Звіт про похід на Чорногору, липень 2011 року
Чому гори??? Відповідь на це питання я й досі не можу дати… Хоча передумов і поштовхів було чимало, супутніх факторів також…
Я люблю ту дорогу — у небо…
Той безкрайній і дивовижний світ.
Увесь вкритий ніжністю шовково,
Де завмирає мій особливий політ.
Я люблю ту дорогу — у небо…
Що зникає в синій височині.
Цей шлях не кожному відомо,
Він вдихає життя у мені.
Я люблю ту дорогу — у небо…
У спальню до Сонця, до сивих хмар.
До яскравих зірок, що блищать неспокійно…
До омріяних мрій, де є лише мир.
Катерина Валєва-Полянська
Саме тому одного разу, остаточно втомившись від безкінечної, нікому не потрібної метушні та вирішивши провітрити мізки, ми з Максом записалися у похід Карпатами. Маршрут називався «Найвищі вершини Карпат» (похід Чорногірським хребтом).
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Відбулося перше знайомство з потенційними мандрівниками. Усього нас було 13 осіб. Група досить велика. Із іменами у мене — справжні проблеми, зате на обличчя пам’ять просто унікальна.
Тому імена я запам’ятовувала вже у процесі. А оскільки маршрут був розрахований на шість днів, я зрозуміла, що напружуватись у цьому сенсі не варто. Команда, на диво, виявилася дуже згуртованою. Але й достатньо різношерстою.
Усі перебували в передчутті азарту та драйву… Від точки збору до місця прибуття ми дісталися на замовному автобусі, цим самим зекономивши дорогоцінний час.
Сам переїзд був, я б сказала, дуже насиченим і залишив безліч вражень. Водій виявився ще тим лихачем. Гірською дорогою, що вела в невідомість, від «повітряних ям» усі зловили шалений кайф. Прибувши на місце, ми розвантажилися самі, витягли рюкзаки, закинули їх на плечі й рушили.
Йшли недовго. Спершу повз населений пункт, невеличке село. На шляху трапилося весілля. Уся громада йшла вітати молодят. Вразила самобутність і патріотизм, що витають у цих дивовижних краях. На чоловіках і маленьких хлопчиках були вишиті сорочки з орнаментами. Вечоріло. Але спека не спадала. Група розтягнулася. Кожен ішов у своєму темпі. Інструктор — попереду, а решта хто де. Нарешті ми прийшли на місце нашої першої стоянки.
Тут приготували вечерю, поїли й почали готуватися до сну, бо день невпинно рухався до свого логічного завершення.
ДЕНЬ ДРУГИЙ — «Краще б я здохла у поїзді»
Ранок був дуже раннім. Свіже повітря та ароматний сніданок розбудили всю команду. За прогнозом інструктора Слави, майбутній день обіцяв бути насиченим, вражаючим і просто неймовірним. До слова, усе це для бадьорості духу, але ніхто цього не підозрював.
Перед нами стояла мета — сходження на г. Петрос!!! Мдаааа… Чесно кажучи, Петрос дався всім дуже непросто і надовго… Мені, наприклад, майже на рік після походу… Оце було сходження! Мені, спортсменці-любителю зі стажем (акробатика, батут, велоспорт, ковзани… і що там ще), Петрос дався з великою складністю…
Тепер, через рік, все це, звісно, згадується з усмішкою. Отже, пригоди почалися…
Маршрут до омріяної вершини пролягав вздовж невеликої річечки, через непрохідні кущі та ліс, оповитий таємницями та буреломом. Пройшовши певний відрізок, усі зрозуміли, що доведеться добре напружитися. Настрій впав донизу. Але ніхто не здавався — ми ж герої… Настав час обіднього перекусу. Їли найсмачніше у світі сало з цибулею. Відпочивали… Але час ішов… І нам довелося рухатися далі.
А далі все виявилося ще складніше. Усі ці кущі, бурелом, непрохідні хащі — це були лише квіточки у порівнянні з тим, що нам доведеться відчути на власних плечах, ногах та інших частинах тіла. Перед нами постала майже вертикальна стіна. Називається — роби що хочеш, а йти треба. До слова — йти було не зовсім доречно… Довелося просто повзти… І це було справжнє пекло.
Стояла спека. Сонце палило нещадно. Дихання постійно збивалося. Жахливий рюкзак натирав і без того знесилені плечі. І я подумала: «Краще б я здохла у поїзді». Команда відійшла далеко вперед, а я залишилася наодинці зі своїми думками. Було таке бажання — послати все до біса… І навіть не зрозуміло, чого хотілося взагалі: плакати від такого напруження, сміятися чи ще щось…
Йшла боротьба мене з собою. Моє перше «я» сміялося і кричало мені в вухо, що я бездарна, що я навіть не можу зібратися… Що мені так і треба… А друге «я» кричало в інше вухо: достатньо опиратися, час додому, на диван і чашку кави… Ха! Куди там… У мене ж ХАРАКТЕР!!! І моє друге «я» здалося… Я перемогла сама себе… (Тепер згадую слова: «Бути кращою версією себе» — банальний метод ефективної комунікації).
Я наздогнала групу… Слава кудись зник… А всі вирішили, що ми вже на Петросі, і почали веселитися хто як може. Раділи, коротше, як діти. Повернувся Слава і сказав, що це не Петрос, і показав нам, де справжній величний Петрос… Це шокувало всіх учасників походу.
Вихід був один — вперед і вище… Ми мовчки закинули рюкзаки на плечі і рушили далі…
У групі настала загальна тиша. Сходження здавалося вічністю. Один метр здавався десятьма кілометрами, а кожна хвилина — довгими, безкінечними годинами. Це була перевірка нас самих не лише на витривалість, а й на стійкість. І, УРА! Бог почув наші молитви. Ми змогли піднятися.
Ось воно щастя, ось вона — свобода! Неймовірні відчуття. 2020 м — у твоїх ногах усі первісні краси цього безумного й шалено красивого світу. Я бачила те, що можна побачити лише таким способом — через подолання перешкод. І це посилило жагу до життя та надало сил. Було неймовірно. У голові й душі стало світло і ясно. Десь зникла втома й незрозумілі думки. У команді відразу стало веселіше.
Віддавши Петросу шану, ми почали спуск. Кажуть, що спуск складніший за підйом. Але я так не стала б стверджувати. Під час такого сходження спуск був дрібницею. Єдине — коліна постійно виверталися назад…
Спустившись до підніжжя Петроса, ми вже дивилися на нього іншими очима — повними радості, щастя і захоплення… Перш за все, за себе. Вечоріло… Сонце сідало… Захід був неймовірним. Слава сказав, що завтра буде легше, що наступна вершина — г. Говерла (2061 м). З нашого місця стоянки трохи було видно її вершину.
Ми повечеряли, трохи посиділи біля вогнища, поговорили і почали потихеньку розходитись по палатках. Втомилися страшенно. До слова, фразу «краще б я здохла у поїзді» згадують і досі.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ — «Пиляти нам ще й пиляти»
Пробудження після Петроса було страшним. Все тіло, особливо ноги, відмовлялося слухати розум і виходити з намету. Навіть звичайний ранковий туалет не міг змусити це зробити. Довелося чекати, поки натисне потреба. Кожен крок давався з величезними труднощами. Але, на жаль… довелося… Я якось вибралася з намету, навіть знайшла в собі сили дійти до струмка і вмитися.
Всі також перебували у дуже зім’ятому стані. Навіть розкішний сніданок не допоміг прийти до тями…
Але йти потрібно було далі… І ми рушили… Безрадісно…
Сонце набирало висоту швидше за нас і дуже скоро почало палити повною силою. Ми йшли… Через кілька годин ноги вже не боліли, рюкзак знову притерся до спини і став з нею єдиним цілим. Іти було нескладно. Стежка поступово піднімалася вгору. Різких підйомів не було. «Справді, халява», — подумала я. Через деякий час ми вийшли до якоїсь стоянки — щось на кшталт цивілізації. Це був невеликий будиночок з терасою, де можна було щось купити попити та інші дрібниці. Пробули ми там близько години, трохи відпочили і рушили далі.
Під підніжжям вершини Слава сказав, що у кожного тут свій шлях, і ми всі зустрінемось уже на Говерлі. Команда рушила вгору, кожен у своєму темпі. Знову дихання збивалося. Приходилося періодично відпочивати: то йти, то повзти… То повзти, то йти…
І, о! Ура! Ми це зробили! Ми підкорили Говерлу — найвищу точку Українських Карпат! Щастю не було меж… Довго на вершині затриматися не вдалося, бо частина групи виїжджала, а до того ж збиралася гроза. Тож спуск був терміновим. Вся група розділилася на невеликі команди, ми рушили вниз… Слава залишився позаду…
Спускалися до якогось пансіонату. З Говерли це місце добре проглядалося і здавалося зовсім близько… Але це тільки так здавалося. Через деякий час нас догнав Слава. Ми запитали, скільки ще йти. Він сказав — хвилин двадцять. Це вселило надію і радість. Слава пішов. Я не знаю, скільки разів ми йшли по двадцять хвилин, а спуску не було видно ні кінця, ні краю…
Нарешті «світло в кінці тунелю» таки проблиснуло… І ми вийшли до того місця, куди, власне, й йшли… Там ми попрощалися з половиною групи. Там же інструктора Славу змінив інструктор Роман.
Хлопці поїхали. А ми влаштували довгоочікуваний привал. Наїлися досхочу, відпочили і знову вирушили далі. За словами Романа, нам «ще й ще пилити». Згодом фраза стала крилатою.
Вийшли до річки. Хлопці захотіли скупатися. Водні процедури були недовгими, і ми рушили далі. Йшли довго, поки не дійшли до місця нашого ночівлі. Почали готувати вечерю. Як з’ясувалося, ми десь загубили половину палки ковбаси. І це було сумно. Дуже хотілося їсти, аж плакалося. Ну, нічого не поробиш, довелося навішувати кашу. Роман показав нам маршрут на завтра. «Пилити» належало 17 км. У всіх почався істеричний сміх. «Дрібниця», — подумала я. «Якщо на Петросі не здохла, то тут, напевно, теж не помру».
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ. «Доза адреналіну».
Встали, як завжди. Поснідали. Упакували речі й рушили. Стежка постійно вела вгору, часом вниз. Йти було нескладно. Тривалих привалів не робили, бо потрібно було встигнути дійти до місця стоянки і ще піднятися на гору Поп-Іван. Роман сказав, що починається сезон дощів і що нам поки щастить із погодою. У другій половині дня дійшли до озера Несамовите. Легендарне озеро і дуже красиве. Роман розповів, що за легендою, якщо скупатися в озері, то на шляху може застати стихія. Але нам було байдуже. Всі кинули рюкзаки і в воду. Хто б повірив легенді, коли брудно і жарко? Звісно, НІХТО! Потім, як з’ясувалося — дарма! Йшли довго… А небо все затягувалося й затягувалося… Хмари темніли, мов фарби… Вітер посилювався… І питання про підйом на Піп-Іван відпало. Ми розбили стоянку неподалік. У руїнах, де колись був завод з виробництва ялівцевих олій.
Палатки поставили, навіть встигли приготувати їжу… Почав накрапати дощик… Але це була лише розминка перед бурею.
Я, з тарілкою каші в руках, стояла на свіжому повітрі. Усі чомусь були в палатках. Клуби чорних хмар котилися з гір. Зрелище було заворожуюче. На висоті 1700 м — це була справжня стихія. Зі страху пішла в палатку, а хлопці навпаки — фотографуватися! Почався шалений град. Великий, з великими зернами. Наша одношарова палатка була накрита поліетиленом. При першому сильному пориві вітру плівку знесло в невідомість, а лижні палиці, що раніше складали козирок, стали замість громовідводу. Палатку мотало страшно: то вправо, то вліво. Почався злив. Температура повітря знизилася. Стало холодно. Блискавка вдаряла десь поруч. І це було шоу! Світлове видовище з грозовими раскатами! Адреналін, драйв… Я отримала свою дозу…
Гроза показала нам усю свою силу.
Палатка промокла наскрізь. Спальні мішки теж. Про сон можна було забути. Я вирішила всунути в них дощовики — допомогло. У непоясненому, скрюченому стані — ми таки заснули.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ.
Ранок був дуже раннім. Туман висів над нами, мов кисіль. Про Піп-Іван не могло бути й мови. Екстрим — екстримом, але це було небезпечно для життя. Упакували всі мокрі речі в рюкзаки, одягли що сухе і навіть не поснідавши рушили вниз. Йшли дуже повільно, дихаючи один одному в потилицю, бо туман ускладнював рух. Час від часу накрапав дощ. Але всі були задоволені. То чи через пережиту грозу, то чи через швидкий довгоочікуваний фініш. Чим нижче спускалися, тим тепліше ставало. Незабаром хмари почали розсіюватися. Сквозь них час від часу виглядало сонце. Ми спустилися до хутора. Роман розповів, що на таких хуторах варять справжній український сир. Сир дійсно був чудовим. Ми повезли бринзу додому.
Покинувши сироварню, пішли далі. Йшли, поки не дійшли до села Дземброня. Зайшли в невеликий магазинчик, купили каву, пиво, цукерки та різну дрібницю. Потім рушили до нашої останньої стоянки. Місце виглядало як п’ятизірковий готель: і місце для багаття, і лавки, і столик із навісом, і річка поруч. Мрія!
Поставивши табір, почали розвішувати мокрі речі. Всі кущі й дерева, куди діставали руки, були обвішані одягом. Роман почав готувати вечерю. Решта пішли купатися.
Вечеряли від душі. Випили все пиво й каву. Під звуки чарівної гітари співали пісні.
Сиділи довго. Небо було чистим і ясним. Зорі яскраві. Місяць світив у всій красі. Розходитися не хотілося, але треба. Треба було рано вставати, бо єдиний транспорт у цивілізацію — місцевий автобус, який проїжджав поруч.
ДЕНЬ ШОСТИЙ. «Прощавайте, Карпати!!! Прощання зі сльозами на очах…»
Ранок був сумним. Усвідомлення, що доведеться їхати, не давало спокою. Було неймовірне бажання залишитися назавжди. Але гидкий автобус повернув мене у сувору реальність, і їхати довелося. Івано-Франківськ зустрів нас гостинно. Міська метушня, постійний рух — вивели мене зі стану спокою й польоту. Коротке прощання з усіма учасниками походу викликало сльози. Не хотілося їхати, не хотілося.
Тоді, у Франківську, я зрозуміла: гори — моя доля. І я дала собі слово, що буду повертатися туди за покликом розуму, душі й серця… Я залишилася там назавжди. Потім був поїхд. Потім Львів… Потім поїзд… Потім – вдома…
Я часто згадую цей маршрут. Він зробив значні зміни в моєму житті. Я вдячна всім людям, з якими познайомилася.
Я вдячна Карпатам. Вони подарували мені незабутні миті щастя.
Катерина Валєва (Валєва-Полянська)
Я й досі живу від маршруту до маршруту… Моє серце й душа залишилися назавжди в Карпатах. Мій дух літає десь далеко там. І я повертаюся туди знову і знову.
Потім був листопад 2011 — знову Карпати…
Потім березень 2012 — знову Карпати…
З повагою, gornyachka.
25 червня 2012 р.
