Звіт про похід Каппадокією на травневі 2013. Туреччина
В початкову точку походу по Каппадокії ми прибули нічним автобусом з Анталії разом з більшістю учасників попереднього походу по Лікійській тропі. Хотілося б зазначити, що в Туреччині дуже високий рівень обслуговування на автобусних перевезеннях далекого прямування. І, хоча в автобусі особливо не виспишся, але подорожувати в ньому дуже комфортно.
День 1. 01.04. Початок походу по Каппадокії. Гьореме
Прокинувся я, коли світало. І у вікні побачив засніжену громаду вулкана Хассан. Обидві його вершини перевищують 3 тисячі метрів і виглядають просто захопливо. Але це були ще квіточки. Після того, як автобус минув Невшехір, ми стрімко в’їхали в долину Гьореме. Тут, ніби під дією якоїсь магії, все небо раптово заповнили десятки повітряних куль. Одночасно перед нами з’явилася скельна фортеця Учхісар та неймовірні ландшафти навколишніх долин. Видовище просто нереально-казкове… Таке враження, що потрапив на іншу планету, такого просто не буває на Землі.
Долина Гьореме в Каппадокії
Прибувши в Гьореме о 7 ранку, ми одразу пішли заселятися в наш готель – Kookabura Pansion. Готель дуже затишний, з дуже красивою терасою, звідки видно весь Гьореме. Однак, господар готелю виявився дуже неприємною людиною і надалі часто псував нам настрій. Але це просто дрібниці, на які не варто звертати уваги, коли знаходишся серед такої краси.
Перший день у нас був розрахований на збір усіх учасників і короткий відпочинок після перельотів і переїздів. Екскурсія в “Музей під відкритим небом” починалася в іншу половину дня, тому у всіх було час насолодитися видами і атмосферою Гьореме.
Після збору групи і короткочасного відпочинку, ми пішли до нашої першої цілі – “Музею під відкритим небом”. Вхід в музей коштує 15 лір і в ньому завжди дуже багато людей. Цікаво, що не лише туристи з інших країн оглядають цей пам’ятник християнської культури, але й величезна кількість турків, які приїжджають сюди цілими автобусами.
У скельних церквах 12 століття добре збереглися фрески, навіть незважаючи на те, що кілька століть тут господарювали далекі від християнства пастухи. Вдивляючись у зображення святих на стінах печер, розумієш, що знаходишся у справжній колисці православ’я. Після огляду музею більшість групи вирушила знайомитися з кулінарною стороною турецького життя в один з численних ресторанчиків Гьореме.
День 2. 02.05. Учхісар – Долина Любові
Після сніданку в пансіоні ми зустрілися з іншими членами групи, які проживали в інших готелях, і направилися через Долину Голубів до селища Учхісар, де знаходиться однойменна скельна фортеця. Погода була чудова. Загалом, варто зауважити, що в Каппадокії майже щодня одна й та ж погода. Зранку повний штиль: на небі жодної хмарки, але їхню функцію в цей час виконують численні повітряні кулі. Першу половину дня сонячно і спекотно, а десь до 3-4 години дня небо починають затягувати хмари, з’являється вітер, може пройти короткочасний дощ. Але до вечора вже все затихає, а на ранок знову сонячно і спокійно. Іншої погоди тут мені не доводилося зустрічати.
Учхісар – стара хетська фортеця, яка є водночас і найвищою точкою в околицях Гьореме. З її вершини відкривається дивовижної краси вид на навколишні ландшафти. Тут ми змогли вперше нормально роздивитися мету нашого походу – сніжний конус вулкана Ерджияс. Через 3 дні нам належало піднятися на нього. В Учхісарі є де побродити. Дуже цікавим виявився один скельний будинок, в ньому живе турок, який займається виготовленням сувенірів. Сам будинок зсередини увішаний килимами і обставлений меблями. Бачачи таке, починаєш розуміти, що печерне житло не таке вже й погане. Далі ми направилися до Долини Любові. Вона відома своїми кам’яними стовпами фалічної форми. Звідси, власне, така романтична назва долини.
Повернулися в Гьореме о 18 годині, і провели вечір у готелі на терасі, в наступні дні це стало нашою традицією. Довго не засиджувалися, оскільки о 5 ранку деяким учасникам нашого походу належало полетіти на повітряній кулі над усіма красотами Каппадокії.
День 3. 03.05. Зельве – Паджабагалар – Чавушин
О 9 годині ранку нас чекав невеликий трансфер до іншого музею під відкритим небом – Зельве. Він розташований з протилежного від Гьореме боку – плато Ак-Тепе. Всі, хто літав на повітряній кулі, були в захваті від побаченого і активно ділилися своїми враженнями. Заплативши 8 лір за вхід, ми опинилися в гірській долині, що складалася з трьох ущелин. Стіни долини були зрізані численними скельними житлами.
З давніх часів тут жили греки, але всіх їх вислали після греко-турецької війни і обміну населенням. На їхнє місце переселили турків, тоді тут з’явилася навіть мечеть з маленьким мінаретом. Ще в 50-х роках ХХ століття тут жили люди. Але через велику небезпеку обвалів породи всіх жителів переселили в селище, яке розташоване недалеко від Зельве. Ще живі ті люди, які пам’ятають Зельве як звичайне поселення.
Тут також розташовані кілька старих православних церков. У Каппадокії вони всюди, тому поступово починаєш до цього звикати. Ближче до обіду, оглянувши весь музей, ми пішли в бік іншої нашої цілі – пам’ятки природи – Паджабагалару. Тут знаходяться так звані багатоголові гриби, кам’яні формації, типові для Каппадокії. Місцеві ландшафти зобов’язані своїми химерними формами вулкану Ерджияс. Саме попіл, який вивергався тисячі років цим велетнем, став основою для вулканічного туфу – м’якої породи, яка так легко обробляється. Можливо, саме через це давні люди вирішили будувати в цьому місці підземні та скельні житла.
Ставало дуже спекотно, але нам треба було рухатися далі. Наш шлях пролягав через городи і виноградники, які дуже мальовничо розташувалися між кам’яними стовпами. Незабаром ми прийшли до церкви Никифороса-Фокаса, вона порадувала нас прохолодою своїх залів. Оглянувши настінні фрески, ми присіли відпочити від яскравого сонця. Так не хотілося залишати цей прохолодний оазис. До речі, вхід сюди теж платний – 8 лір. Біля входу є джерело з питною водою. Незабаром погода, традиційно для цих місць, почала псуватися. На горизонті з’явилися чорні хмари, подув вітерець. Іти стало дуже комфортно. Так ми дійшли до Чавушина – ще одного скельного міста, яке повністю функціонувало ще до середини минулого століття. Тут, в серці кам’яного міста, знаходиться одна з найстаріших церков Каппадокії, приблизно 5 століття. Стіни її чорні від багать і часу – це дуже вражає. А на вулиці в цей час розгулялася справжня пилова буря. Але наша група була налаштована по-бойовому – необхідно було виконати все, що заплановано в програмі походу по Каппадокії.
Далі траверсом ми йшли вздовж схилів Ак-Тепе, через Рожеву і Червону долини у напрямку до Гьореме. Пейзажі навколо, напевно, найнеординарніші, які мені доводилося бачити в житті. Було враження, що ми на Марсі. Грозове небо і червоні скелі навколо нагадували фільм “Згадати все”. Крапав дрібний дощик, і ми, потроху, просувалися вглиб червоної долини. Передати словами, і навіть фотографіями те, що постало нашому зору, абсолютно неможливо. Це просто треба бачити.
Незабаром дощ припинився і погода налагодилася. Сонце сідало за горизонт і кольори в долинах стали ще більш неймовірними. В Каппадокію приходила ніч. А ми все ще були на маршруті. Як я не намагався прискорити пересування групи, краса навколишніх пейзажів весь час сповільнювала нас.
У Гьореме ми прийшли, коли було вже зовсім темно. Вулиці були залиті світлом десятків вітрин різноманітних магазинів і крамничок. Усі дуже втомилися. У першу чергу через величезну кількість яскравих вражень. Але і фізично ми попрацювали добре – навігатор показав 23 кілометри пройденого шляху. Після невеликого шопінгу всі розійшлися відпочивати.
День 4. 04.05. Каймакли – Іхлара – Селіме
Завершальний день екскурсійної частини походу по Каппадокії почався традиційними звуками повітряних куль, що злітають. Поступово почав звикати до цього видовища. Сьогодні ми вирушили в одне з найбільших підземних міст Каппадокії – Каймакли. А після нього був запланований перехід через долину Іхлара. Обидва ці об’єкти розташовані на відстані більше 100 км від Гьореме. Тому, щоб встигнути оглянути все, треба обов’язково орендувати транспорт. Ми найняли автобус, який супроводжував нас увесь день за 25 лір з людини.
У Каймакли ми приїхали з самого ранку, але тут вже була купа екскурсійних автобусів і повно народу. Саме місто вразило кількістю підземних приміщень і галерей. А це тільки маленька частина, яка відкрита для туристів. Загалом, важко уявити, як можна жити, ніби кріт під землею. Та ще й у такій щільно заселеній колонії. У Каймакли проживало близько 15 тисяч людей!!! Місто повністю автономне. Люди могли жити тут кілька місяців, не піднімаючись на поверхню. Тут ми побачили склади для продовольства, колодязі, вентиляційні шахти, житлові приміщення, кам’яні двері і навіть навчальні зали. У місті постійна температура значно нижча, ніж на поверхні в цей час року.
Піднявшись на поверхню, ми вирушили на нашому автобусі до каньйону Іхлара, але дорогою ще заїхали в Гюзельюрт, де оглянули стару церкву і помилувалися чудовими видами вулкана Хассан. Далі нас чекав похід по каньйону. Іхлара дуже відрізнялася від усього, що ми побачили за кілька днів у Каппадокії. Місцевий вулканічний туф був викинутий вулканом Хассан і мав трохи інші властивості, ніж туф з вулкана Ерджияс в Гьореме. Він не так добре піддається водній ерозії. Відповідно, стіни Іхлари більш круті й обривисті.
Особливо незвично для Каппадокії спостерігати в цих місцях повноводну річку, на берегах якої багато дерев і соковитої зелені. У стінах каньйону знаходяться численні церкви і келії відлюдників. Таке враження, що переносишся в глибину століть, і про сучасний світ нагадують тільки інші туристи. Стежка йде весь час уздовж річки. У середині самого каньйону знаходиться селище Белисирма, де закінчується платна частина каньйону. Тут багато кафе, де можна дуже смачно поїсти, особливо після багатогодинної прогулянки.
Далі нас чекала більш дика частина Іхлари, де ми натрапили на діючу скельну мечеть. Тут було набагато чистіше і доглянутіше, ніж у побачених нами раніше християнських пам’ятках. Незабаром ми підійшли до села Селіме і ледве встигли потрапити до закриття в місцевий монастир. Він висічений у скелі і займає кілька рівнів. З самого верхнього ярусу скелі добре видно вулкан Хассан. А внизу, на парковці, нас чекав автобус, який доставив усю групу назад у Гьореме. На жаль, сьогодні ми попрощалися з частиною групи, оскільки не всі планували підніматися з нами на Ерджияс. Дякую вам, хлопці, за чудову компанію. Тоді ми ще не знали, що зустрінемося знову в Стамбулі.
День 5. 05.05. Аванос – Кайсері – Ерджияс
Прокинувшись вранці наступного дня, ми поснідали і попрощалися з готелем. Далі нас чекав справжній похід з ночівлями в наметах. Ми найняли все той же автобус і вирушили в Кайсері.
Дорогою заглянули в Аванос – це центр гончарства в Каппадокії. Тут виготовляють унікальний посуд з місцевої глини. В одній з лавок господар запропонував нам взяти участь у виготовленні справжньої кераміки. Якщо спостерігати за роботою майстра, то здається, що нічого складного, але тільки коли ти сам пробуєш створити, так би мовити “шедевр”, як тут же глина розмазується по руках і гончарному колу і на шедевр вже зовсім не тягне.
У Кайсері довелося прикупити спорядження тим, хто прогулювався в сандалях всю Лікійську тропу і частину походу по Каппадокії. Перевзутися в гірські черевики для сходження на Ерджияс було необхідно. Транспорт забросив нас на висоту 2200 м на перевал під Ерджиясом. У цьому місці знаходиться гірськолижний курорт, де є крамнички, прокат спорядження і навіть безкоштовний WC. Після перекусу ми, нарешті, як нормальні туристи, завантажили рюкзаки на плечі і пішли вгору.
Набір висоти тут поступовий і зовсім не складний. Дорогою зустріли турецьких альпіністів, які сказали, що стан снігу зверху бажає кращого, але піднятися можна.
Навколо нас, у траві, вовтузилися ховрахи. Через годину ми вже розкладали базовий табір. Їсти готували на бензиновому примусі, який уперто відмовлявся працювати і нагодувати нас. Стояли ми біля бетонного каналу, яким текла тала вода із засніжених схилів вулкана. Вище нас починалася зона снігів.
День 6. 06.05. Сходження на вулкан Ерджияс
Прокинулися о пів на п’яту ранку, підбадьорені ранковим світанком. Підігріли попередньо зварений суп і поспішили на сходження. Сніг під ногами промерз за ніч і пересуватися було легко. Вершина Ерджияса суворо виблискувала на горизонті.
Подолавши висоту 3000 м, Каті, яка й раніше відчувала нездужання, стало зовсім погано, і вона з чоловіком повернулася назад у табір. А ми продовжили набирати висоту по нескінченному гребеню зруйнованої кальдери. Сонце підіймалося все вище, і сніг починав танути на очах. Наст поступово переставав тримати і ми все більше грузли в снігу. Швидкість пересування трохи впала.
Дорогою до вершини нам належало траверсом обійти стрімкий скельний гребінь, який перешкоджав нашому шляху. На жаль, до того часу, як ми дійшли до цієї ділянки, стан снігу став уже зовсім плачевним. Далі йти було лавинонебезпечно. От і довелося нам прийняти важке рішення про припинення сходження і повернення в табір. Отже, піднялися ми на висоту близько 3700 м., так що до вершини нам залишилося зовсім нічого. Але безпека понад усе. Щоправда, мій помічник у цьому поході – Юра, досвідчений альпініст, все-таки зійшов на вершину Ерджияса. Тож, фактично, можна сказати, що наша група виконала поставлене перед собою завдання.
Після довгого спуску, вже в затишку табору, з кухлем гарячого чаю в руці, ми дивилися на пройдений нами шлях із захопленням. А ввечері з ностальгією почали згадувати весь наш довгий похід по Туреччині. Адже більшість учасників сходження і походу по Каппадокії прийшли сюди з маршруту по Лікійській тропі. Ех, скільки всього побачено і пережито… І найголовніше, що хлопці всі зібралися просто чудові. За ці 20 днів ми перетворилися на велику родину. І хоча наш похід добігав кінця, душу радувало те, що всі ми залишалися ще на деякий час у Стамбулі, де на нас чекало багато цікавих пригод.
Вранці наступного дня ми спустилися до гірськолижного курорту і двома групами виїхали на долмушах назад у Кайсері. Трохи погуляли містом, оглянули унікальний університет і госпіталь сельджуків.
Ось таким вийшов похід по Каппадокії. Туреччина, як завжди, прийняла нас із розпростертими обіймами, і я вже з нетерпінням чекаю, коли знову опинюся в цій дивовижній країні.
