Звіт про сходження на Казбек і подорож до Грузії
До останнього моменту перспективи сходження на Казбек залишалися доволі туманними — учасники з’являлися й зникали, час ішов… Усе ж ми прийняли рішення: подорож відбудеться! Дуже вже кортіло випробувати свої сили й удачу в грузинських горах у червні — коли погода ще не стабільна, багато снігу, зате мало туристів і альпіністів.
На цей похід по Грузії у нас було всього дев’ять днів: приїхати, купити продукти й газ, дійти до базового табору, пройти акліматизацію, навчитися користуватися спеціальним альпіністським спорядженням, піднятися на вершину, спуститися вниз. А ще хотілося прогулятися Тбілісі, спробувати місцеву кухню, придбати подарунки й сувеніри.
6.06.
Недаремно кажуть, що дорога починається з першого кроку — от і ми з Андрієм першими з учасників прилетіли до Тбілісі в ніч на шосте червня. Пригоди почалися ще в Борисполі: забув витягти кілочки від намету з ручної поклажі — залишилися без них. У Тбіліському аеропорту нас чекав приємний сюрприз — на паспортному контролі кожному подарували по пляшечці вина. Від наших прикордонників такого не дочекаєшся. Настрій одразу піднявся, хоч і ненадовго — ми зуміли забути в таксі рюкзачок із ручною поклажею, у якому, серед іншого, лежала моя 60-метрова мотузка для пересування по льодовику. Вирішили не зневірятись і сподіватися на грузинську гостинність: може, таксист привезе речі до нашого гестхаусу? Не тут-то було! Наступного дня гуляли Тбілісі, купували продукти, газ для пальника. Ввечері знову поїхали в аеропорт — зустрічати решту учасників, Настю й Олеся. Одразу звернулися до охорони й поліції, і таки знайшли нашого водія. Той дещо зніяковіло й ображено повернув нам речі (мовляв, навіщо було залучати поліцію?). Забув оглянути салон? Забув, куди віз пасажирів уночі? Ну-ну…
Серед ночі, різними рейсами прилетіли і інші учасники походу. Тепер нас «повний комплект» — четверо. На мою думку, це оптимальна кількість людей для технічно складної мандрівки з інструктором — коли потрібне пересування в зв’язках і спеціальне спорядження. Познайомилися ближче під подароване вино, і лягли поспати на кілька годин до ранку.
7.06.
Привели себе до «бойової готовності», зібрали наплічники, розподіливши загальний вантаж максимально справедливо — за допомогою електронних вагів. Наплічники вийшли досить важкими, але інакше й не могло бути — попереду до п’яти днів автономного життя на висоті, де потрібні і продукти, і теплий одяг, і спеціальне спорядження. Усе це нам належало донести на висоту 3652 м за два дні. На таксі доїхали до автовокзалу і сіли на маршрутку до села Степанцмінда (місцеві досі називають його Казбегі). Маршрутка була майже порожня, тому нам дозволили поставити рюкзаки на сидіння. 170 км гірської дороги з неймовірними краєвидами ми подолали всього за 2,5 години і лише за 10 ларі (близько 5 доларів).
У Казбегі перш за все ми пішли до пункту прокату спорядження, який розташований на центральній вулиці. Асортимент — широкий, якість — хороша. За бажання сюди можна приїхати майже без нічого — аби були гроші. Прокат недешевий. Пообідавши, ми рушили вгору — до знаменитої церкви Святої Трійці, яка височіє над селом. Щоб дістатися до неї, треба набрати понад 300 м висоти. По дорозі зареєструвалися в рятувальній службі — скан паспорта й жодних оплат. Підйом із важкими наплічниками тривав близько двох годин. До церкви можна під’їхати джипом, але для акліматизації краще йти пішки. Погода зіпсувалася — на гори опустився туман. Ми швидко оглянули церкву, поставили табір поряд і лягли відпочивати.
8.06.
Цей день був дуже насиченим, цікавим і складним. Ще б пак! Ми мали піднятися з 2200 до 3650 метрів, тобто подолати майже півтора кілометра вертикального підйому! Цей мальовничий, але складний шлях зайняв у нас майже весь день. Останній відрізок маршруту проходив уже по льодовику, серед вічного снігу, який змінив трав’янисті схили і зарості рододендронів середньогір’я. Чим вище ми піднімалися, тим сильніше відчувалася висота — зменшення кисню змушувало дихати частіше й частіше зупинятися для відпочинку.
Проте, десь за вісім годин підйому перед нами відкрився останній крутий підйом до метеостанції, яка мала стати для нас базовим і штурмовим табором на найближчі кілька днів.
Тут ми зустріли ще з два десятки шукачів пригод із різних країн. Більшість із них планували сходження на наступний день, що для нас було недосяжним – адже нам потрібно було пройти хоча б мінімальну акліматизацію і звикнути до свого спорядження.
З самого початку ми планували розміщуватись зовні в наметах, але примхлива, вітряна погода зробила це завдання важко здійсненним. У результаті нетривалих переговорів із наглядачем притулку нам дозволили встановити намети в крихітній кімнатці. Туди якраз вмістилися наші два намети (без зовнішніх тентів).
До кінця дня ми відпочивали й облаштовувались.
9.06.
Цей день було вирішено присвятити адаптації до висоти й відпочинку. Ми виспалися, не поспішаючи поїли, потім зайнялися підгонкою особистого спорядження. Кішки, страхувальна обв’язка, каска, темляки на льодоруби – усе це ретельно примірялося й підганялося. Після цього, взявши мотузку, ми пішли вгору, на льодовик для тренування та кращого звикання до висоти. Піднявшись на 4000 метрів, ми походили у зв’язці, заодно звикаючи до спорядження та підбираючи під себе форму одягу для сходження.
За початковим планом на адаптацію й тренування ми виділяли собі два дні, але, як і багато інших планів, ці також довелося скоригувати. Погода – це другий за значенням визначальний фактор на висоті після людського. І саме вона внесла корективи в наші плани. Прогноз був невтішний, і сьогодні з усіх, хто намагався підкорити вершину, змогли піднятися лише двоє. У найближчі дні варто було чекати лише погіршення погоди. Тому ми вирішили не відкладати й вже завтра спробувати піднятися на вершину.
Зібрали речі з вечора, повечеряли й лягли відпочивати, призначивши підйом на першу годину ночі.
10.06.
Вийшли о 2:40. У світлі ліхтариків почали поступово набирати висоту знайомою ще з учора стежкою. На льодовику зв’язалися мотузкою.
З метеостанції з нами ув’язалася місцева собака, яка дуже прив’язалася до Насті.
Година за годиною ми просувалися вгору по льодовику. Усе спілкування відбувалося на відстані мотузки. Загальне самопочуття було добрим, темп – цілком гідним. Погода швидко змінювалась – то налітав вітер, то затягувало хмарами. Загалом до сходу сонця погода була нормальною.
Схід сонця застав нас майже на перемичці. Фактично, в цьому місці маршрут заходить на територію Північної Осетії, але жодних проблем для альпіністів це не створює. Разом із сонцем ми отримали погіршення погоди. Вітер став сильним і поривчастим, видимість — поганою, і лише вряди-годи погода дозволяла розгледіти околиці. Ми перейшли безпосередньо на схил Казбека і почали підйом по крутому схилу на висоті понад 4500 метрів. Висота і слабка акліматизація почали відчуватись краще — зупинки ставали частішими, темп — повільнішим. Через деякий час «нашій» собаці набридли всі ці труднощі, і вона пішла вниз. Ми вперто продовжували дертися вгору. Видимість часто не дозволяла побачити першого в зв’язці. Пухові куртки, штормові штани й теплі рукавиці допомагали терпіти негоду. Капюшони вже давно були одягнені поверх шоломів. У певний момент зловив себе на думці, що ми вже більше відпочиваємо, ніж рухаємось, що продовжуємо рух швидше з упертості, ніж із якоїсь доцільності. Нарешті, дістались до місця з проблемною орієнтацією — тут потрібно перейти підозрілу западину, піднявшись між скельними виступами й повернути в інший бік. Це означало, що останні кілька годин нам доведеться йти проти сильного вітру зі снігом. На кілька хвилин розігнало хмари, і ми побачили зв’язку грузинських альпіністів, що спускалась до нас — вони обігнали нас вранці. Дочекались їх і, поспілкувавшись, зрозуміли, що наші підозри справдились. Через сильний зустрічний вітер вони не дійшли до вершини близько ста метрів.
Зібрали «військову раду» і ухвалили нелегке рішення — негайно спускатися. Подивився на висотомір — 4800 метрів. Ми були на висоті Монблану. А Казбек цього разу не впустив нас на вершину. А може, нам просто не вистачило рішучості? Ставлячи собі це вічне альпіністське запитання, почали спуск. Одразу стало веселіше — вниз не вгору! Через кілька годин, до краю втомлені, але задоволені сьогоднішнім днем ми підійшли до метеостанції. Погода ще погіршилась, і дощ чергувався зі снігом. Як добре, що вистачило рішучості повернути вчасно!
Увесь залишок дня ми відсипались і доїдали запаси під виття хуртовини, що було чутно навіть крізь стіни станції. Дивлячись у вікно, весь час повторював собі — сьогодні 10 червня! Досить густий снігопад не припинявся до вечора.
11.06.
Поспавши довше, зібрали речі й вирушили вниз. Залишатись далі на такій висоті не було сенсу — ані погоди, ані сил на повторну спробу ми не мали, та й, зрештою, першою були цілком задоволені.
Погода сприяла огляду неймовірних краєвидів. Без поспіху, майже за шість годин ми спустились до Казбекі. Нас чекали затишні номери, інтернет, душ і святкова вечеря в ресторані.
12–13.06.
Цей час був присвячений поверненню до Тбілісі, екскурсіям та іншій «культурній програмі».
Що ж у «сухому залишку»? Чудова поїздка, набуття учасниками альпіністських навичок, маса нового досвіду й вражень, розширена «культурна програма». Як керівник поїздки хочу відзначити просто неймовірно комфортний, здоровий і затишний психологічний мікроклімат усередині нашої групи, рішучість і добру фізичну підготовку всіх без винятку учасників.
