Мандрівка в Перу в 2024 року

Мені доводилося бувати в Перу десятки разів. Ця країна особливо близька мені по духу і була однією з перших дальніх закордонних країн, які я відвідав ще в далекому 2013 році. З того часу я бував тут практично щороку, іноді по кілька разів на рік. Я спостерігав за тим, як усе тут змінюється та розвивається. Очікувано, що зміни будуть дуже великими, адже востаннє я був у Перу в 2021 році.

Цього разу я прилетів одразу в Куско прямим рейсом з Боготи, оминувши традиційний візит до Ліми, з якого розпочиналися всі мої попередні мандрівки в Перу. Куско майже не змінилося, і це мене дуже потішило: тут все так само сонячно, як і закарбувалось у моїй памяті, туристів стало ще більше, а місцеві жителі і далі постійно влаштовують фестивалі в центрі міста — дуже колоритно й екзотично. 

Цього разу вдалося потрапити на святкування Хеловіну в Куско. Це було справді неймовірно: на вулицях було дуже багато людей, одягнених в тематичні костюми, діти бігали й просили солодощі — все як у голлівудських фільмах. Дивує, з якою відданістю та з яким розмахом перуанці перейняли і святкують це свято.

Куско: Саксаюаман і Centro Historico

У нас зібралася чудова група з семи чоловік, більшість з яких уже були давно знайомі між собою з попередніх мандрівок разом з Pohid V Gory. 

Тож для швидкої акліматизації одразу вирушили досліджувати Саксаюаман — давню фортецю інків, що знаходиться на горбі над містом. 

Пройшлися по приголомшливих бастіонах які побудовані із кам’яних брил вагою десятки тонн оглянули церемоніальні площадки, заглянули в карєр, звідки інки брали блоки для будівництва фортеці. 

Звідси відкривається чудова панорама міста, а в хорошу ясну погоду навіть 6 тисячник Аусангате. Куско знаходиться на висоті понад 3100 м, тож в перший день сил довго ходити немає. Спускаємось назад до міста, щоб підкріпитись, випити кави з неймовірним видом на центральну площу міста. 

Навколо площі на місці будівель інків збудовані помпезні католицькі собори. Вони збудовані з каменю, який іспанці під час конкісти взяли з зруйнованих ними палаців та храмів інків. Проте в очі сильно кидається різниця між тим, як вміли обробляти камінь “розвинені” європейці, та “відсталі” індіанці кечуа. 

Священна долина інків

Вранці другого дня ми вирушили досліджувати Священну долину. Прокидатись було дуже легко, адже наш організм жив ще по Європейському часу. Спочатку ми завітали в Чінчеро. Це невеличке містечко біля Куско, де є залишки старих поселень часів інків. Також мешканці Чінчеро спеціалізуються на ткацтві та традиційному фарбуванні тканин.  Я не любитель таких розваг,  але навіть мені було цікаво.  Головне, що поруч були також лами,  які своєю милістю та потішністю не залишили жодного шансу тканинам.  

Наступною зупинкою був Морай – або агролабораторія інків. Це комплекс терас збудованих в природній улоговині, унікальної форми.  Тераси розташовані таким чином, що температура на кожному наступному рівні відрізняється на 1 градус від попереднього.  Таким чином інки змогли отримати в одному місці одразу кілька кліматичних регіонів Анд. 

Завдяки цьому вони могли займатись селекцію та виводити нові сорти картоплі, кукурудзи, кіноа які були добре пристосовані до різних кліматичних умов, що були в Андах, на території імперії. Унікальність геологічної структури місцевості запобігало заболочуванню ґрунтів. Тож це справді унікальне місце.

Неподалік Морая, знаходяться соляні басейни Морас. Це місце де століттями люди добували сіль шляхом випаровування соляної ропи. За цей час тут утворились сотні невеличких басейнів. Виглядає це дуже незвично.  

Ну а завершили ми сьогоднішній день в місті Пісак, на чудовому археологічному сайті. Тут зустріли захід сонця і втомлені але насичені враженнями повернулись в Куско. Потрібно було відпочивати – завтра виходити на трек. 

Чокекірао трек

На мою скромну думку, самий цікавий і атмосферний трек в Перу. Він достатньо різноманітний по ландшафтах, висотних зонах, рельєфу тощо. Але головне – він проходить через загублене місто інків Чокекірао. Важко навіть описати відчуття коли ти приходиш в місце, яке люди залишили кілька століть тому, і як ховає безліч таємниць.  

На відміну від Мачу-Пікчу, яке за день відвідують сотні, а іноді тисячі туристів Чокекірао залишається важкодоступним, адже потрапити сюди можна лише пішки, пройшовши 2 дні в одну сторону по крутих схилах долини річки Апурімак. 

Атмосферою загадковості просякнуто все навкруги. На сьогодні розчищено від лісу лише 20 відсотків всього міста. Хоча кожного року площа відкритих терас збільшується. 

Увесь трек триває 5 днів, і починається в Качорі, в місцевості під назвою Капулюйок. Раніше тут нічого не було, а зараз сюди збудована дорога, невеличкі кафешки і навіть памятник мулу та його погоничу. Чому? Бо трек традиційно йдеться без рюкзаків. Всі речі перевозять мули – кораблі цих місць. Доречі в 2013 році ми ходили цей маршрут по олдскульному – з рюкзаками. Повністю автономно. Про це можна почитати мій прадавній звіт про ту мандрівку (ПОСИЛАННЯ).

Увесь перший день потрібно йти вниз, скинувши біля 1500м висоти.  Навколо сухі травянисті схили порослі кактусами та поодинокими деревами наче у саванні. 

Ночуємо на висоті 1500 м, що дуже позитивно для нашої акліматизації та самопочуття.  Сьогодні всі спали чудово, під звуки грози,  що пронеслася наче вихор. 

Харчування на трек до Чокекірао забезпечує наш чудовий друг та Хесус, з яким ми працюємо в Перу вже купу років.  Те що він, і його команда готували нам, перевершило сподівання і попередній досвід всіх учасників походу. 

Чого тільки не було на нашому столі. І екзотичні салати, і смажене мясо, щось на зразок оселедцю, супи, банани приготовлені всіма можливими способами. А головне подача! Все було декоровано і подано з душею. Одним словом ми точно не голодували. 

В самому Чокекірао ми пробули кілька годин, піднялися до “адміністративного центру”, спустились до терас з ламами, дослідили акведук інків і пішли на перевал. Ночували сьогодні просто посеред терас, збудованих інками 500 років тому. 

Називаються вони Пенчіньюйок. Проте дуже засмучує з якою швидкістю заростає цей памятник доколумбової епохи. 

Наступного дня спустилися до річки Ріо-Бланко, скупалися в її освіжаючих водах і поповзли вверх 1500 м до невеличкого хутора Майзал. 

Якщо раніше я майже ніколи не зустрічав тут туристів, то зараз тут був повний аншлаг. Ми навіть зустріли ще двох дівчат з України. 

Заключний день Чокекірао треку це перехід перевалу Сан Хуан (4160 м) та спуск в село Янама. Потрібно пройти дуже мальовничий вологий ліс, де росте бамбук. Також тут найкраще збереглась стала оригінальна стежка інків. Тут її ще не добили погоничі з мулами.

Наступного дня, ми попрощались з Хесусом і командою. На завершення вони приготували нам справжній торт!

По дорозі до Гідроелектрики (логістичного вузла, через який можна потрапити до Мачу-Пікчу) заїхали на “кавову стежку” де відвідали справжню кавову плантацію, побачили як росте кава, та самостійно обсмажили та приготували собі неймовірно смачну каву. 

Наступною зупинкою були термальні басейни в Санта-Терезі. Це був просто кайф, поніжитись в теплій водичці після 5 днів у горах. 

Потрапити з Гідроелектрики до Агуас-Каліентес, містечка, що обслуговує Мачу-Пікчу можна або пішки, прийшовши 12 км, або потягом. Їхати всього 20 хвилин, проте вартістю квитка 40$. Я неодноразово ходив пішки, і скажу вам що це дуже цікавий досвід. Стежка справді варта щоб нею пройтися. Але цього разу ми обрали потяг. 

Тепер трішки про Агуас-Каліентес. Це містечко, яке збудували 50 років тому. Воно складається лише з готелів, кафе, залізної дороги та вокзалу, а також невеличкої замкнутої дороги, по якій курсують автобуси наверх – до Мачу-Пікчу. 

Атмосфера тут дуже цікава, адже це без сумніву одне з найтуристичніших місць планети. 

Мачу-Пікчу – головне в мандрівці в Перу

Мачу-Пікчу – це стародавнє місто інків, побудоване в XV столітті за часів правління Пачакутека, одного з найвидатніших правителів Імперії Інків. Воно розташоване на висоті 2430 метрів над рівнем моря в Андах і слугувало як релігійний, астрономічний та адміністративний центр.

Місто залишалося невідомим зовнішньому світу до 1911 року, коли його відкрив американський історик Гайрам Бінгем. Воно збереглося завдяки своєму віддаленому розташуванню, оминувши руйнування іспанськими конкістадорами.

У 1983 році Мачу-Пікчу було внесено до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а в 2007 році його визнали одним із Нових семи чудес світу. Це унікальний приклад інженерного та архітектурного мистецтва інків, де збереглися тераси, храми, палаци та астрономічні обсерваторії.

Нам пощастило зловити квитки з сходженням на Вайна Пікчу, що є не просто. Тож ми везунчики. Нас супроводжував місцевий гід, який розповідав про кожен камінець повз який ми проходили. 

Сама Вайна Пікчу виявилась не такою легкою прогулянкою як здавалось раніше. Витесані в скелях сходи дуже круті, тож підніматися не просто. Також іноді важко розминутися з людьми, що спускаються. Проте стежка неймовірно гарна. 

На вершині нас спіймав дощ, але від цього все навколо здалося ще цікавішим і загадковим. 

О другій половині дня ми знову сіли в панорамний потяг Peru Rail та поїхали в Олянтайтамбо – ще одне цікаве місце Священної долини Інків. 

Воно значно вище по течії річки Урубамба, тож і клімат тут зовсім інший – прохолодніший. Навколо знову простяглося високогірря. 

Ольянтайтамбо – це стародавнє місто-фортеця інків, розташоване в Священній долині на висоті 2792 метри над рівнем моря. Воно було важливим адміністративним, військовим і релігійним центром Імперії Інків.

Місто збудоване у XV столітті за правління Пачакутека. Його тераси, храми та кам’яні споруди демонструють майстерність інженерів інків. Фортеця мала стратегічне значення, зокрема під час оборони проти іспанських конкістадорів у 1537 році.

Сьогодні Ольянтайтамбо – одне з найбільш збережених поселень інків, яке досі населене. Це популярний туристичний пункт, звідки починається одна з доріг до Мачу-Пікчу.

Це місце мабуть найбільше справляє враження. Адже тут полігональна кладка просто віртуозна. 

Вечір ми провели в Куско, відвідали Коріканчу – колишній храм сонця та просто відпочили, адже вражень вже було хоч відбавляй, а ми ще навіть не підійшли до екватора мандрівки.

Райдужні гори 

Це унікальний кольоровий ландшафт в Перу, який утворився через окислення порід з різним вмістом заліза, міді, та інших елементів. В нашарування порід з різним хімічним складом утворилися схили гір чудеонацього забарвлення. А на перевалі Вінікунка, візерунок гір нагадує справжню веселку. 

Вся ця казка знаходиться на висоті 5060 м, тож все не так просто. Хоча тепер, автобус завозить туристів на 4700. Якісь 2 години повільної хотьби і ми на місці. Краще не буду описувати, а просто покажу фото. 

Людей тут дуже багато, тому в наступних подорожах поїдемо в інше секретне місце, де поки майже нікого немає. Поруч з Вінікункою знаходиться Червона долина, також дуже цікава місцевість, не схожа на нашу планету зовсім. 

А на півночі над горизонтом здіймається місцевий велетень – гора Аусангата (6400 м). Це священна гора, навколо  якої є чудовий 5 денний й трекінг. Дуже рекомендую. Його ми традиційно проводимо у травні. 

Ввечері ми сіли на нічний спальний автобус до містечка Пуно. До слова автобуси в Перу самі комфортні в Південній Америці. 

Тітікака

Розпочали своє знайомство з озером Тітікака з комуни Урос. Урос – це унікальна громада корінних народів, які живуть на плавучих островах, створених вручну з очерету тотора на озері Тітікака, найвисокогірнішому судноплавному озері світу. Ці острови розташовані неподалік міста Пуно, на кордоні Перу та Болівії.

Народ Урос створив свої плавучі поселення ще в давнину, шукаючи безпеки від нападів інших племен. Очерет не лише слугує матеріалом для побудови островів, а й використовується для будівництва житла, човнів і навіть як їжа.

На островах проживає близько 2 тисяч осіб. Основними заняттями громади є риболовля, вирощування овочів і ремесла. Сьогодні вони також займаються туризмом, демонструючи свою культуру й спосіб життя численним відвідувачам.

Урос – це живий приклад гармонійного співіснування людини та природи, а також унікальний культурний феномен, що зберігся до наших днів.

На човні попливли до остров Текуіла. Він дуже нагадує острів Сонця в сусідній Болівії однак значно менший. 

Невеличка прогулянка по острову включає в себе знайомство з культурою місцевих племен, їх звичаями, а також смачний обід з форелі. 

Цього разу купатись в озері ніхто не наважився, тож одразу попливли до нашого плавучого готелю, де влаштували посиденьки нагоди завершення першої фази подорожі. Завтра частина групи повертається до дому, він чого всім було трохи сумно. 

Каньйон Колка

Дорога до найглибшого каньйону лежить через Арекіпу. Третє за розміром місто в Перу. Його ще називають “білим містом”, адже багато будівель тут побудовано з білого каменю.  

В Арекіпі ми затрималися на цілий день.  Відвідали дуже цікавий монастир Santa Catalina. Тут дуже затишно і якось спокійно.  Всі отримали багато задоволення від прогулянки тут.  

Ну і звісно сходили в музей де зберігається Хуаніта – мумія дівчинки, яку знайшли на вершині вулкана Акатанака? 

Каньйон Колка, розташований на півдні Перу, є одним із найглибших каньйонів у світі – його глибина сягає 3270 метрів. У долині Колка проживали стародавні культури Коллагуа та Кабана, які створили тераси для землеробства ще до приходу інків.

Інки згодом інтегрували ці землі до своєї імперії, удосконаливши систему зрошення. Каньйон був важливим регіоном для сільського господарства і духовного життя – тут проводилися ритуали на честь Апу, духів гір.

Сьогодні Колка відомий не лише своєю історією, але й як місце, де можна побачити андійських кондорів, які ширяють у небі над каньйоном, а також насолодитися автентичними селами та термальними джерелами.

Нам дуже пощастило побачити кондорів, які літали над каньйоном в пошуках здобичі.  Також гарно погрілись в місцевих термалах. 

Пустеля Наска

Пустеля Наска, розташована на південному узбережжі Перу, відома своїми гігантськими геогліфами – Лініями Наска. Ці величезні малюнки, створені між 500 р. до н.е. і 500 р. н.е. культурою Наска, зображують тварин, людей, рослини та геометричні фігури.

Лінії були зроблені шляхом видалення поверхневого шару каменів, щоб оголити світліший ґрунт. Їхня точна мета досі залишається загадкою: одні вважають, що це ритуальні шляхи, інші – астрономічний календар або символи для звернення до богів.

Пустеля Наска також відома своїм сухим кліматом, який допоміг зберегти ці малюнки на тисячі років. У 1994 році Лінії Наска були внесені до списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і сьогодні вони є однією з найбільших археологічних загадок світу.

У нас була розширена програма польоту над 20 візерунками, а потім ми вирушили на авто, щоб подивитися на лінії зблизька. 

Лінії дуже не глибокі, і просто не вкладається в голові як вони простояли в пустелі майже 1000 років і не зникли в результаті ерозії.  

Оазис Уакачіна

І завершили ми цей неймовірно насичений маршрут в оазі Уакачіна. Це справжній оазис поміж височенних дюн. Навколо невеличкого озера з мутною водою  збудовано кілька десятків готелів, де завжди безліч людей. 

Аж дух захоплює коли дивишся, як піщане море тягнеться до горизонту. 

З самого ранку ми виїхали на багі в пустелю,  де з вітерцем промчалися по дюнам, насолодились тишею пустелі та зустріли неймовірний світанок.  

Дивовижно як пустеля ще не поглинула цей оазис, та місто, що межує з величезними дюнами.