Навіки улюблений Мармарош
Що відчуває людина, яка ніколи не бувала в походах, навіть у найменших, найкоротших, яка жодного разу в житті не спала в наметі й не носила за плечима рюкзака (початкові класи школи — не рахуються), опинившись у Карпатах, у повному відриві від цивілізації та її благ?
Здавалося б, таку кардинальну зміну оточення можна було б описати словом «шок», але його не було. Парадоксальним для мене стало відчуття виняткової правильності того, що відбувається. Не залишатися щодня на одному місці, щодня підійматися лише для того, щоб іти далі, власними ногами перегортаючи сторінки неймовірних пейзажів — це правильно. Який сенс прокидатися, дивлячись у бездушну білу стелю квартири, якщо можна зустріти ранок на одній висоті з пропливаючими хмарами?
І я, людина, яка страждає на запущену форму залежності від мобільного телефона, вимкнула його і забула про нього, не відчуваючи й найменшого дискомфорту.
Шість днів звичайного життя пересічного офісного працівника пролітають із надзвуковою швидкістю, ти їх навіть не помічаєш. У них немає вражень, окрім хронічного стресу, немає сенсу, окрім підтримки життєдіяльності, щоб вранці знову встати й поплентатися на роботу, а наступного ранку знову встати і знову…
Шість днів у горах за відчуттями схожі на окремо прожите життя — і це життя ти проживаєш, будучи собою, адже немає сенсу вдягати маски: перед тобою стоять цілі, для яких вони не потрібні. Тобі потрібно з незвичним тягарем за плечима видиратися стежкою вгору, куди в інших обставинах і без рюкзака не поліз би. І чим довший підйом, тим відчутніша боротьба за кожен крок. Ти робиш його — і ти перемагаєш, і страшенно пишаєшся собою.
А потім розумієш, що напруженішою за цю боротьбу може бути боротьба за сухі речі. Підступне карпатське небо безпросвітно затягується похмурими хмарами, ллє дощ, і сирим невблаганно стає навіть те, що було надійно заховане в поліетилен. І ти сам — мокрий. Але й це не межа випробувань, що відкриваються перед туристом-початківцем. Кульмінація — ніч. У Карпатах ночі холодні. Гарний спальник частково вирішив би цю проблему, я думаю, але навіть це відчуття безнадійного змерзання для мене — безцінний досвід. Можете вважати мене божевільною, але є в цьому якась своя «родзинка» 🙂
А потім настає новий прекрасний день, ейфорія від споглядання безмежного неба, від того, що можеш бачити настільки, наскільки сягає око.
Це фантастика!
Гори заряджають якоюсь духовною силою. Може, справа в тому, що легені очищуються від міського пилу, а може, і справді є в цьому щось езотеричне. Але я тричі була в горах і тричі поверталася звідти з відчуттям неймовірної легкості на серці та з енергією, що б’є через край. Ніколи й ніщо не давало мені подібних відчуттів.
Нагромадження міських багатоповерхівок привчило впиратися поглядом у бетонні коробки. Підступна й зовсім недоречна думка про те, що вже за кілька днів доведеться повернутися в цю урбаністичну в’язницю, змушує серце сумно стискатися. Відволікаєшся, бо провідник показує на ледь видимий у далині гірський пік і каже, що вчора ми були саме там! O_O! Це ми? Справді ми там були? І ми звідти стільки пройшли? Фантастикааа!
Це мій перший похід, і особливо нема з чим порівняти, але Мармарош чудовий тим, що дарує відчуття відірваності від цивілізації. І відкриває неймовірні краєвиди на карпатські пейзажі.
Якщо ви такий же новачок, якщо сумніваєтесь, іти чи не йти – моя відповідь однозначна: іти. Ейфорія гарантована. А якщо підете, то будьте готові до того, що бажання повернутися й повторити це вже ніколи вас не залишить 🙂
Вам також буде цікаво
- Фото острова Сокотра | Фото-звіт із турів на Сокотру
- Звіт про похід в Албанії | Гори Проклетіє, липень 2020
- One small journey to the eternity or my vision of Caucasus
- Як отримати візу до Болівії
- Незвичайні місця планети
