Звіт про похід у Перу на травневі свята
Не минуло й чотирьох місяців з мого попереднього походу в Перу, як я знову опинився в Лімі, чекаючи на учасників нового походу на Мачу-Пікчу. Цього разу група вийшла дуже маленькою — лише двоє людей і я. Нас чекали 10 днів у Андах, на містичних стежках інків. Далі я спробую розповісти, як усе відбувалося.
27.04.2014. Знайомство з Куско
Днем раніше я прилетів до Ліми і, провівши там один день, вирушив до Куско.
Зранку зустрів хлопців в аеропорту Куско. У похід перуанськими Андами зі мною вирушали Саша і Наталя. Обоє дуже приємні люди. Поселившись в одному з готелів Куско, ми вирушили оглядати столицю інків.
Найперше я вирішив показати їм ринок і одразу з головою занурити в реальне життя індіанців кечуа. Тут можна купити будь-які продукти, а головне — смачно і дуже бюджетно поїсти. У мене склалося враження, що індіанці взагалі рідко їдять вдома і віддають перевагу харчуванню на ринках, де за звичайними прилавками замість продавців стоїть кухар, який усього за 5 солей нагодує вас комплексним обідом.
Тут також готують чудові місцеві десерти та свіжі соки з найнеймовірніших і невідомих нам фруктів. Ось так мої друзі одразу потрапили в саме серце культури кечуа.
Далі ми відвідали давній храм інків Коріканча, на руїнах якого іспанські конкістадори звели монастир. На наше щастя, тут збереглися фрагменти стін храму Коріканча. Тут інки поклонялися своєму головному божеству — Інті (богові сонця).
До вечора ми гуляли вулицями Куско, відвідали головну площу “Пласа-де-Армас” і Кафедральний собор, але, оскільки ми ще не звикли до місцевого часу, вирішили якнайшвидше піти спати.
28.04.2014. Соляні копальні інків і Морай
О 5-й ранку я зайшов до хлопців у готель, і ми вирушили зустрічати схід сонця на Саксайуаман. Це давня “фортеця”, що височіє над Куско. Для чого був зведений цей мегалітичний монумент — досі невідомо.
Він і справді чимось нагадує фортецю, але що саме вона захищала, а головне — як примітивні індіанці, не знаючи заліза й колеса, змогли обробити й укласти в стіни кам’яні блоки вагою до 200 тонн???
О 8:45 нас чекав автобус до соляних копалень і аграрної лабораторії інків, тож ми поспішили вниз (вартість — 30 солей). По дорозі нас завезли на базар, де виготовляють місцеві барвники й тканини. Все в найкращих традиціях туризму в Єгипті та Туреччині. Але було дуже цікаво подивитися на старовинні технології виробництва.
Приблизно за годину їзди ми потрапили до Мораю — соляних копалень інків. Це грандіозне видовище мені чимось нагадало Памуккале. Тут, на схилі гори, інки побудували багато басейнів, які наповнюються водою. Вода вимиває з місцевих порід сіль і збирається в резервуарах. Далі вода випаровується на сонці, а сіль залишається на дні басейну.
Ось так сіль тут добувають уже не одне століття. Було цікаво дізнатися, що коли сюди прийшли іспанці, вони одразу почали привласнювати ці басейни й отримувати великий прибуток від продажу солі.
Наступною зупинкою була аграрна лабораторія інків — Марас. Два великі котловани були повністю терасовані й зрошувалися за допомогою каналів. Різниця температури між кожною з терас могла становити цілий градус. Таким чином інки вивчали, за яких умов краще ростуть ті чи інші сільськогосподарські культури (картопля, кукурудза).
Науковці вважають, що саме тут було виведено близько 3 тисяч сортів кукурудзи.
Повернувшись до Куско, я зайнявся підготовкою до походу на Мачу-Пікчу, а хлопці пішли спати.
29.04.2014. Апурімак
О 4-й ночі за нами приїхала машина, і ми вирушили в селище Качора, звідки починався наш трекінг до Мачу-Пікчу. Майже всю дорогу ми проспали. У Качорі ми найняли мулів для перевезення наших рюкзаків. Хочу попередити тих, хто захоче самостійно організувати подібний похід: мулів краще замовляти в Куско — так ви суттєво зекономите.
На місці погонщики розуміють, що у вас немає альтернативи, і деруть втридорога. Завантаживши речі, ми нарешті розпочали активну фазу — пішу частину походу в Перу. Небо затягнуло хмарами й накрапав дрібний дощ. Мені не раз здавалося, що я десь у поході в Карпатах.
Стежка вела нас вниз, у долину річки Апурімак. Потрібно було спуститися на 1500 метрів до самої річки. На півдорозі хмари розвіялися, і ми побачили навколо величні гори. Важко описати ту красу, що так несподівано нас оточила.
Недалеко від нас у повітрі парив справжній кондор — грандіозний птах. Усюди було багато зелені, адже щойно закінчився вологий сезон у перуанських Андах. Незабаром далеко внизу ми побачили наш кемпінг, де планували заночувати.
На місце ми прийшли втомлені — перший день походу виснажив нас. Розбили табір, вечерю навіть не готували, бо не було апетиту. Зате дуже доречно стали фрукти, куплені на ринку в Куско.
30.04.2014. Марампата
Вранці на нас чекав справжній атракціон — переправа через річку Апурімак у кошику. Міст через річку було зруйновано кілька років тому, і зараз будується новий.
Переправа організована дуже грамотно: через каньйон протягнуто сталевий трос, на якому закріплена мотузка й підвішено кошик, що вміщує двох людей. Завантажившись у кошик, ми під власною вагою скотилися тросом до середини річки, а далі за допомогою мотузки витягли себе на протилежний берег.
Там уже чекав інший погонич — Хусто Тапія з селища Марампата, до якого нам належало сьогодні піднятися. Потрібно було набрати всього-на-всього 1500 метрів. Із погодою нам дуже пощастило — сонце нас щадило.
Стежка виснажувала нескінченними серпантинами, але вид із Марампати виявився настільки вражаючим, що всі труднощі дня одразу забулися. Увесь вечір ми провели, милуючись краєвидами з табору.
01.05.2014. Чокекирао
Дуже насичений день ми почали з огляду стародавнього міста інків Чокекирао. Як на мене, це місто значно цікавіше за Мачу-Пікчу завдяки своїй віддаленості та відсутності тисяч туристів. Тут відчуваєш себе справжнім першовідкривачем.
Вхід на територію міста платний — 36 солей. Найцікавішим тут є тераси з ламами. Вони розташовані на дуже крутому схилі й дістали свою назву завдяки візерункам із білого каменю у формі лам.
Над містом височіє пагорб із зрізаною вершиною. Там знаходиться рівний майданчик невідомого призначення. Місто було залишене індіанцями з невідомих причин. Таємничою є й мета будівництва таких міст. Хоча офіційна історія твердить, що Чокекирао й Мачу-Пікчу були зведені, щоб сховатися від іспанців.
Далі ми піднялися акведуком інків угору по схилу й почали спуск до Ріо-Бланко. Треба було скинути понад кілометр висоти. Стояла неймовірна спека. Всі були вражені нашою завтрашньою стежкою, яку тепер було видно.
Вниз вів одноманітний серпантин, і раптом зарості розступилися — ми потрапили на вражаючі тераси Пінчиньок. Своєрідне інкське передмістя Чокекирао. Посеред терас спеціальними каналами текла вода. Тут ми пообідали, а потім продовжили спуск.
Сонце вже хилилось до заходу, коли ми спустилися в долину Ріо-Бланко, де розбили табір на маленькому майданчику. Після спекотного дня всі пішли купатися в річці. Це було неймовірне блаженство.
02.05.2014. Маїсаль
Уночі нас розбудив Хусто. З його розмови ми зрозуміли, що втік один із мулів, і йому треба допомогти знайти його. Поки ми зібралися й вилізли з намету, він різко передумав, узяв у нас один ліхтарик і пішов у ніч. Вдруге ми прокинулися, коли вже зійшло сонце.
Поснідавши, завантажили речі на мулів і вирушили в дорогу. Нам належало набрати понад 1000 метрів висоти до кемпінгу Маїсаль. Підйом тут дуже крутий, а ще й сонце пекло нещадно. Але цей шлях ми подолали за 4 години й уже в обід розбили табір і насолоджувалися кока-колою та чудовими краєвидами довкола.
Згодом до нас приєдналися ще люди з Америки та Канади — стало якось гамірно й метушливо. Увесь другий половина дня пройшла у відпочинку після денного переходу. Полуднівка дуже важлива для відновлення сил перед наступною частиною походу.
На жаль, увечері у Сашка піднялася температура, і ми занепокоїлися. Дуже сподівалися, що вранці йому стане краще й ми продовжимо наш похід до Мачу-Пікчу.
03.05.2014. Перевал Сан-Хуан
Вранці Сашкові не стало краще — він почувався слабким, температура трималася. Найімовірніше, причиною стали численні укуси москітів, від яких не рятували репеленти. Ми задумалися про денний відпочинок, щоб дати Сашкові змогу оговтатися, але наш погонич мулів сплутав нам усі карти. Він заявив, що не зможе чекати, і що завтра нам доведеться нести рюкзаки через перевал самостійно. Було вирішено все ж таки вирушати сьогодні.
Погода нас шкодувала — гори постійно були в тумані, повітря було прохолодне й свіже. Стежка пролягала справжніми джунглями вздовж гірського хребта. Дорогою трапилося кілька шахт, де й досі кустарним способом видобувають золото.
Згодом стежка круто пішла вгору. Варто зазначити, що цей фрагмент маршруту вимощений каменем і сходами. Стежку ще інки проклали. Почався дощ, і настрій став сумним і похмурим.
Невдовзі ми вийшли з лісової зони й опинилися на альпійських луках. Хмари розійшлися, і ми побачили неймовірні краєвиди на величні хребти Анд. Була видно також стежка, якою ми вже пройшли.
Досягнувши перевалу Сан-Хуан (4150 м), ми зупинилися під маленьким навісом, щоб пообідати й відпочити. Дощ і далі нас тероризував. Сашко, попри погане самопочуття, тримався молодцем і навіть піднявся на перевал першим.
Далі шлях ішов униз дуже мальовничими місцями. Шкода, що часто все затягувало хмарами, але вражень нам і так вистачило. До Янами ми дісталися вже надвечір, зупинилися в кемпінгу, де нас уже чекав Хусто з речами. Сьогодні твердо вирішили, що завтра буде день відпочинку, адже температура у Сашка трималася.
04.05.2014. Днівка в Янамі
Увесь день ми пролежали в таборі, знищуючи наші харчові запаси. Найбільшим подвигом за день був вихід до річки скупатися. Але це дало нам змогу відновити сили, щоб продовжити похід до Перу.
05.05.2014. Перевал Тотора
Погонич мулів прийшов, як і домовлялися, о 7-й ранку, і ми знову вирушили в дорогу налегко. Підйом на перевал був поступовим і зовсім не крутим — особливо якщо порівнювати з підйомами попередніх днів походу на Мачу-Пікчу.
Дорогою ми зустрічали багато селевих потоків, які знищили дорогу, що вела до селища Тотора через перевал. Тепер, на жаль, Янама відрізана і не має автомобільного сполучення з Тоторою. Це варто враховувати під час планування маршрутів у цих краях.
Висоту набирали швидко, погода була хмарною, і головне — повністю відсутній гнус, який часто докучав нам унизу. Вершини гір були сховані в тумані.
У мене склалося враження, що перевал Тотора (4660 м) постійно в тумані. Вже вдруге мені не вдається помилуватися місцевими краєвидами. Зробивши фото біля знаку висоти, ми почали спуск. Дорога вниз пролетіла непомітно, і вже через 2 години ми були в кемпінгу.
Окрім нас, тут зупинився також француз, який планував разом з нами завтра зловити машину до Ла Плайї. Вечір провели за розмовами і відпочинком на карематах.
06.05.2014. Перший погляд на Мачу-Пікчу і кавова стежка
Усю ніч слухали спів деревних жаб. О 5-й ранку почався рух машин по гірській дорозі. Цікаво, о котрій же прокидаються водії, щоб дістатися у таку глушину, адже вчора в селищі ми не бачили жодної автівки.
Зібралися дуже оперативно, і вже через годину сиділи в мікроавтобусі, що їхав екстремальною гірською дорогою. Вона, звісно, не така, як дороги в Непалі, але адреналіну тут теж вистачає. Вартість проїзду з Тотори до Ла Плайї — 15 солей.
Сьогодні ми прощалися з Наталею — вона втомилася від походу і поїхала прямо до Гідроелектрики, а звідти поїздом в Агуас-Кальєнтес. Ми ж із Сашком, тепер уже з рюкзаками, вирушили в дорогу кавовою стежкою до Яктапати.
Ранок був просто фантастичним: сонце світило яскраво, але наш схил залишався в тіні, тож ми йшли в прохолоді серед заростей кави по дуже мальовничій стежці. Проходили повз ферму, де сушать і обробляють справжню каву.
З нами паралельно йшли туристи з різних країн, а також пес, який прив’язався до нас ще з Ла Плайї. Іти з рюкзаками було не так легко, як налегко, але довколишня краса з лишком компенсувала зусилля, яких це потребувало.
Близько 12-ї години ми вже були на гребені хребта серед дивовижних джунглів. Такого тропічного лісу в Андах я більше ніде не бачив. Тут було дуже волого і прохолодно. Посидівши трохи, ми почали спуск.
Невдовзі досягли інкських руїн Яктапата, звідки відкривався краєвид на Мачу-Пікчу. Всього кілька кілометрів від нас було справжнє чудо світу. Дуже важко було усвідомити, що місце, яке ти раніше бачив лише на картинках, стоїть перед тобою. До нього можна дотягнутися і доторкнутись до його таємниць. Дивовижне це відчуття, скажу я вам.
Щасливі й натхненні, ми дійшли до кемпінгу, розбили табір і відсвяткували це діло пляшкою кока-коли. Вийшла у нас така собі півднівка. Решту дня провели, відпочиваючи й милуючись краєвидами. Коли почався захід сонця, купили в кемпінгу пива і дивилися, як ніч поглинає одну з найбільших загадок людства.
07.05.2014. Гідроелектрика і Агуас-Кальєнтес
Наш останній ходовий день у поході до Мачу-Пікчу ми почали, добре виспавшись. Після нічного дощу просушили намети, поснідали й рушили в дорогу. Стежка вела круто вниз і після дощу сильно розкисла. Було дуже слизько.
07.05.2014. Гідроелектрика й Агуас-Кальєнтес
Спустившись до річки Аобамба, ми попрямували в бік Гідроелектрики. Це місце — енергетичний вузол, що живить Мачу-Пікчу та Агуас-Кальєнтес. Водоспад, який ще три місяці тому був повноводним і вражаючим, цього разу виявився значно скромнішим. Очевидно, рівень води в цьому штучному потоці змінюється залежно від людських потреб.
У Гідроелектриці ми перекусили на маленькому ринку й рушили вздовж залізничної колії, яка оточує весь Мачу-Пікчу, до рятівного Агуас-Кальєнтеса. Мабуть, через усвідомлення того, що це останній пішохідний перехід, рюкзаки здавалися особливо важкими. Поруч з нами йшло багато інших туристів. Ми вже встигли відвикнути від такої кількості людей за час походу.
Через дві години ми дійшли до міста, зовсім виснажені. Оселилися в готелі, прийняли душ і пішли на ринок за фруктами та ромом — треба було відсвяткувати завершення походу. Цілий вечір ми просиділи на набережній, біля бурхливої гірської річки, і розмовляли про все на світі. Вечір вдався.
08.05.2014. Мачу-Пікчу
З самого ранку хлопці вирушили подивитися головну мету нашого походу — загублене місто інків Мачу-Пікчу. Оскільки я вже там був, а вхід туди — задоволення не з дешевих (126 солей), я вирішив залишитися в готелі й відпочити.
У другій половині дня повернулися Саша й Наталя, і ми продовжили насолоджуватися курортним і дуже своєрідним містечком Агуас-Кальєнтес. Найбільше тут вражає те, що просто центральною вулицею замість доріг для автомобілів ходить поїзд. Дивовижне видовище.
09.05.2014. Повернення до Куско
Дуже не хотілося залишати це миле й затишне містечко, але в нас не було вибору. Добре наївшись на місцевому ринку, ми напнули рюкзаки й покотилися, мов колобки, вниз до Гідроелектрики.
Йшлося на диво легко — мрячив дрібний дощ, усе затягнуло загадковим туманом. Найкраща погода для переходу. Вже під кінець шляху виглянуло сонце й немилосердно припекло. Як і припускалося, ми прийшли на місце значно раніше за відправлення автобуса.
У Гідроелектриці стояло багато автобусів. Я почав підходити до водіїв із нашими квитками, але всі вони казали, що наш автобус ще не прибув. Так ми прочекали майже годину, всі почали роз’їжджатися, а ми все стояли й чекали.
Вже нервуючи, почали з’ясовувати, що сталося, і зрештою з’ясувалося, що наша турфірма просто не надіслала автобус. На наше щастя, нас таки взяли на борт іншого автобуса. Дорога назад зайняла близько 8 годин — і це був справжнє пекло. Салон автобуса переробили з вантажівки, і він був призначений хіба що для перевезення карликів. Було страшенно незручно.
Наприкінці поїздки я всерйоз замислився, що варто було їхати поїздом за 100 доларів. Нам же цей прямий автобус обійшовся у 50 солей. Як тільки нас випустили в центрі Куско, я просто розцвів. Радості моїй не було меж.
Оселившись у вже рідному хостелі «Париван», ми зібралися у внутрішньому дворику й трохи відсвяткували завершення нашого походу Перу. Завтра хлопці летіли до Ліми, а я вирушав у Копакабану, щоб провести похід у Болівії. Ось так і промайнуло ще одне яскраве пригодницьке переживання в моєму житті. Дякую Саші й Наталі за чудову компанію на шляху інків.
