Звіт про похід Чорногірським хребтом, осінь 2021
Ну що ж, спробую дуже коротко описати свій похід Карпатами…
Так, моя мрія збулася – я побувала в Карпатах… – причому, на вершинах Українських Карпат. Так, цей маршрут не з легких, але це того варте. Складність підйомів і спусків не зрівняється з красою цих гір.
Нам дуже пощастило з погодою! Що б у середині вересня всі дні були сонячними, щоб не було дощів, вітру, заморозків – це просто диво! Було кілька прохолодних ночей, але в мене, на щастя, був теплий, зимовий спальник. Нас наздоганяла грозова хмара, але вона пройшла стороною-ми тільки спостерігали за нею і чули її бурчання у вигляді грому. Але й веселку в горах ми бачили! Ішли у хмарах, як «їжачки в тумані». Погода дала нам можливість помилуватися різним небом.
А як ми спустилися з гір, одразу наступного дня погода в Карпатах змінилася – сильний вітер, різке похолодання та постійні дощі.
Мені неймовірно пощастило і з інструктором, і групою. Всі-від 24 до 32 років свідомо пішли цим маршрутом, щоб побачити красу Карпатських гір:
Інструктор Льоша закінчив архітектурний інститут, але подорожі, походи для нього важливіші, ніж робота архітектором. Спокійний, небагатослівний, з дитячою відкритою посмішкою, коли його про щось питаєш. Завжди допоможе, якщо це потрібно. Але й нав’язуватись не буде. Його дружина – Руфа, 26 років, мила дівчина, яка легко вступає в розмову з усіма. З турботою про нас готувала вранці чай, каву, а після походу – одразу займалася вечерею, хоча до її обов’язків це не входило. Ми тільки допомагали їй чим могли.
Олександр – 32 роки, адвокат. Другий раз у горах (перший місяць тому у дводенному поході). Завжди в крислатому капелюсі. Видно було, що підйоми йому даються не дуже легко.
Стас – 30 років, прикордонник. Чуйний, завжди готовий прийти на допомогу.
Сергій – 30 років, програміст. На жаль, у нього часто виникали труднощі: застудився на другий день, ногу натер, втратив свій смартфон… Загалом і йому було нелегко.
І група з чотирьох осіб – дві молоді сімейні пари – від 24 до 32 років – друзі зі своїм чотиримісним наметом. Троє з них – військові музиканти (дівчина – флейта, і двоє молодики – тромбон). І одна дівчина – інженер за освітою, але працює в якійсь фірмі маркетологом. І ось, вони вирішили у свою відпустку піти в гори, щоб, як завжди не просиджувати його вдома, по гостях… Всі(!) вперше в горах та ще й на такому нелегкому маршруті.
Ось така, різношерста у нас була команда)))
Як би важко не було – скиглили, тільки жартома, посміюючись. Жодного разу ніхто не посварився, не підвищив голосу. Здружилися всі одразу й разом. Розмови спільні. Багато жартів-примовок. Коли хлопці розмовляли, торкалися різних тем: мистецтво, фільми, улюблені артисти, комп’ютери, історія…і просто кожен подумки – загалом, теми були різнобічні. Я переважно їх слухала, мені було цікаво і дуже приємно:).
Нікого не треба було підганяти: дружньо встали, коли було сказано, поснідали, зібрали речі і «погнали», як завжди казав Льоша. З ранку розмови та сміх.
У групі не було зарозумілості, ніхто не намагався лідирувати. Льошу слухали. До мене ставилися з повагою, відносини були легкими. Та й не відчувала свого віку з цими хлопцями. Якщо було потрібно, мені допомагали.
І що дуже важливо: не було у них ніякої зневіри … Ну, у Артема вивалився міст з 3-х передніх зубів … – для мене це була б трагедія, а ні він, ні його дружина сильно цьому не надали значення, а навпаки, всю дорогу жартували над Артемом. Втратив Сергій смартфон … – Так, засмутився, але не нив, не страждав …, а через добу вже почав теж жартувати над собою. Так, цьому потрібно вчитися-не сумувати, все приймати таким, як воно є і вірити у краще, що все можна виправити.
Навіть, коли Льоша в останній день вирішив провести нас з гори «бездоріжжям»…- було дуже важко йти, але ніхто не нив, не перечив йому. Зате яка гарна стоянка на обід у нас була! Гори, не порушені ногами людини.
Як би важко не було, група залишилася цілою і в безпеці, і всі вже планують наступні подорожі в гори)))! Те, за чим усі йшли – те й здобули: красу та впевненість у собі.
І останнє… – гори…. Я досі не берусь описати цю красу! Перед очима досі то одні вершини, то інші…, та хмари, хмари, хмари… 6 днів ми були наодинці з горами…
За 6 днів ми пройшли 68 км по горах, піднімаючись та спускаючись. Пройшли всі 2-х тисячники (їх всього 6. Інші – близько 2-х тисяч).
Перші підйоми далися дуже важко-не вистачало дихання. Потім підніматися стало легше, ніж спускатися. На спуск м’яза так втомилися, що в таборі я ледве перебирала ногами. Замість м’язів жили. Мазала, розтирала – аби вони працювали. Тільки на шостий день я відчула, що ноги стали менше боліти і зранку, поки всі спали, спустилася по дуже крутому схилу до гірської річки. А назад піднімалася рачки.
І по скелях полазила, і з крутих спусків спускалася … Найбільше я боялася, що не витримає або серце, або спина, або коліно. Боялася підвести групу, але все обійшлося))).
Ми йшли 30-50 хвилин і робили 10-ти хвилинний передих. Але наприкінці шляху, під час підйому, я відчувала, що сили починають мене покидати. Але те, що я не сама так себе почувала – надавало мені сил).
Все було настільки гарно, що сльози щастя стояли в очах, коли я на привалах милувалася горами та хмарами. Мене зовсім не тягнуло додому: ні тепло, ні гарячий душ, ні м’яке ліжко, ні смачна їжа… Що може бути краще, коли спиш у наметі та чуєш голоси природи? Коли прокидаєшся і бачиш полюбившихся молодих хлопців? Що може бути краще за смачну їжу з казанка з крупи і м’яса? Ми двічі готували їжу із грибів! Всі схили були вкриті чорницею та брусницями.
Я все носила на своїй спині: і намет, і спальник, і килимок (плюс – свій одяг і спільна їжа, яка з кожним днем зменшувалася). Хлопці намет носили по черзі. У дівчат намет носили чоловіки. На вечірньому привалі розставляла свій намет, влаштовувала собі весь затишок – це був мій, особистий будиночок. Вночі я могла прокинутися. Мені, бувало, не спалося, але я знала, що нікому не заважаю. А вночі весь час хотілося пити та пити – пляшечка лежала поряд. А ще ночами різко хотілося солодкого – я доїдала денні солодощі, які нам давали вдень, і ще я мала сухофрукти з дому. Наїмся – і знову сплю 🙂
Перші дві вершини – Петрос і Говерла – дуже багатолюдні, тому що туди піднімаються люди без рюкзаків з прилеглого притулку-кемпінгу. Просто – піднятися і спуститися. На шляху до інших вершин – рідко, коли когось зустрічали))). Таких, щоби йшли з рюкзаками по всіх вершинах – мало. Це все ж таки літній маршрут.
Коли я виїжджала з дому, я не стала зважувати свій рюкзак, щоб не лякатися … Зважила його по приїзду додому … – Виявляється, він важив 14 кг, та ще в рюкзак ми клали по 4 кг їжі кожен (!). Ось цього я ніяк не очікувала. Зрозуміло, чому мені було так важко спускатися із крутих гір))).
Перед походом я думала, що цей похід буде для мене останнім (все ж таки, вік). Але тепер я знову хочу в похід горами – знову в наметі, знову на кілька днів 🙂
Загалом, це коротко)). А краси гір мені просто не описати… мені не вистачить жодних слів і словосполучень, щоб це переказати. Будуть фотографії, відеоролики…, але й вони не передадуть всієї краси… Це треба бути в горах, бачити їх очима та милуватися, милуватися, милуватися…
