому числі, мабуть, ендеміки) на Мадейрі всюди, і культивовані, і дикі.

Левади бувають великими і маленькими (за шириною і глибиною). Того дня ми почали з маленьких. Відійшли від дороги, якою їхав автобус, і спустилися трохи нижче. Тут починалися зелені поля, вілли з басейнами і без, дивовижні дерева, скромніші будиночки місцевих. Уздовж усього цього щастя тягнеться стежка, позначена левадою (що також чудово виконує функцію навігатора). Чим далі ми віддалялися від автобуса, тим тихіше і зеленіше ставало. Стежка з левадою тягнеться то зигзагами, то півколами, то ще як заманеться, поступово спускаючи нас схилом гори. Навколо — маленькі клаптики полів, городів і низьких парканів, за якими видніються будинки і лають собаки. Дикіші ділянки зарослі високою ендемічною травою і низькими ендемічними деревами. У дрібній леваді спокійно журчала вода. Внизу ні на секунду не ховався з поля зору океан у блакитній димці.

Незважаючи на всю яскравість, пейзаж Мадейри здається заспокійливим. Йдеш цими левадними стежками — і на душі так добре, мирно, всі тривожні думки розчиняються десь між океаном і городами. Рідко зустрічаються люди.

Іноді можна навіть спитати дорогу, якщо видно розвилку. Але в основному навіть зі дворів не чути зайвих шумів, крім рідкісного гавкоту собак. Дорога легка, без різких підйомів чи спусків, йти приємно, не втомлює — це така затяжна версія післяобідньої прогулянки.

Довго чи коротко — пройшли ми кілька десятків складних поворотів, кілька розвилок — і вийшли на фінішну пряму, тобто на дорогу. Совість наша була вже спокійна (адже ми пішки подолали гарну дистанцію для розминки). Асфальт не здавався особливо привабливою стежкою (обочини вузькі, а десь і зовсім їх немає, повітря вже не таке кришталево чисте, як на левандових стежках — та й взагалі, кому потрібен трекінг по асфальту? Це вже якийсь асфальтинг, а нам він не потрібен…). Тож ми стали на зупинку і дочекалися автобуса до Фуншала.

Отже, остання ніч у ліжку. Запакований рюкзак стояв, притулившись до її спинки, і ніби підморгував мені: — Ну що, господарко? Не забула про мене?
Не забула, звичайно. Мадейра — рай на землі. І цей рай сильно розслабляє своєю ідеально м’якою погодою, повільно прогулюючимися місцевими та туристами, та всілякою фруктово-тропічною атмосферою. Але ми збиралися йти до мети, наполегливо пробиваючись крізь спокуси цієї райської цивілізації. Ще трішки, сказала я рюкзаку, і ми опинимося в горах. Покатаю.

День третій. Велика й страшна стихія Атлантичного океану і Першотравень.

Вранці я попрощалася з господарем свого міського прихистку на тиждень, пообіцяла обов’язково повернутися, і з рюкзаком, що сумував за прогулянками, вирушила до хостелу. Там ми розподілили продукти — по три кілограми їжі на кожного. Всі були бадьорі та веселі, і ці кілограми, як завжди на початку шляху, особливо не відчувалися. І ось наша група рушила в дорогу… До автобусної зупинки. Ну, не треба так гримасувати! У своє виправдання скажу, що ми прямували в протилежну частину острова — з милого півдня до північної сторони. Пішки це зайняло б не один тиждень, причому по асфальту. А ми не хотіли асфальту. Ми хотіли гори.

Наша група зовні нагадувала ходячу рекламу рюкзаків Osprey. Так сталося, що майже всі були екіпіровані саме ними. Шкода, що ніхто за це не платив. Ідея для стартапу: почати трекінг під егідою якоїсь спортивної фірми, бо спонсорство ніколи не зайве.

А поки що виключно за свої гроші ми сіли в автобус і поїхали на той бік острова, з кількома зупинками по дорозі. Друга зупинка — вже о півночі. І, Боже мій, як мене вразила різниця! Один і той же маленький острів, той самий океан. Але райський фруктово-тропічний стиль і сліпуче сонце, що відбивається у блакитних водах, різко змінилися вітром, що зносив з голови капюшон разом із волоссям. Хмари тривожно бігли по сірому небу, грізні чорні скелі нависали над океаном… А сам океан! Яким він став?! І це — 500 кілометрів від Африки? Сірі хвилі бушували, накочуючись одна на одну так, що бризки доходили майже до автобуса. А коли ми спустилися на кам’янистий пляж, водяна пилюка разом з вітром змусила міцніше обійняти себе, щоб усе це не забралося під куртку. Як красива ця буйна стихія! Які прекрасні ці відтінки сірого (небо, хмари, каміння, вода й хвилі) і як не хочеться йти з цього грізного пляжу, навіть якщо величезна хвиля, що йде на берег, загрожує захлеснути і віднести тебе прямо до берегів Африки (або як пощастить)! Свіжо, вже майже холодно, вітер перехоплює подих, чорні скелі хмуряться десь над головою… Ось тобі й фруктово-тропікале. Я подумки здригнулася, згадавши, що того дня нам належало купатися… Це так, невеликий спойлер; далі буде докладніше.

Намилувавшись океаном у всій його суворій красі, ми за покликом водія рушили назад до автобуса. Останній відрізок шляху — і наша транспортна частина програми мала завершитися. Далі — тільки пішки. Пора вже, врешті.

Автобус висадив нас біля дуже цивілізованого кемпінгу, що знаходився буквально за пару сотень метрів від океану і за кілька десятків метрів від обміллої річки під автомостом. Рівна галявина, а одразу за нею — стіна гори, початок ще однієї дуже цікавої стежки, якою нам належало пройтися завтра. Галявина була вільна, тож ми швидко організували кольорове містечко, провели розвідку місцевості (під час якої знайшли кухню, душові, дитячий майданчик і слабенький інтернет, у якому ми всі дружно зависали з перемінним успіхом). Перекусили і вирушили в дорогу. Пішки.

Наш шлях лежав до Порто-Моніш, і ми взяли з собою легкі рюкзаки, рушники і купальники. Саме так: незважаючи на сірі хмари і вітер, наша воля була непохитна — ми збиралися купатися. Справа в тому, що Порто-Моніш славиться своїми природними басейнами не з чогось там, а з справжньої вулканічної лави. На фото басейни виглядали заманливо, у стилі фруктово-тропікале: розслаблені люди ніжаться у спокійній блакитній воді, відгороджені бортиками лави від глибокого синього відкритого океану. І так, над їхніми головами світило сонце.

Та до Порто ще треба було дійти. Можливо, і справді сонце. Турист у душі завжди трохи наївний: незважаючи на досвід минулих походів (промокла наскрізь куртка і черевики, вітер, що збиває з ніг, і зубний дріб), завжди сподівається, що от-от вигляне сонце, буде тепло, і світ засяє новими барвами… Це ж рай на землі, Мадейра, чорт забирай! Ендеміки і фруктово-тропікале! Тізери, що закрутили нам голови за перші три дні…

Дорога була нескладна, рівна, вздовж океану — шикарний вигляд зверху на сувору стихію. На стінах гір зліва — ті самі ендеміки і гаряче улюблені мною кам’яні троянди, як 3D- шпалери. Живописно, що навіть сіре небо здається не таким сірим. А коли вдалині показався Порто-Моніш…

Це і справді був колишній порт. Невелика кам’яна фортеця, що нависала над океаном, вертолітний майданчик поруч із нею. За ними — ті самі басейни, поки що не дуже чітко видимі, але які додали нам сили: цікаво ж. Ще кілометр-два — і ми на місці.

Басейни в Порто-Моніш поділяються на дві частини. Безкоштовні — власне, природні лавові басейни без прикрас: чорні дивні форми застиглої породи і блакитна вода, дійсно спокійна, у поглибленнях різного розміру й форми. Інша частина — цивілізована, де дно басейнів вирівняне, зроблені сходинки для входу у воду, і при цьому є роздягальні і душові. Вхід платний, зрозуміло.

Але головне видовище — за басейнами зі спокійною водою, де бушують хвилі Атлантики. З якоюсь шаленою силою вони розбиваються об кам’яну стінку, що відокремлює басейни від відкритої води, шумлять, мов дев’ятий вал, і розлітаються в усі боки могутніми бризками. Над басейнами — оглядовий майданчик із безліччю туристів, які квапляться зняти це величне природне явище на камеру; у самих басейнах — нікого. Без жартів.

Непорядок, — вирішили ми. Така краса — і простоює без діла? Ще чого. І нехай немає сонця, нехай океан виглядає таким же привітним, як Баренцове море, нехай небо сіре, а вітер дужчає — кого це хвилює? Є ми — туристи з країн колишнього СНД, є чудові природні басейни, подібних до яких ми ніколи не бачили, і хто знає, коли ще побачимо…

Заплативши якусь суму за вхід і зайнявши роздягальні нашою нечисельною, але галасливою компанією, ми невдовзі стояли, відкриті всім вітрам. А вітер дув доволі сильно. Температура води в басейнах, за даними термометра, — вісімнадцять градусів; можливо, й не так холодно, як могло б бути, але в поєднанні з вітром… Хоча кого це хвилює.

У платних роздягальнях-душових не було шафок, тож речі довелося взяти з собою і скласти на високі камені навколо басейнів. Високі… Ах, наївні туристи, які вічно сподіваються на краще й часом недооцінюють всю суворість стихій. Втім, мені це можна пробачити: я вперше бачила відкритий океан на власні очі; вперше милувалась його хвилями; я ще не знала, на що він здатен.

Вода в басейнах здалася крижаною, але лише на мить. Вже за кілька хвилин ми плавали, плескалися й сміялися, окупувавши басейни нашою групою. Туристи з оглядового майданчика фотографували цих божевільних, які розважалися на тлі розбурханих хвиль. Хвилі, здається, теж образилися, що їх не шанують як слід. Принаймні я так пояснюю їх подальшу поведінку.

Від поверхні океану до басейнів — понад десять метрів, а до навколишніх лавових брил — іще більше. Хвилі не діставали. Не діставали — рівно доти, доки я не полізла в басейн, залишивши свої речі. Та варто було мені зануритись… Закон Мерфі діє і на Мадейрі.

Наступна хвиля вдарила знизу об каміння з такою силою, що її підкинуло метрів на двадцять. Цього було більш ніж достатньо, щоб облити мої речі — усі мої речі; щоб куртка опинилася у найближчому басейні, а рюкзак — у солоній калюжі.

Витягнувши все своє добро, я нашвидкуруч оцінила ситуацію. Отже, повертатись назад у мокрій куртці (або взагалі без куртки, лише у футболці) — сумно, холодно і загрожує застудою. Але не смертельно. Гроші й документи були герметично запаковані — не постраждали, і це вже радість.

А от телефон лежав у кишені куртки.

І він загинув красивою смертю.

Невеличкий ліричний відступ. Мої попередні телефони теж мали звичку тонути, але далеко не так урочисто: то в чаї, то, пробачте, в унітазі…

А тут — у водах Атлантичного океану. На Мадейрі. Тож, якщо чесно, я навіть змирилася з його загибеллю: не кожному телефону так щастить. Та й я, волею випадку, звільнилася від перевірки робочої пошти та відповідей на службові дзвінки… Я цього не прагнула. Воно само так вийшло. Доля.

Отже, наплававшись досхочу в басейнах аж до мурашок на шкірі, ми вибралися на берег, на вітер, побігли до душових, погрілися під гарячою водою… Я віджала мокру до нитки куртку — але надягати її не наважилась.

Врятувала, як це часто буває в походах, колективізація. Куртку Меланії «колективізували» — як вона сама зізналася, не вперше; до того ж у передбачливої супутниці була друга (наче у воду дивилась… хоча й справді, води того дня вистачило). Отже, мембранка врятувала мене від післякупального вітру та застуди, а гарячий чай у найближчому прибережному кафе — від кашлю. Океан продовжував вирувати, басейни — пустувати, а ми з почуттям виконаного обов’язку гордо оглядали краєвиди й обережних туристів.

Перед поверненням до наметового містечка ми вирішили зайти до крамниці. І був привід: купання, вітер, заходи проти застуди… Одним словом, ендемічні вина та лікери здавалися якраз до речі. Кошики апетитно дзвеніли склом, а в нас відкривалося друге дихання в передчутті вечора.

Повернулися, як і слід було очікувати, швидко й бадьоро. Прийнявши гарячий душ і повісивши мокрий одяг сушитися на вітер, ми взялися до підготовки святкової вечері. А відзначити справді було що: саме цього дня наші співвітчизники там, на далекому євразійському материку, святкували Перше травня — десь на дачах, із вином і шашликами, як і годиться святкувати День праці. Ми, скажімо, були далеко від Євразії, але Мадейра — чим не дача? Тим паче, вина цілком вистачало для виконання програми-мінімум (програма-максимум — надто ризикована, якщо плануєш на ранок встати вдосвіта й піти далеко в гори).

Вечеря вдалася на славу (чомусь вечері завжди вдаються на славу, коли ти в горах). Бенкет на весь світ, смаколики з наплічників, ріки вина, мадери та місцевого пуншу на славу весни й праці. Лише одній людині бракувало чогось зі столового розмаїття: Влад, як завжди, сумував за картоплею. Ось тому ми вирішили морально підтримати нашого друга і вирішили, що треба якось вночі піти копати картоплю. Адже на Мадейрі поля є — ми бачили на власні очі; і навряд чи їх охороняють місцеві жителі з рушницями, зарядженими сіллю. А поки що ми всі разом морально втішалися ендемічними напоями, ведучи глибокі культурні бесіди про постмадерінг і ексбульбіціністів. Надихнувшись розповідями нашої супутниці Олесі про йогівські ретрити в тиші й темряві, ми вирішили використати численні гірські тунелі Мадейри й влаштувати собі тунель-ретрит. У тиші й темряві. Для духовного зростання. Ідею підтримали всі. Лише Влад трохи її видозмінив, перетворивши на бульба-ретрит у тиші й темряві нічного мадерійського поля — що вже кому ближче до душі.

Тієї першотравневої ночі ми ще не знали, що ідея тунель-ретриту — не пусті балачки. І пересвідчитись у цьому нам судилося вже наступного дня.

День четвертий. Радіалка, в яку я вирушила.

Друге травневе ранкове сонце зустріло нас бадьорими променями — воно таки зволило вшанувати нас своєю увагою. Солодко потягнувшись, я вилізла з намету й неквапливо насолодилася процедурами у цивілізованому душі. Перевірила речі на мотузці — вночі дощу не було, тож вони вже майже висохли, і це дуже тішило з огляду на заплановану вилазку. Поки табір прокидався, я вирушила на пробіжку до берега океану, до кам’яної арки, яка ще вчора привернула мою увагу. Сонце, що сходило, відбивалося від заспокоєного океану, сріблячи всю його безкраю поверхню, й зазирало просто в кам’яну арку, немов в майстерно витесану рамку. А внизу — кам’янистий пляж: порожній, просторий і привітний.

Зарядившись бадьорістю та ентузіазмом на прийдешній день, я повернулася якраз до сніданку. Після їжі, зібравши все необхідне в легкі рюкзачки, ми вирушили у радіалку — довгу, ретельну, на цілий день. Варто зазначити, що остання така повноденна радіалка трапилась у моїй пам’яті в Румунії. Але як я туди не пішла і що з того вийшло — це вже інша історія з іншого звіту.

У цю радіалку я пішла, і вона залишилась у моїй пам’яті як одна з найяскравіших радіалок взагалі. Можна сказати, що в той день ми займалися левадингом, бо весь наш довгий шлях проходив вздовж левади da Ribeira da Janela (о, не ледачі мешканці Мадейри!).

Та сама гірська стіна, на яку я звернула увагу напередодні, виявилась початком нашої стежки. Маршрут пролягав серед буйних низьких кущів, квітів і трав, які змінювалися плодовими деревами (звичайно, ми не могли не продегустувати ці самі плоди) і вже знайомими полями (на яких цілком можна було щось викопати вночі. Вдень же ми зібрали трохи бобів, бо в господарстві все знадобиться). Підножний корм — a must для туриста. Набір висоти був не зовсім плавним, але й не важким. Сонце з ентузіазмом припікало голови та плечі, змушуючи змащуватися захисним кремом. Ох, ці непередбачувані, мінливі гори!

Набравши близько шістсот метрів, ми увійшли на територію національного парку. Дорога стала значно плавнішою, а місця навколо — надзвичайно мальовничими під променями не прихованого сонця. Соковита зелень, високі дерева, вид на поля, ендемічні зарості і океан… Левада, що позначала наш шлях, була широкою і прохолодною. Вода в ній текла, як у струмку, а у воді плескалась риба. І скажу вам, риба була не зовсім маленькою. Якщо стати з вудкою, то сама на гачок попадеться! Мої спутники сказали, що це форель (уявна записка в уявну кулінарну книгу Мадейри, у яку вже потрапили фрукти з напівдиких дерев, боби та картопля з місцевих полів). Праворуч — стіна гори зі знайомими 3D-обоями у вигляді кам’яних троянд та інших квіткових пелюсток. Ліворуч — обрив із тоненькими ароматними евкаліптовими деревами, трохи зеленого моху на вологому бетоні левади… Температура — ідеально комфортна, дерева і гори захищають від пекучих променів, вода левади зволожує повітря, а евкаліпти ще й роблять його корисним для дихання… Ми знову опинилися в (суб)тропічному раю.

Окрім левад, вздовж нашого довгого шляху стежку позначало ще одне рукотворне явище — тунелі. Їх було багато — бо як інакше прокладати такі високогірні доріжки з арыками та фореллю? Тунелі здебільшого вузькі, по людині гуськом, але різної довжини: від кількох десятків метрів до довгих і темних кілометрів. Кожен тунель — щось особливе. Зазвичай вхід до цих чорних дір позначає невеликий водоспад (невеликий у природних масштабах, але з особистої точки зору вам такого цілком вистачить для щастя). Потужні струї здатні за долі секунди промочити куртку (ось тут-то і стануть у пригоді дощовики). Водоспади — наче суворі стражі, що охороняють вхід у підземелля (внутрішньогір’я). Логічно цілком, адже без перешкод дорога здалася б надто легкою.

Втім, це було б перебільшенням. Як і в будь-яких горах, на Мадейрі підстерігають такі банальні небезпеки, як, скажімо, каменепад. Наслідки одного з них стали на нашому шляху: робітники розгрібали залишки породи, а на стежці збудували тимчасові риштування. В такі моменти — каюсь! — відволікаєшся від краси природи, що б’є в очі з усіх боків, і думаєш: а що, якщо… Що, якщо тобі на голову впаде такий ось камінь-глиба? Що, якщо ось цей шматок породи раптом провалиться під ногами? Що якщо…
Але на нашому шляху знову виник черговий тунель і водоспад над ним, і думки побігли в інший бік. В бік левади, що займала майже весь простір і залишала туристам вузьку смужку каміння, по якій можна було йти лише по черзі — стоячи на одній нозі, друга в повітрі, носком ощупуючи грунт на предмет його наявності. Трекінгові палиці в одній руці — тій, що над левадою. Їх можна використовувати як палицю для сліпих. Друга рука спирається в нерівну, вологу кам’яну стіну, шарячи по ній трохи попереду, щоб не вдаритися головою ненароком. І то правильно: місцями стіни тунелю звужуються так, що доводиться вивертатися буквою зю, балансуючи над дзюркотливою водою з фореллю, інакше можна боляче вдаритися плечем чи порвати куртку. Зверху капає вода, і часом краплі перетворюються на невеликий, але дуже мокрий водоспад (наче нам на вході не вистачило). Приходиться пробігати це місце, накинувши капюшон на голову, але пробігати дуже обережно, щоб нога не зірвалася на вузькому бортику левади. Прямо паркур якийсь. Та ще з ускладнювальним фактором: налобні ліхтарики освітлюють лише частину простору, виставляючи з темряви то гострі камені стіни, то блискучу воду внизу, то глибоку калюжу під ногами (пощастить, якщо вчасно), а то й дощовик твого супутника попереду. Кілька людей вже промочили черевики, тож особливо уважно вишукували калюжі та водоспади зверху. Хоча останні, втім, можна було почути в гулкій темряві тунелю, коли навіть розмови стихли… Тиша, в якій звуки людського голосу здаються кощунством. Тунель-ретрит.

Але на певному етапі шляху через цей безкінечний тунель, у кінці якого не було й натяку на світло, я перестала хвилюватися через випадкове потрапляння у калюжу.
Клин клином, як кажуть. В одному особливо вузькому місці я вирішила пройти по бортику, бо все, що було ближче до стіни, здалося мені занадто мокрим і брудним. Встала я, значить, на цю вузьку смужку бетону, йду з трекінговими палицями в руках, наче канатоходець з балансирним шестом… Але, схоже, до цирку мені ще рано. А може, й не рано, але тільки не в ролі канатоходця.

Все сталося за долі секунди, як це зазвичай буває в таких випадках. Щось тихо й слизько чавкнуло під ногою, палиця різко злетіла в повітря, засвітившись у світлі налобного ліхтарика, а потім пролунав гучний плескіт. Все, що було за бортиком — але ближче до іншої стіни — чекало на мене з нетерпінням, як виявилося. А вода в леваді виявилася приємної температури, вище рівня коліна. Потік був саме в потрібному напрямку — туди, куди ми йшли.

Кілька секунд я вагалася, чи варто мені взагалі вибиратися. Адже йти по широкій леваді широким кроком, не схиляючи голову, набагато комфортніше, ніж у позі жаби наосліп уздовж стіни. Та й калюжі вже зовсім не дошкуляють. Можливо, форель сама стрибне в кишеню куртки.

Але голос здорового глузду товаришів переконав вилізти. І, чесно кажучи, аргументи я майже не запам’ятала. Ех, могла б, як їжачок у тумані, просто покласти вузлик (рюкзак) на груди й пливти на спині за течією… Але ні, справжній турист легких шляхів не шукає: треба пройти всі тяготи вузьких, темних, гострокам’яних стежок у підземеллі.

Довго чи коротко — близько півтора кілометра, але ми вийшли на світ Божий, примружуючись, миготячи й знову звикаючи до кольорів і форм цього чудового світу. І байдуже, що в черевиках щось плескотить, і це зовсім не кашка. Врешті-решт, ми на Мадейрі. Купатися — так купатися.

Усього того дня ми пройшли п’ять тунелів. Але саме цей, найдовший і найтемніший, запам’ятався мені найбільше. Втім, думаю, ви й так здогадалися.

Перша частина нашої радіалки закінчилася трохи несподівано: перед нами виросла стіна. Далі дороги не було — пряма стежка заблокована. Але можна було помітити крутий підйом, своєрідні сходи в небо, що вели вгору по горі і ховалися за деревами, кущами та самою горою. Ось тут ми зіткнулися з типовою туристичною дилемою: йти чи не йти. Ніхто не мав уявлення, що чекало нагорі. Підштовхувала жага нових відкриттів і прагнення до невідомого. З іншого боку, опинитися у непрохідному місці з настанням темряви — непростима дурість. Ніхто не хотів холодної ночівлі, а скільки часу займе незвіданий шлях, ми не знали.

Поки радилися, вийшла ціла пауза. Був ще й третій варіант — частина групи йде вгору (розвідники), інша частина повертається в табір (сторожі). Але я, чесно кажучи, була категорично проти, пам’ятаючи, чим може закінчитися розділення групи (це, знову ж таки, про румунську радіалку). Всі ж знають класичну фразу з будь-якого фільму жахів: «А давайте розділимося?»

Врешті переміг час. Тривалість світлового дня обмежена, а в невідомість краще вирушати рано-вранці.

Друга частина радіалки здавалася простішою. Ми вже приблизно знали, як телепортуватися крізь скелі, а для когось вода з усіх боків уже не була незручністю. Лише один раз прямо перед носом почався невеликий, але гучний і страшний каменепад. Страшний, бо буквально за кілька метрів від тебе. Добре, що в той момент на тому відрізку ніхто з живих істот не проходив. Гори.

На зворотному шляху кишені приємно важчали від бобів, евкаліптового листя та цибулі (так-так, звичайної ріпчастої цибулі, що так полюбилася нам як перекус під час обіду. Свіжа й соковита, прямо з сонячних полів Мадейри). Після виходу з зеленої левадової зони ми опинилися в населеному пункті, через який проходила справжня асфальтована дорога. Там було тихе (на той момент) кафе, куди ми і вирішили заглянути на вогник. А що? Після довгого левадингу й тунелювання (а всього того прекрасного дня ми пройшли тридцять кілометрів) кава з бренді та місцевим кексом — цілком заслужена легка пауза. І корисно: раптом ноги застуджуся після купання? А тут кава. З бренді.

Не знаю, чому тітонька з кафе прийняла нас за італійців. І ми зовсім не були галасливими.

Табір зустрів нас у тому ж стані, в якому ми залишили його вранці: різнокольорові куполи наметів, зелена галявина, тиша. Лише ще двоє чи троє кемперів влаштувалися на краю захопленої нами території. Але їх було мало, а нас багато. Відчуваючи перевагу, ми вирішили не звертати на них уваги. Адже нас чекали набагато важливіші справи. Бо душ і вечеря — майже найважливіше в житті туриста. Друге після, власне, самого походу. Душ важливий, бо це — розкіш, якою треба користуватися, поки є можливість. Вечеря важлива як ритуал, що повторюється щодня, але не втрачає своєї значущості і святковості. Попри стару приказку, у поході навряд хто віддасть вечерю ворогові. Це найважливіша трапеза за цілу добу, і без неї подорож втратила б всю свою чарівність. Справа не лише в їжі (хоча її не можна скидати з рахунків!), а й у процесі.

Матеріальна сторона цього ритуалу вдалася на славу: недаремно ми не ігнорували підножний корм. Суп із бобами, чай з евкаліптом, а на десерт — запас із вчорашніх запасів пуншу. Моральна сторона — допізна вночі. Підняття походного духу. Чим більше чуєш — тим більше хочеться. А завзяті мандрівники (тобто майже всі ми) уміють яскраво описати кожну свою пригоду.

І спиться на Мадейрі прекрасно. Не жарко і не холодно, а якраз — під шум вітру і океану.

П’ятий день. Tropikale paradiso, початок.

Після хорошого відпочинку і свіжого повітря підйом о шостій ранку зовсім не здавався важким (чому ж так не виходить у місті?..). Ми нікуди не поспішали: до дев’ятої мала приїхати машина, яка доставить нас до підніжжя наступного пункту нашого маршруту (щоб уникнути довгої і нудної дороги асфальтом, а не те, що ви подумали). До того часу ми тепло попрощалися з нашим куточком цивілізації і зустріли сіре небо, що знову нахмурилося в перший день нашого повноцінного, не радіального походу з рюкзаками. День, ознаменований підйомом на плато Паул де Серра. Ось тепер справжнє — тільки вийшовши з машини, ми отримали повне право називати себе пішими туристами. Мабуть, етапи підготовки до цього дня цілком відповідали альпіністському підходу. Самі подумайте: перед підйомом на, скажімо, Еверест, альпіністи витрачають чимало днів на підготовку, освоєння базових таборів, радіальні виходи для акліматизації… У нас теж усе серйозно: акліматизація у місті як перший етап (фруто-тропікале і трохи мадеринга), потім обережний підйом на невелику висоту за допомогою транспорту (обережно, щоб не захворіти на гірську хворобу), потім легкий спуск з легкими рюкзаками (щоб не перевтомитися), ще трохи акліматизації біля води Атлантики і трохи більше мадеринга, довга радіалка і левадинг (а після — знову мадеринг для закріплення результатів). Як вам такі етапи підготовки? На мій погляд, усе дуже серйозно. Моральний настрій — на всі сто відсотків. Фізична готовність — будь ласка!

Отже, ми на початку стежки, що різко піднімається вгору в сіре небо. А яке небо у вас асоціюється з горами? Чесно кажучи, воно часто саме такого кольору, і тому вчишся цінувати й захоплюватися будь-якими проблисками сонця і блакиті. Мадейра, звичайно, — рай тропіків, але гори є гори, навіть на Мадейрі. Дощу поки не було. Головна фішка гір, окрім самої стежки — це в’юпойнти: чудові майданчики з видом униз, де можна милуватися захопливим дух пейзажем. Вид може бути будь-який — залежно від країни, регіону, сезону і клімату. На Мадейрі очікувалося багато в’юпойнтів з головокружним оглядом океану, буйної зелені, яскравих квітів і ендеміків. Я йшла вузькою стежкою траверсом, в сандалях (черевики після купання в леваді ще не висохли), вздовж арыка — вузької бруднуватої левади, яку й левадою-то назвати складно. Зліва — гори і скелі, тунелі (вже знайомо і не складно), справа — теоретично мав відкриватися шикарний вид, але відкривався лише туман. І мимоволі з’являлася усмішка: ось вони, справжні гори. Саме такими вони й повинні бути. Хоч щось у цьому світі стабільне.

Отже, гора, брудна мокра стежка, трава і туман. Я роздумувала, на що це схоже більше: на Фегераш у Румунії чи все-таки на Норвегію. І лише погляд на сандалі нагадував, що це Мадейра. Інакше я б уже давно втратила чутливість у ногах, бо йти по рідкій грязюці в сандалях — зовсім не просто. Єдине, що турбує — не послизнутися, бо в горах такі помилки небезпечні.

Та мені подобається цей туманний пейзаж за його казковість: здається, ніби потрапив у фантастичний фільм — ідеальні декорації, і вже не здивувалася б, якби в тунелі зустріла міфічних істот. Але по дорозі зустрічалися лише інші туристи, зокрема пенсіонери. Ось вам і відпочинок для пенсіонерів…

Розповім про одну особливість трекінгу на Мадейрі, яка мене вразила: багато стежок — це сходи. Серйозно! Йдеш горами, треба різко вгору або вниз — і опаньки, справжні сходи. Не те щоб Мадейра — найбільший острів, але маршрутів тут вистачає. І на кожному маршруті облаштувати сходи! Це потребує чималих зусиль. З одного боку, логічно — німецькі пенсіонери мають ходити з комфортом, щоб не вивихнути ногу чи не ушкодитися. Але хто ж їх будував? Мешканці Мадейри здавалися неквапливими і не дуже працьовитими. Невже зовнішність оманлива? Чи, можливо, наймають робітників за рахунок грошей німецьких пенсіонерів, які справно приїжджають сюди цілий рік.

Спуски, підйоми, траверс, ділянки, схожі на норвезькі болота; карпатський туман у прірві. Але коли туман розсіювався — примхи вітру! — перед нами відкривалися жовті квіти, бузкові дерева, зелені гори і голубіючий океан у далині. Стільки фарб — варто лише пару вологості розсіятися! Напевно, тому я і не проти туману в горах — він грає на контрастах.

Коли вкотре виглянуло сонце, перед нами постало звичне і все одно дивовижне видовище: альпійські луки з справжніми коровами. Причому корови, як справжні господарі, нахабно заблокували дорогу — ми це сприйняли як знак зробити привал. Сонце підтримало ідею, дозволивши залишити рюкзаки і досхочу побігати з фотоапаратами і телефонами, використовуючи жовті квіти і корів як моделей. Ані ті, ані інші не заперечували.

Обідати було ще рано, і ми не розкладали багаття просто на луках. Але коли уявний годинник пробив полудень, знайти підходяще місце для дастархана виявилося проблемою. Вузька стежка — не варіант, на пагорбі ковбаса могла скотитися, а на альпійських луках і без нас було повно лепешок. Врешті-решт підходяще місце ми знайшли, коли під ложечкою вже голосно бурчало. У походах — типова ситуація: готовий з’їсти хоч живу корову, а дієти — просто слова з паралельного всесвіту. Філософське питання: яка ціна їжі в походах і що ти готовий зробити заради неї? Дзвінкі у кишенях євромонети вже не здаються дорогою платою за маленьку м’ятну цукерку. Тим більше мене вразила щедрість супутників, які і цукеркою пригостили, і українськими копійками обдарували, які я одразу ж сховала в кишеню. Думаю, як повернуся до Фуншала — так і гульну на всі. Навіть Іглесіасу на чай щось відсиплю.

Після обіду фарби здаються яскравішими, а мокрі альпійські луки в тумані — майже оазис, що додає містики. Коли ми дійшли до спуску і ввійшли до лісу, він поставав дивним, субтропічним, зі стовбурами, вишукано зігнутими, наче у сколіозних дівчат, вкритими мохами, лишайниками і зануреними в напівтемряву. У лісі — сходи з колод і нескінченний спуск вниз, вниз… Щоб не псувати настрій, я намагалася не думати про те, що завтра нам доведеться цей самий спуск піднімати вгору. Ввечері вітер посилився, температура впала, що викликало нежить і кашель. Вологість, сирість і все ще казковість. Тиша, крім наших голосів і звуків кроків, була передвісником чогось. Цікаво чого?

А ця лісова тиша передвіщала ні що інше, як містичний нічліг.

Спустившись до місця призначення і пробравшись крізь зарослі дерева і мокрі папороті, ми побачили дещо несподіване — руїни. Потемнілі від вогкості залишки кемпінгу чи чогось подібного: без вікон, без дверей, три невеликі будиночки-сарайчики і одна збережена фронтальна стіна головної двоповерхової будівлі. За ними височіла поросла деревами гора, перед ними — галявина, ідеальна для наметів (хоч і мокра, але в поході це дрібниці). Дощ моросив і то припинявся, то знову починався, але дозволив розбити табір. Хороша, зручна галявина, що посилювала відчуття, що тут справді був кемпінг. По периметру — мохнаті дерева, кілька високих і багато маленьких, крихких і густих.

Згадавши народну мудрість про те, що гірше дощу під час розбиття табору може бути лише дощ під час збирання табору, ми подумки сподівалися на милість природи зранку (туристи – створіння наївні, повторюся) і проявили оперативність ще з вечора. Підмели галявину від гілок, листя та іншого сміття за допомогою тих самих гілок (які потім з великими труднощами можна було використати для багаття), і тільки після цього пішли до руїн у пошуках привидів. Адже там мають жити хоч якісь духи? Хоча б лісовики. Домові. Сарайні. Палаткові, ну й хто там ще.

Духів ми не знайшли – припускаю, що вони злякалися такої юрби людей, які говорять незвичною ненімецькою мовою. Але нічого поганого ми не мали на думці. Найпідступнішим планом із усіх, що були у нас на той момент, було розпалювання багаття. Адже нарешті пішов дощ (о, як ми його чекали!), а сухих дров не було навіть у сараї – все відвологло повністю. Хіба це може налякати туристів? Звісно, ні. Звичайна ситуація.

Отож, зібралися ми збирати дрова (які тільки попадуться) – як раптом сталося щось містичне: у сутінковому небі мелькнула вогник, потім ще… Дивно і майже парадоксально на тлі мокрих гілок дерев. Навколо гори. Тиша. Хто нам подає сигнал згори? Не привиди – то інопланетяни? Непоганий вибір, хлопці з НЛО; дуже непоганий.

Однак при ближчому розгляді ці мелькаючі вогники, припустимо, НЛО виявилися вітряками, а ми, відповідно, Дон Кіхотами. Навіть не знаю, чи відчули ми полегшення, чи розчарування після такого відкриття. Але статус лицарів ми доблестно підтримували того вечора, захищаючи свої новопридбані володіння – такі собі мальовничі руїни замку. Коли почули тріск гілок, звук кроків і голоси, які нам не належали, ми насторожилися, нахмурилися, міцніше стиснули в руках гілки для багаття, готуючись надати їм вигляд списів… Група літніх туристів із доброзичливими усмішками увійшла в наші володіння. І, щоб не втрачати обличчя, з такими ж доброзичливими усмішками покинула ці володіння, попередньо оглянувши стіни наших руїн – щоб хоч якось зам’яти незручність. Якими ми стаємо недружелюбними, коли мова заходить про території! Напевно, в нас пробуджуються первісні інстинкти. Адже якщо ми першими знайшли цю печеру і очистили її від кісток давніх сайгаків, то вона стала нашою, і ніхто в цілому світі не має права претендувати на цю фортецю, хоч і сумнівного вигляду й походження.

Одним словом, група з кам’яного віку залишила територію за собою, а ми, позбавившись потенційних сусідів, зайнялися звичайними первісними справами, як-от: натаскати сухіші дрова, розвести багаття на вітрі й дощі, сходити за водою. Запаси води, до речі, були в невеликому озерці неподалік нашої фортеці: неглибокому, зарослому травою, але прозорому. Наповнивши пляшки та казанки, ми приступили до фінальної і найурочистішої частини кожного дня – приготування та поїдання вечері.

Вечеряли так: зібралися колом біля багаття, яке ми розвели за колишнім фасадом будівлі, гріли руки, диміли дощовики, якимось дивним чином усе ще захищали нас від усієї цієї безкоштовної води, що спадала з неба. Сісти нормально не виходить (кому хочеться сидіти на сирому колоді?), а й тягне ближче до тепла, хоч у золу стрибай; тарілки роздаєш на вазі, їси так само. І все одно в радість. У поході будь-яка їжа в будь-якій формі – радість.

Розійшлися по наметах у темряві, допивши останки вина. Дивуюся, як нам вдавалося зберігати запаси при такій кількості людей і такому травнево-святковому настрої в тропічному парадізо.

День шостий. Свинячі вуха, травневі шашлики і трохи психології.

Наші наївні сподівання справдилися: дощ, монотонно барабанивший по наметах вночі, вранці вирішив зробити перепочинок і дати нам передишку. Черевики та речі все одно відвологли – то навіщо ж нам далі мокнути… Набравши ще води в озері і поснідавши вівсянкою, як годиться, вирушили в путь, пам’ятаючи, що довгий спуск сходами неодмінно перетвориться на не менш довгий підйом. Вітряки на прощання помахали нам лопатями згори, і ми залишили нашу фортецю.

Лавровий ліс після дощу — справжнє диво. Блискуча зелень — лише половина задоволення (головне — не послизнутися на вологій землі, гілках чи листі, бо падати круто, боляче і брудно). Але найголовніше — запахи дощу, землі, зелені, грибів і лавра. Один лише вдих — і заряд зовсім не міської бадьорості. Жадібні ковтки свіжо-вологого повітря. Екологічний лишайник на деревах, пізнавальна інформація від штатного біолога про симбіоз, свого роду науковий екскурс під час туристичної екскурсії. Знову — дерев’яні сходинки на спуск, а за їхньою відсутністю — корчі й стовбури; обережні кроки по мокрому і слизькому; пара падінь і напівпадінь; задоволення від прихованої складності цього виду спуску… І раптом — голоси назустріч, що доносяться звідкись зі схованого в лаврових заростях початку сходів.

Ще кілька слів про відпочинок для пенсіонерів: нам назустріч бадьоро піднімалася група стареньких і стареньких француженок і французів, які брали висоту так спритно, як ми й у своєму виконанні не наважилися б уявити. Вік приблизно від шістдесяти до вісімдесяти, статура — від атлетичної, підкресленої обтягуючими футболками, до звичайної середньостатистичної літньої. Але всі, як один, бадьоро махали палицями і відміряли кроки, не скаржачись на нескінченне підняття і навіть не задихаючись, навпаки — балакаючи на ходу і вітаючи нас усмішками! А на невеликій площадці з тропінкою, що йде убік, ніби спеціально створеній для технічної паузи, нам представився шанс трохи побалакати з цими відважними сивоволосими хлопцями і дівчатами, для яких, судячи з їхніх розповідей (і, без сумніву, бадьорості тіла й духу), цей похід був далеко не першим і, дай Бог, не останнім.

Ця зустріч стала початком формування у мені чудової амбіції: хочу бути такою ж пенсіонеркою. Щоб енергія, гроші, здоров’я і невгасаюча допитливість дозволяли так стрибати по горах Мадейри і будь-яких інших горах світу у поважному віці. Ось моя ідеальна рольова модель.

І, хочеться вірити, я йду в правильному напрямку. Йду лавровим лісом, дихаю здоровим повітрям, гроші десь там на дні рюкзака (та й нескоро до них руки дійдуть), здоров’я поки є (підтримки на колінах і трохи Вольтарену), а допитливості, здається, ще на все життя… Завжди б так. Завжди б такий настрій, як у прекрасні травневі дні, у чудових вічно весняних лісах на схилі гори.

Висока вологість і слизькість не змогли вбити захват, та й зустріч зі стариками-розбійниками — чудовий допінг. Було ще багато води. Вона вбралася в ґрунт, листя, стовбури, капала з дощовиків і схилів тунелів, тихо дзюрчала по левідах і виднілась десь там, вдалині, коли вдавалося вийти на відкриту височину з хорошим оглядом. Там, далеко, за всіма цими димками, туманами й хмарами — те саме, що й концентрат, що оточує нас. Але сильніше, потужніше, безмежніше. І блакитніше, якщо вірити проблискам міражу і спогадам сорокавосьмигодинної давнини.

І ось — самі не помітили, як так сталося — дорога чомусь стала не волого-листяною зі сходами з корчів, а асфальтовою. Саме такою — кольору мокрого асфальту, звичною нашому зрощеному цивілізацією погляду. Справжня дорога, навколо — житлові будинки (вілли?), що гуляють люди (деякі, прогулюючись особливо вальяжно, говорили російською). О, як не схожі ці сукні, футболки, шорти і шльопанці на наші відмоклі куртки, розпатлане волосся під баффами і брудні черевики! Майже пляжний гламур — і справжнє трекінгове дикунство. Чарівний контраст, який я так люблю.

Зустрілися контрасти на парковці перед маленьким ресторанчиком. Так, це Мадейра: затяжний спуск серед тихого лаврового лісу — і вуаля! ресторанчик з парковкою. Чудо сталося. Поляну для привалу шукати більше не потрібно. Ні, не думайте про нас погано: ми не збиралися гуляти на повну котушку в ресторані (зрештою, я вже згадувала, що гроші були десь глибоко на дні рюкзака, а діставати їх — суцільні клопоти; а от в кишені була дрібниця, так…).

Ми збиралися провести прості короткі переговори win-win: ви нам — місце для поляни, а ми вам — замовлення кави, чаю, супу і чогось ще, що у вас є попити.

Попити в ресторанчику було чимало. Тому менеджери мудро погодилися. І от, у нашому розпорядженні виявилися столи, які ми не забарилися зсунути (намагаючись не заважати іншим відвідувачам). Дуже скоро скатертина-самобранка творила дива, і на ній з’явилися роси колбаси, сиру, сала, цибулі та інших походних радощів. Але ще до цього ми встигли випити каву з мадерою. А після обіду — ще по одній. Чай, безперечно, теж користувався популярністю. Одним словом, попри дивність ситуації, господарі ресторанчика в програші не залишилися, бо тринадцять осіб — і всі з замовленням. І не з одним.

Сама по собі Мадейра в мене особливого захоплення не викликала. Однак саме тут, на Мадейрі, після вологого трекінгу, да ще й з кавою… В ній був певний шарм, який можна оцінити лише з урахуванням усіх вищезазначених обставин.

До речі, ще про один ендемік. Цього разу гастрономічний. Поки ми стояли біля барної стійки і чекали своєї черги на каву з мадерою, увагу нашу привернули якісь пакетики зі снеками невідомого походження. Найбільш допитливі купили… свинячі вуха. Так, саме так: свинячі вуха дуже глибокої обжарки. Апетитно звучить? Ну, не дуже, погоджуюсь. Але допитливість взяла верх (ага, не дарма ж я вище писала про допитливість), і коли мені запропонували спробувати таке вушко, я таки зважилась… Ну, про смаки не сперечаються. Скажу лише, що цей шедевр кулінарного мистецтва припускає, що у вас міцні і абсолютно здорові зуби. І шлунок.

А оскільки я поки що ні на те, ні на інше не скаржуся, я досі з вами.
Ситі, трохи п’яні (та що там буде з одного-двох шотів-то…), підсохлі та набравшись сил, ми продовжили свій шлях на спуск.
Табір з’явився перед очима раптово: наче йшли йшли по асфальтованій дорозі, що звивалася між деревами та кам’яними відбійниками, як раптом гід оголосив про прибуття. Подивились у бік – і справді, широка поляна, що починалась одразу за дорогою, та якісь хатинки в глибині… Від здивування я навіть не відразу відчула звичний для туриста приплив щастя при вигляді зручного місця стоянки після довгого (або й не дуже) переходу. Охопило це почуття пізніше, коли на вологій від недавнього дощу траві, серед зелених кущів, на яких можна було розвісити дощовик і до яких можна було прислонити трекінгові палиці, знайшлася рівна площадка саме під намет, на відкритому місці, але недалеко від дерев. За широкою поляною виявилися накриті місця з лавками для багаття (ті, що здалеку здалися хатинками), окремі лавки зі столами під відкритим небом, джерела води, тож не довелося шукати найближчу калюжу. Одним словом — майже кемпінг. Оазис.

І колір, і запах листя та трави в ці передсумеркові години після дощу були насичені до межі, майже оп’яняючи. За дровами бігала навприсядки, на душевному підйомі, зовсім не так, як учорашнім містично-похмурим і мокрим вечором. Вологі, звичайно, але то нічого; знайдемо сухі гілочки, щоб розвести багаття, а там підемо в хід і важку артилерію — як-от колоду, що я на собі приволокла (душевний підйом, не інакше).

Поки ми облаштовували табір і шукали дрова, частина нашої команди — уособлена Іваном і Владом — пішла в найближче село пошукати, чим би ще поживитися, окрім нашого рюкзачного сухпайка. Вгадайте, яка була основна мета такого додаткового рейду? Ох, навіщо я ставлю риторичні питання. І малюкові ж зрозуміло, враховуючи хроніку нашого походу і наші щовечірні святкування травневих свят. А з іншого боку — як інакше? Травень, Мадейра, рай тропічний… Уявіть собі все це разом — і станете хоча б подумки сибаритом, і докори сумління вас не мучитимуть зовсім.
Втім, наші гонці повернулися не лише з вином (а саме — з п’ятилітровою упаковкою червоного з краником), а й із сосисками. Вроджена патріотична жага травневих шашликів того вечора була задоволена: вино лилось рікою… ну, добре, струмочком (з огляду на п’ять літрів на тринадцять осіб), а сосиски нанизали на відповідні тонкі гілочки і смажили на багатті, успішно розведеному під дахом нашого укриття, коли вже стемніло (неначе непомітно і радикально, як це буває в горах). А для Влада запекли картоплю в жарі. Теж ностальгічно.

За шашликами, гінці ділилися чудовими історіями гостинності та радушності. У селі їм зустрілися незнайомі люди, які зовсім не розуміли англійську, які не послали бормочучих щось незрозуміле мандрівників кудись геть, а якось пояснилися з ними жестами і врешті-решт знайшли їм селянина, який альтруїстично підвіз їх машиною до табору.
На цьому історії не закінчилися: Ваня з ентузіазмом розповідав про каучсерфінг — феномен, який я не досліджувала, а розповіді про який не раз мене дивують (приблизно так само, як і автостоп). Яким же безмежним довірою до людей — своїх побратимів, мандрівників і просто гостинних незнайомців — треба володіти, щоб запровадити ідею такого взаємовигідного сервісу на глобальному рівні і щоб ця ідея стала частиною твого повсякденного життя!
Поставила собі питання, таке ж саме, як і після розповідей про автостоп: чи змогла б я?
Питання риторичне, бо відповідь очевидна: ми можемо все, що завгодно, якщо є справжнє бажання, дещо відмінне по суті від зверхньо-байдужого «ну, може, було б цікаво…». Раз досі у мене такого бажання не виникало — значить, моє цікавість носить виключно теоретичний характер, типу «послухати пізнавальні історії». Звісно, якщо опинитися у ситуації, коли таке переступання через себе (у даному випадку — автостоп і каучсерфінг) стане просто необхідним — тоді вже нікуди не дінешся. Отримаю від цього задоволення? Ні. Пишатимусь новим досвідом? Можливо. Поки що необхідності перевіряти не було. Подивимося, куди ще заведуть гірські стежки.
Але як же різняться між собою люди! Ті, що відкрито і безкорисливо готові переночувати у незнайомих людей, ще й радіючи передбачуваній веселій компанії. Ті, кому потрібна гарантія безпеки, хай навіть за великі гроші. Ті, які горде самотнє мовчазне споглядання під час подорожі не проміняють ні на які коржики… Нас багато, різних. Але, чорт забирай, якими б довірливими чи недовірливими ми не були, всякий раз будь-яке, часом несподіване, проявлення радушності, гостинності і щирої безкорисливості змушує нас усміхнутися — і вчинити так само у відповідь. І в цьому теж полягає принадність мандрувань по білому світу.

День сьомий. Пік походу та безпритульні біля притулку

Бенкетуючи тієї травневої ночі, ми намагалися не думати про те, що зранку нам належить підйом на 800 метрів угору — по крутому схилу, по вологих дерев’яних та кам’яних сходинках… Спалося чудово; іноді йшов дощ; цілу ніч — петрикор, аромат кращий за будь-які освіжувачі повітря. Але ранок усе ж настав. Після смачного сніданку та зручного миття посуду — хай і травою, в холодній воді, але майже не відходячи від вогнища — ми вдягли рюкзаки, накинули дощовики (бо небо все ще хмурилось і зрідка мрячило) й рушили в далеку дорогу. Цього дня ми мали велику мету: Піку Руіву. Пік нашого походу. Найвища точка Мадейри. І не треба сміятися, коли я скажу, що її висота становить 1862 метри, бо для вулканічного острова посеред океану це, даруйте, дуже навіть високо.

Спершу — підйом під цокіт палиць тією самою асфальтовою дорогою, якою ми напередодні добиралися до табору. А потім… а потім — кінець асфальту й початок справжньої стежки, на якій було зазначено 12 кілометрів до заповітного піку. 12 кілометрів — дрібниця, здавалося б. Але не така вже й дрібниця, особливо коли врахувати, що спуски й підйоми змінювали одне одного з безжальною регулярністю. І як же прикро щоразу, піднявшись на пристойну висоту, бачити, що стежка безжально веде вниз — такий уже ландшафт… А потім знову вгору. Набір висоти — те, що щойно скинув, плюс ще трохи; ми ж до піку йдемо, зрештою. Обурюєшся, бурчиш — але йдеш.

Дорога того дня була прекрасною. Щойно ми піднялися вище, почалися сходинки — на цей раз видовбані мадерійцями (чи ким би там не були ті трудяги) просто в скелі, на всьому протязі шляху, де стежка круто йшла вгору або вниз. Подекуди замість кам’яних сходів були справжнісінькі драбини — з металевими щаблями й поручнями, після яких долоні пахли залізом. Оце вже не ліньки людям! Дикі стежки — тільки на траверсі, та й то які вони дикі, коли, мабуть, стоптані вздовж і впоперек тими, хто слідкує за станом сходів і тримає їх у придатному для туристів стані.

Ось тими сходами ми й тягли свої рюкзаки й п’яті точки, обережно ступаючи по мокрому камінню та іноді поглядаючи вбік у звичному пошуку в’юпойнта — а там був туман. Краплі дощу перестали падати на землю, зависли в повітрі, стали самим небом: нас оточила густа волога хмара, і видно було лише гору, вздовж якої ми рухалися, та кілька найближчих сходинок. Туристів, що йшли назустріч, ми впізнавали за голосами, які лунали з туману. Розсіювався він лише на підходах до тунелів, ніби відступаючи перед чорною дірою. А ми не відступали: скільки вже таких дір було на нашому шляху, і хіба чергова нас налякає? Ми ж знаємо все напам’ять! Справа — левіда, обережно по бортику, не послизнися. Зліва — стіна, не зачепити б плечем або, боронь Боже, головою. Зі склепінь — краплі води. І нічого страшного — ззовні теж іноді йде дощ. Темно? Ну то й що, ці тунелі короткі, навіть ліхтарик вмикати не треба. Подумаєш, чорні діри…

Перша частина шляху — по скелях: каміння, туман, тунелі, ще каміння, видимість усе гірша… Дивитися вниз — марно, панорама розчиняється в сірості. І раптом, після чергового підйому-спуску, туман закінчується. Отак просто. Бере й зникає. Із сірих крапель вириваються сонячні промені — настільки яскраві, що хочеться надягти окуляри — і кисільна невідомість за горою перетворюється на яскравий пейзаж Мадейри, з фіолетовими квітами, нескінченною зеленню і проблисками океану вдалині. Небо враз стає блакитним, а хмари — вже не сірі, а білі. Диво, та й годі — ніби виходиш із потойбічного світу, перепливши Стікс у зворотному напрямку. І йти одразу стає якось легше; вже зосереджуєшся не на важкості підйомів-спусків, а на красі довколишнього світу — живого, соковитого, справжнього.

По дорозі нам трапилося ще одне цікаве явище — не стільки потойбічне, скільки постапокаліптичне. Вздовж стежки рівними рядами стояли обгорілі дерева — чорно-білі, різким контрастом до трави, квітів і неба. Наче відгомін минулого життя, яке стрімко поглинає теперішнє — дикіше й нетерпляче. Що сталося? Був тут пожежа? Зачепив лише стовбури, пощадив траву? Чи ж те, що нижче, просто встигло відрости швидше? Ми так і не дізналися, але ці чорно-білі мертві стовпи, рештки природи на тлі величезних фіолетових грон квітів, врізалися в пам’ять.

І дорога все бігла разом із нами, швидше за нас, тепер уже переважно вгору. Іноді знову йшов дощ, іноді сліпило сонце. Як завжди — гірські контрасти. Парадизо. Тропікале. Очікування-реальність (потроху й того, й іншого). І ось — фінішна пряма на шляху до нашого базового табору перед сходженням на Піку Руіву. Трохи осторонь від стежки розташувався альпійський притулок. Не маленька хатинка, загублена в горах, розміром із сарай і з металевим дахом, яка вміщає змучених туристів у пошуках порятунку від негоди, а справжній будинок. Та що там будинок! Палац. Палац і двір. Саме такою розкішною спорудою здався нам той комплекс, який ми побачили зі стежки й який інстинктивно змусив нас пришвидшити крок: справжні кам’яні будівлі, черепичний дах із сонячними батареями, рівна бетонна підлога перед входом, кам’яні напівстіни, літня кухня під навісом, раковина, місце для вогнища, туалети зі справжніми унітазами, мотузки для сушіння білизни… Ще один оазис на нашому шляху; о, Мадейро, ти чарівна, ти — суцільний оазис!

Очевидно, прагнення якнайшвидше дістатися цього оазису й стало причиною тимчасового «виходу з ладу» однієї з наших учасниць. Моя тезка Ольга підвернула ногу просто на підході до притулку. Саме в таких випадках буває по-справжньому прикро: ось він, пік походу, рукою подати до вершини, ще трохи — і ти там… якщо не підвернеш ногу. Життєво, до біса життєво — коли мета вже перед очима, така близька й омріяна, і раптом — хрясь! — носом в асфальт. Ось тобі й мета. А ось ще й «бонус».

І тут уже вибір — або мета, або здоров’я. Фізичне й психічне.

Повертаючись до розповіді: чоловік допоміг Ользі дістатися до притулку, де наша група вирішила поставити намети й скинути рюкзаки, а вже потім налегко вирушити до піку. Благо, світлового дня вистачало, дощу не обіцяли, туман більш-менш розсіявся, а крізь залишки крапель, мов через призму, сліпуче розсипалися промені вечірнього сонця. Захід сонця, що вже намічався вдалині, обіцяв ще красивіші краєвиди з вершини найвищої точки цього прекрасного острова в Атлантичному океані.

А поки що — намети. Чому намети, якщо ось він — альпійський притулок? А тут таке діло: сезон роботи притулку починається трохи пізніше (ну чому? Це ж острів вічної весни! Тут завжди один і той самий сезон!). До того часу двері притулку надійно зачинені, не взломаєш. Тож ми, як бідні родичі, поставили намети просто на бетонному майданчику перед безнадійно зачиненими дверима палацу, який оманливо манив нас із тропи. Ставили коли-небудь намети на бетоні? Цілком реально; головне — знайти важкі камені, якими закріпите кути намету замість кілочків, причому зсередини. Камені знайшлися. Щоправда, не надто важкі (тому тієї ночі при поривах вітру намет трохи ходив ходуном), але достатні для початкової фіксації нашого житла.

На все інше не було чого нарікати: вода текла, туалет працював, мотузки для білизни витримували навішані купи курток і шкарпеток (аби тільки вночі не було дощу). Навколо — хвойні дерева, а на вході — перелік ендеміків під склом (саме перелік, а не самі ендеміки), що створював враження затишного ландшафтно-музейного комплексу. І з кафешкою, де їжу ми готуватимемо самі.

Але їжа — то другорядне: сонце також ось-ось мало піти на нічний спочинок. Тож ми поквапилися нагору — спочатку стежкою, а потім уже звичними мадейрськими сходами, що вели до омріяного Піку Руіву.

Дорогою вже траплялося чимало кадрів, гідних руки майстра (я — не майстер, та й телефон на той момент розрядився). Але вершина досконалості, як і належить, чекала на нас угорі: невеличкий огороджений майданчик, що височів над усіма горами й скелями довкола, виступаючи над хмарами, які, немов шари глибокого снігу, обрамлювали його… Сильний вітер поривами зривав куртку й заглушував голос, перехоплював подих і наповнював неземним захопленням — надхмарний вітер. А довкола… довкола — сніжно-біле море хмар і західне сонце, що сідало в те море. Жовта, ідеально кругла куля, яка з невідомих причин забарвлювала місце дотику зі сніжно-хмарним морем у червоний, що розливався безмежною смугою. Стає зрозуміло, чому вітер заглушує голоси: слова тут не потрібні — вони просто безсилі. Тут треба тільки дивитися — дивитися на всі боки на повні очі, вдивлятися й дихати цим різким, пронизливим, свіжим вітром, який ще не встиг підхопити по дорозі жодної пилинки.

А посеред майданчика стояв своєрідний хрест — подорожній знак; і на ньому висіли замочки молодят. Ось які шлюби укладаються на небесах. Шлюби трекерів. Тих, хто піднявся над хмарами не лише заради урочистої події. Тих, для кого урочиста подія — лише ще один привід піднятися вище хмар.

Свіжий, холодний вітер трохи підморозив, адже жодна вітрівка не могла врятувати від його сили. Він зривав куртку з тіла, проносився під нею, зазирав у кожен рукав, проскакував блискавкою наскрізь. Мабуть, саме він і змусив нас повертатися назад. Він — і думки про приємну щовечірню рутину, яку краще б було почати ще засвітла. А ще — усвідомлення того, що найкрасивіший захід у твоєму житті не може тривати вічно.

Це не перебільшення. У горах будь-який захід, якому ти можеш присвятити кілька дорогоцінних хвилин свого дня, залишаючись із ним наодинці, — найкрасивіший у житті.

Вечір підкрався непомітно: жовто-червоні нескінченні смуги над білосніжним хмарним морем — і раптом темрява, в якій багаття стало джерелом світла, перебравши на себе функції сонця: світити, зігрівати, кликати до себе. Ставайте, діти, ставайте в коло… А ще на ньому можна готувати їжу. А на сонці — ні.

Якимось чарівним чином запаси вина досі не вичерпалися. Можливо, Мадейра — це одна велика скатертина-самобранка, що з радістю ділиться своїми багатствами з мандрівниками: від бобових полів і фруктових дерев — до алкогольних ендеміків? А може, ми просто не проти були скинутися на хорошу справу…

Ніч була вітряною, але теплою. Загалом, незалежно від висоти чи погодних умов (дощ, вітер, сонце) — жодної ночі на Мадейрі не було холодно. Та й спекотно — теж. Ідеальна температура, приємна й комфортна. Вічна весна в окремо взятому наметі.

День восьмий. Мадейра – острів парадоксів і контрастів

Дощу вночі не було, однак ранок за звичкою зустрів нас густим туманом, наче вчорашня велетенська біла хмара опустилась просто нам на голову. Одяг, дбайливо розвішаний на мотузках, звісно, толком так і не висохнув. А може, й висохну, та встиг знову увібрати вологу. Ну що ж, звикати не вперше… Щось — у пакети, щось — причепити зовні на сам рюкзак, нехай сушиться дорогою. А те, що вдягнули на себе, трохи підсушили біля ранкового вогнища за ситним сніданком.

Наступним пунктом нашої програми була ще одна вершина — Піко Арейро. Вона трохи нижча за вчорашню, лише на п’ятдесят метрів. І тут ми з подивом дізналися від Івана, що та гора, яку ми вчора бачили з Піко Руіву — гора, що прорізала хмари, гордо демонструючи свою перевагу над цими клубками вологи, вершину якої прикрашала якась дивна біла куля… Власне, це і є Піко Арейро. А куля — це радар. І саме туди нам і належало йти.

Зізнатися, це дещо здивувало. Ні, не сама гора, не радар і не прагнення підкорити ще одну невисоку мадейрську вершину (бо ж задля цього ми сюди й приїхали). Здивувала відстань, яку належало подолати. З Піко Руіву ця гора здавалася настільки неможливо далекою… ніби до неї — безкінечні прірви й висоти. Наче вона — за тиждень пішого ходу.
А Іван сказав, що за пів дня дійдемо.
Гори — це не тільки оаза, а й міраж.

Як виявилося, дійти ми могли ще швидше — та по дорозі траплялося чимало закритих стежок, де стався (або очікувався) обвал, тож довелося робити чимало гаків. Погода була напрочуд стабільною: як і вчора вранці, тільки ще більш вологою. Суцільний туман, що майже повністю стирав видимість і залишав тонкий, майже непомітний, але відчутний шар вологи на одязі та обличчі. Мокро. Нічого не видно. Йдеш, фактично намацуючи палками стежку. Куди йдемо? Та туди, куди веде дорога. Іншої тут все одно немає, а як і є — то закрита…

Попри погоду, дорогою нам то й діло траплялися групи радіальних туристів, уже очікуваного поважного віку (принаймні, здебільшого) — бадьорі бабусі й дідусі, що долали гірські стежки крізь туман. Молодим трекерам ми вже не дивувалися, а от пенсіонери й далі викликали у нас суміш захоплення й заздрості. Чимало пенсіонерів. Довгі, рівні ряди, часто під проводом гіда. Невтомні бабусі й дідусі, які штурмують гори Мадейри й, здається, зовсім не мають нічого проти будь-яких погодних умов. Справжні туристи. Туристи, що пронесли в собі жагу мандрів крізь довгі роки.

І знову цікаво: піднімаєшся/спускаєшся навпомацки, навколо — молоко, лише звук кроків. І раптом слух вловлює сторонні звуки, ще за кілька кроків — уже голоси. А ще через кілька — люди, що раптово вистрибують з туману прямо перед тобою. Уступаєш їм стежку, або вони тобі — і кожен далі йде своєю дорогою. Але в той туманний день звичних бадьорих усмішок на обличчях туристів було не так уже й багато. Цілком зрозуміло.

Туман розсіявся лише раз — і то на зовсім локалізованій ділянці, мабуть, вирішивши влаштувати нам невеличке шоу як нагороду за терпіння. Гірські куріпки. Цілих дві. Гарні, незворушні й кругленькі. Просто, але тихе захоплення було забезпечене. Тихе — щоб не сполохати. Захоплення, бо не так часто під час цього походу нам щастило побачити місцеву гірську живність так близько — й щоб не боялася. Та й що їй нас боятися… Ми ж, загалом, сите плем’я.

Взагалі, я б назвав цей день днем виникнення предметів із туману. Таке враження, ніби в цьому хмарному покривалі — хаос із випадкових предметів та істот. І жодної гарантії, що саме теорія ймовірності підкине тобі назустріч наступного разу. Туристи, куріпки чи радар.

Так, саме він. От ідеш собі вгору, гадки не маєш, скільки вже кілометрів пройдено і скільки ще залишилось. І поняття не маєш, котра година — лише приблизно уявляєш пору дня, бо розстібати липучку на мембранці, щоб подивитися на годинник, — справа клопітка й, по суті, непотрібна. Просто дорога й туман, туман і дорога, іноді — голоси, іноді — куріпки… І раптом — наче сим-сим відкрився. З цього блідо-білого туману прямо на нас насувався велетенський біла куля, що взялася, як і все у цьому всесвіті хаосу, з нізвідки. Так собі — черговий випадковий предмет. І виглядав він — що й казати — значно величніше, ніж учора, з абсолютної висоти Піко Руіву.

І ось уже, здавалося б, пора перестати дивуватися, ми вже зробили висновки щодо мадейрінських оазисів… А ні, все одно зітхання подиву прокотилося всією нашою трек-командою, коли нашому погляду постала кафе, що випливла з туману слідом за білою кулею. Так, саме кафе — на другій за висотою вершині острова Мадейра.

Зараз, згадуючи той травневий трекінг, я повертаюся думками в ще більш ранній період свого життя, викопуючи інформацію про магію землі. Дозволю собі зовсім неакадемічне (але, у зв’язку з подіями того походу, цілком логічне) доповнення: магічний вплив земля чинить не лише на своїх ендеміків (вибачте, люблю я це слово), а й на випадково забрелі чужорідні організми. Наприклад, на нас.

І скатертини-самобранки за помахом чарівної палички з’являлися саме там, де про них тільки подумаєш. На вершині — так на вершині. А чому б і ні. Магія ж. Справжнє диво.

Якраз на той момент вологість повітря досягла критичної маси й почала сипати дощем нам на голови, тож ми поспішили до кафе, де було тепло, сухо й комфортно. Залишивши рюкзаки й дощовики при вході, ми влаштували бенкет на весь світ, зірками якого стали суп і… кава з мадерою. По шоту-два. Думаю, це вас уже не дивує. Більше дивує інше: як мадеру взагалі п’ють у спеку, скажімо, внизу, у Фуншалі? Адже вона просто створена для туману й дощу! Вона ідеальна для такої погоди! Уживання цього напою під палючим сонцем навряд чи сприяє розкриттю його смаку. А тут, у горах, у дощовому тумані на Піку-Арейру, біля підніжжя військового радара… тут вона просто бездоганна. Наче ми піднялися на Олімп і куштуємо нектар разом з амброзією. Кров знову стає гарячою, і сили крапля за краплею повертаються в тіло.

Ще одне дивне спостереження, яке ми спочатку прийняли за міраж: сидячи за скляними стінами кафе й із задоволенням попиваючи мадеру, ми здивовано заморгали, коли за вікном з’явилися люди в шортах, літніх сукенках, шльопанцях і босоніжках. На секундочку нагадаю: дощ, туман, холодно. Ми підійшли до цього кафе, одягнені в термобілизну, мембранки й пончо-дощовики. І рукавички, в кого були, бо руки теж підмерзали від дощу та вітру. А тут — гавайки? Що сталося? Портал у паралельний світ, через який сюди випадково забрели нічого не підозрюючі пляжні туристи? Може, цей дивний, прекрасний острів кишить розривами в просторі й часі? У той момент, після кількох шотів мадери, ми були готові повірити й у це. Принаймні, це здавалося найправдоподібнішим поясненням. Чи не так?

Навіть не хочеться згадувати, що насправді все було набагато простіше й банальніше: майже до самої вершини — принаймні, до цієї кав’ярні — піднімалася автомобільна дорога. І місцеві маршрутки періодично підвозили туристів, які не переймалися утепленням. Але, мабуть, краще б я цього й не знала. Версія з загадковими порталами в гірській частині Мадейри мені відверто більше до душі.

Спускалися вниз із піку саме цією асфальтовою дорогою під уже безперервну мряку. У практичної Меланії з собою були «пістончики» із запасом червоного вина, щоб було не так холодно йти. Тож ми і не помітили, скільки тривав спуск — поки не опинилися на розвилці: потрібна нам стежка звертала з асфальту й ішла під кутом дев’яносто градусів у дике поле, за яким знову виднілися гори, порослі травою.

На жаль, не всі учасники нашої групи були бадьорими й веселими. Ольга зі підвернутою ногою зрозуміла, що подальший похід — не для неї, особливо спуски по наповненому корчами лісі з розмитою після дощу землею. І справді. Навряд чи вдасться сповна насолодитися дорогою й краєвидами, якщо все, про що ти думаєш — це біль у нозі та щоб не стало гірше. Тому — на жаль! — на тій розвилці ми попрощалися з двома бійцями. Ольга й Антон вирішили зловити попутку до Фуншала, а там у затишку трохи підлікуватися. Ми ж, попри сірі хмари, нескінченну мряку й розмиту дорогу попереду, вирушили в напрямку лісистої гори.

І були сповна винагороджені за нашу рішучість. Варто було нам перейти поле з глини, трави та калюж і піднятися вгору стежкою серед колючих кущів, як туман розсіявся, і нас майже засліпило блакитне небо, раптово позеленіла трава й кущі, жовті квіти на схилах і прозоре повітря, крізь яке знову став видимий оповитий серпанком океан у далині. А хмари, що пробігали вгорі, були білосніжні, мов сорочки після хімчистки. Ось він, острів контрастів. І вже цей контраст нам однозначно припав до душі.

Майбутній спуск через ліс, повний п’янкого аромату евкаліптів і лаврів, справді виявився непростим із уже згаданої причини: слизькі корчі, розмита земля. До того ж усі йшли в різному темпі. На одному з етапів Івану навіть довелося бігати стежками вгору-вниз, щоб переконатися, що всі на місці. Золоте правило: на кожній розвилці чекати всю групу. Щоразу переконуюся, як це важливо і як — на жаль! — часто туристи його ігнорують, змушуючи гідів виконувати роль квочки. Така от нервова робота, що поробиш. Зате гори… Гори все компенсують. Та й туристи зрештою цілі й неушкоджені — теж бонус.

Ми зрозуміли, що спуск наближається до кінця, коли нам трапилися велосипедисти. Так, серед отих корчів і мокрих схилів. Завжди дивувалася цим гірським вершникам: зрозуміло, що велосипеди у них супермодні, але все ж… невже нічого собі не відбивають? Чи вже звичка, вироблена роками? У будь-якому разі, їхня поява означала близькість пункту призначення. І справді, дуже скоро ми дісталися до чергового оазису під яскравим сонцем, де були й кафе, і готелі, і фонтани з рибками… Але нам — не туди. Трішки далі, ще трохи підйому й спуску, де ховалася серед дерев сонячна галявина, ідеальна для наметів. Розкласти речі на всій її площі, сушити їх, сушитися самим, засмагати й млостіти під сонечком… А за деревами — вода, холодна й чиста, де можна скупатися. На вечерю — вже звичні плоди райського острова, що так полюбилися нам, — цибуля й часник. І, як завжди, приготований на вогнищі суп-каша. Звісно, не насухо. Звісно… Уперше в мене таке в поході. І нічого дивного в уже згаданих обставинах.

Засинаючи тієї ночі, я чомусь подумав, що саме в цьому місці я міг би жити. Може, навіть довго й щасливо.

День дев’ятий. Це загадкове слово — каньйонінг.

У цей спекотний, уперше за довгий час нетуманний і недощовий травневий день нам судилося на власній шкурі (ну, гаразд, на гідрокостюмі) дізнатися, що таке каньйонінг. «Pohod V Gory» заздалегідь домовилися з місцевим бюро, яке організовує такі тури. Після неквапливого сніданку та зборів ми зустрілися на вчорашньому майданчику біля кафе, щоб познайомитися з нашими інструкторами, отримати спорядження за розміром, переодягтися та завантажитися в машину.

У гідрокостюм мені вже раніше доводилося себе запихати перед дайвінгом, тож я була до цього морально готова. Окупувавши туалети при кафе, ми зі скрипом натягнули на себе костюми, що складалися з комбінезона і куртки, підібрали кислотного кольору черевики і помаранчевий шолом. Треба визнати, на суші цей лук виглядає досить кумедно — як в анекдоті про шпигуна з ластами і парашутом. Але, чорт забирай, неможливо заперечити його практичність на ділі…

Отже, ми завантажилися в машину й незабаром опинилися на першому етапі маршруту — там, де починався спуск у каньйон: круті скельні схили, брили каміння між ними і чисто-блакитна вода — швидка або повільна, залежно від місцевості. Перепади висоти, коли з одного рівня каньйону спускаєшся на інший, позначені водоспадами — невеликими, але холодними.

Мені сподобалися своєрідні альтанки, в які ми залізли перед самим першим спуском, із полотном на зразок клейонки позаду: такий собі напопник, що дозволяє ковзати вниз по мокрому камінню, не протираючи штанів. Але подібне ковзання трапляється нечасто. Зазвичай усе відбувається так, як нам і показали під час першого ж спуску: мотузка кріпиться до скелі, ти — до мотузки, і спускаєшся вниз, регулюючи швидкість руками. А веселі гіди фотографують твоє захоплено-налякане обличчя, особливо кумедне під час зустрічі з водою. У гідрокостюмах чи без, але вода на дні каньйону — крижана, і коли ти спускаєшся в неї на мотузочці (чи пірнаєш) — серце завмирає. Але що вдієш… відчіплюєшся від мотузки, перепливаєш на інший бік, а там — по камінню вгору, намагаючись упіймати сонячне світло, стрибаєш, надіючись зігрітися… Освіжає. Бадьорить. Краще за будь-який контрастний душ.

Спустивши всіх, інструктори кидали мотузки й клейончатий мішок униз, переправлялися разом з ним слідом за нами — і далі: новий поріг, новий етап, новий водоспад, крижаний душ і крижана ванна.

Часом траплялися прогріті сонцем камені, і ті, хто діставався першими, дерлися на них і влаштовували короткий лежак, щоб підтримати температуру тіла, мов змії. А в гідрокостюмах, та ще після такої водички, почуваєшся справжньою рептилією: тільки й сподіваєшся на зовнішню температуру. Друга шкіра — безнадійно холодна, в черевиках щось хлюпає (і це теж холодне). Тільки сонце чи рух; а краще — і сонце, і рух.

Каньйонінг тривав три години. Три години спусків, підйомів, мотузок, мокрого каміння, крижаних басейнів, водоспадів, плавання і ходьби в мокрому взутті по каменях, коли кожен промінчик сонця — це манна небесна. Одним словом — чудово. Настільки чудово, що свій наступний похід я присвятила каньйонінгу: новий досвід виявився заразним.

А найважче в каньйонінгу — це не холодна вода, не спуски і не пірнання. Нічого подібного. Найважче — стягти з себе мокрий гідрокостюм, коли терміново потрібно відбігти за он той валун. А потім знову натягнути його на себе. Три години — ще куди не йшло, але цілий день… Цілий день — задачка не з простих. Нелегка праця каньйонера.

Зате як же було чудово знову повернутися на сонечко, зігрітися й усвідомити, що в такому кліматі, як на цьому дивовижному острові, можна каньйонити хоч увесь день — все одно після всіх випробувань тебе чекає справжнє тропічне парадізо. Ця думка бадьорить і веде вперед крізь наймокріші та найслизькіші ущелини.

Зібравшись, упакувавшись і привівши себе до більш-менш нормального вигляду, ми попрощалися з галявиною, каньйонами й рибками в басейнах, щоб вирушити в зворотну дорогу до Фуншала. У той прекрасний день столиця обіцяла зустріти нас святом квітів.

Фестиваль проходив на узбережжі, і, судячи з натовпу, на нього зібралося все місто — місцеві мешканці впереміш із туристами. Найгламурніші місця, звісно ж, були на трибунах, вздовж яких і проходила яскрава процесія. Трибуни займали — ну хто б сумнівався — німецькі пенсіонери в солом’яних капелюшках з блакитними стрічками. Почесні гості, звісно ж. Усі інші, включно зі мною, протиснулися ліктями в гущу натовпу, ближче до процесії, аби краще розгледіти те, що відбувається. І, треба сказати, це вдалося.

Під палючим фуншальським післяобіднім сонцем, через яке було неможливо дивитися на океан без ризику осліпнути, під національну музику (здається, не того Іглесіаса, хоча хто знає) рухалася процесія живих квітів. Саме так: дівчата й дівчатка, вбрані в яскраві сукні всіляких кольорів, з багатоповерховими капелюшками з квітів, усміхалися, йшли, танцювали, пурхали. Деякі їхали на возах, прикрашених буйними багатобарвними композиціями.

Яскраво, засліплююче, сонячно, музично й до неймовірності по-південному.

А ще я дивувалася людям без капелюхів і окулярів. Не інакше як звичка, вироблена роками.

Фестивальна музика не стихала аж до самого вечора, коли повіяв прохолодний вітер, набігли хмари, океан став ліловим, а прикрашені квітами вози вишикувалися в ряд, наче експозиція, вздовж набережної. Уздовж неї ж прогулювалися квіткові королеви, які вже відпрацювали своє, з кавалерами — все в тих самих бальних сукнях, гарні, щасливі й вгодовані.

А ми… А в нас був останній вечір, який ми мали провести разом. Далі — хтось залишався самостійно досліджувати острів, хтось повертався додому, хтось летів далі за маршрутом… Останній вечір у прекрасному раю. Як же його не відзначити? Навіть у наметах, серед туману ми знаходили час і

можливість…

Ми вирушили з цієї нагоди до магазину, закупилися тропічними (і не тільки) фруктами та фруктовими напоями й пішли на набережну, де зустрічали вечір і вітер.

Коли натовп зник із набережної, сутінки згусли, а вітер з океану посилився, ми вирішили змінити локацію й продовжити фінальний бенкет у хостелі. І так добре продовжили, що адміністратор кілька разів мусив натякати, що вечір вже давно перетік у ніч, і час би вже по ліжках. Але спати чомусь не хотілося… Наша група поступово рідшала — залежно від ступеня втоми та часу завтрашнього (чи вже сьогоднішнього) підйому, а мене раптом охопило бажання випити чашку кави — для прекрасного завершення вечора. І ось ми вже знову на змовклих вулицях Фуншала — з його квітами, деревами та стріт-артом — у пошуках кав’ярні, де нам зроблять каву в цю післяпівнічну годину. Кави ми не знайшли, зате знайшли ендемічний пунш, і ще дещо, і музику, і людей на вулиці біля барної стійки, і дивний острівець веселощів серед абсолютної тиші…

До апартаментів я повернулася значно пізніше, ніж очікувала. Супутники провели мене, перш ніж повернутися до хостелу, і ми, як водиться, пообіцяли зустрітися знову — на гірських стежках.

А далі… Далі було багато Фуншала, прекрасний і трохи примарний сад Монте (на горі, що логічно) в тумані, продовження фестивалю, кафе на набережній, пісні й танці на вулицях, знайомство з виробництвом мадери й ще трохи дегустації, літак і зустріч дев’ятого травня в Цюриху… Яскрава мозаїка, що якимось дивом складається в єдину картину.

Сонце, гори, туман, спека і дощ, Африка й Португалія, Атлантичний океан, трекінг, каньйонінг, мадеринг… Таких травневих свят у мене ще ніколи не було. І я рада — о, так, я просто в захваті! — що вчасно побачила той пост, що він миттєво відгукнувся в моїй душі, що я купила квиток, повна надій на далекий фантастичний рай — і що мої надії справдилися.

У горах вони дивовижним чином завжди справджуються.

---

Вам також буде цікаво:

• Скорпіони в Туреччині
• Віза до Марокко для українців
• Список спорядження для походу в Карпати влітку
• Місця на планеті, де вас можуть з’їсти!