Повернення додому. Або подорож із сьогодення у майбутнє | Звіт про похід по Чорногорі
Поїхати в Карпати саме в цей період – було усвідомлене рішення. Дуже хотілося провести День народження в горах.
Маршрут передбачався по найвищих вершинах Українських Карпат. Все було заздалегідь підготовлено, куплені квитки та все таке… Але в останній момент щось не зійшлося, зі мною завжди так. Мабуть, вже час змінити прізвище на «Косяк». Катя Косяк – звучить!
Але зовсім не їхати – не входило в мої плани. Тому терміново перебазувалася на інший маршрут під назвою «Мармарош або Гуцульські Альпи» по українсько-румунському кордону. До речі, це був мій сьомий карпатський похід менш ніж за два роки. І всі відомі маршрути були пройдені неодноразово.
Проте над головою, як «дамоклів меч», висів один нюанс – реєстрація на прикордонній території. Оскільки група була укомплектована заздалегідь, то реєстрацію вони пройшли раніше. А я в останню мить стрибала в останній вагон потяга, що рушав. Звісно, був ризик, що прикордонники не пропустять, і тоді виникне купа запитань до себе: що робити далі? Відомий вислів «хто не ризикує, той не п’є шампанського» мене дуже розважав, і я з величезним задоволенням вв’язалася в цю авантюру. Як виявилося – не дарма.
Поїхали!
Поїзд «Могилів-Чернівці» прибув за розкладом. У вагон ввалилося багато людей. Я з цікавістю чекала своїх попутників. У купе затесалася дивна парочка пенсійного віку, але досить азартного вигляду. Сто відсотків закохані. І відразу почали вести інтелігентно-розсудливі бесіди. За ними – чоловік, який відразу включився в розмову з незнайомими йому закоханими пенсіонерами.
Незабаром вони виявили, що не одні і що мій рюкзак, виявляється, не повинен стояти на моїй полиці. Далі послідувала купа порад. У проміжках ця трійця активно «підштовхувала» мене. Між розливом, закусками і балачками – вся увага була на мені. Чого я не люблю і терпіти не можу. Почалися дурні розпитування та підколки. Атмосфера напружувала. Моя тренована нервова система витримала чотири години. І тоді для цих людей світ обрушився на голову.
У хід пішов мій дипломатичний талант у всій красі. Дуже інтелігентно, коректно і спокійно довелося пояснити «великим розумам», наскільки обмежений кругозір і мислення у деяких людей. Що стереотипи – це показник IQ нижче рівня плінтуса і щось подібне…
За три секунди – всі лежали на своїх полицях, і в купе настала вселенська тиша.
Висновок: ніхто не очікував, що маленька біленька дівчинка здатна не лише переносити тяжкості на великі відстані, а й «дати відсіч» по повній.
Висновок: не живіть стереотипами, розширюйте кругозір!
Івано-Франківськ
Улюблене місто зустріло, як завжди, сонячно і гостинно. Таксист за 15 гривень довіз до заздалегідь заброньованого готелю. До маршруту залишався день. Тому потрібно було виспатися, відпочити, набратися сил і провести час у спокої та усамітненні. День пролетів непомітно.
День перший
Все за класикою. Зустріч групи призначена на 10:00 на залізничному вокзалі біля камери схову. О 9-й довелося попрощатися з гостинним персоналом готелю, викликати таксі і встигнути вчасно.
Разом з гідом нас було сім осіб. Завантажилися в замовлений мікроавтобус і поїхали. Мета – село Ділове. Воно відоме тим, що є географічним центром Європи, а також тут знаходиться прикордонна застава, через яку треба пройти, щоб вийти на маршрут. Після чотиригодинної тряски по ямах і вибоїнах – нарешті приїхали. Біля шлагбаума нас зустріли «гостинні» прикордонники і перевірили документи. Після уточнення по рації, що це туристи і група зареєстрована – митниця дала добро, і мікроавтобус легко заїхав на прикордонну територію.
Іван зібрав усі паспорти та пішов отримувати дозвіл. Через півгодини, а то й більше, він повернувся. Судячи з його засмученого вигляду, щось пішло не так.
А «не так» було ось у чому: тиждень тому за цим маршрутом стартувала інша група. Погода була не літня: сильні тумани і погана видимість зіграли з туристами злий жарт. Група заблукала і збилася з маршруту. На 20 км зайшла в Румунію. Групу, звісно, зловили. І все це пахло майже міжнародним скандалом.
Коротше, нас не пропустили і порадили їхати назад. При цьому запропонували альтернативу – інший КПП. Шанси, що пропустять там, – невеликі. Так і сталося. Побачити українсько-румунський кордон – не судилося. Вирішили йти в похід по Чорногорському хребту.
Туди, куди я з самого початку збиралася. Це доля. Гід Іван ще жартував, що все не випадково. Я була єдиною, хто не був зареєстрований у групі. І що, мабуть, я «таємничий посланець». На Чорногору я мала їхати спочатку. Можливо, у мене на прикордонній території є знайомі, тому все так склалося. Компанія зібралася з хорошим почуттям гумору і з сміхом сприйняла ситуацію, тому без проблем вирушили на Чорногору.
До першої стоянки йшли довго. Погода стояла чудова, тому йти було легко. Ще й по рівній місцевості. Табір розбили до темноти. Повечеряли і спати.
Другий день
Ранок другого дня видався холодним. Весь табір, та й не лише він, був вкритий інеєм. Тремтячі люди одразу ж почали грітися біля багаття, яке майже не давало тепла. Швидкий сніданок, швидке збирання – і група вирушає в дорогу. Перехід із набором висоти планувався довгим. У планах була гора Петрос із підйомом та ночівлею біля підніжжя. Група виявилася не просто ходячою, а швидкою. Як сказав гід, це вже не туризм, а «лосьизм». Приємно здивувала пара з Києва – Маша та Максим. Вони ходили без трекінгових палиць. І не просто ходили, а бігали. Мабуть, їм було однаково: чи в горах, чи в місті. Круті! Легко, впевнено, швидко, граціозно, красиво. Респект, друзі!
Далі – ще більше. Володимир Беньяш – тут просто не можу не розсипатися в компліментах. Не лише цікава особистість, а й відмінний ходок. Коли стартує – важко догнати. Коли є здоров’я – більше нічого не треба для щастя.
Отже, ми довго топали до Петроса. Дійшли до стоянки. Вечоріло. Довелося трохи скорегувати маршрут. Підйом на вершину запланували на ранок – в радіалку.
Третій день
Нас розбудив гуркіт стріляючих гармат. Перше, що спало на думку: хтось запускає ракети в повітря. Прислухалася – ні, стріляють. Складалося відчуття, що зараз дула зброї пролізе в намет – і кінець.
Це був найпрекрасніший ранок у моєму житті. Під звуки стрілянини крізь тент намету пробивалися промені осіннього жовтневого сонця. Поруч потріскувало багаття, пахло вівсянкою та горами. Це був 7 жовтня – мій день народження.
Вистріли припинилися. Ми поснідали. Хлопці пішли на Петрос, а ми з Машею залишилися караулити та збирати табір. Петрос нас із Машею особливо не вражав, тим більше, що цей маршрут ми вже бачили. Тож вирішили поніжитися – приймати сонячні ванни та насолоджуватися навколишньою природою.
Знову почали стріляти. Трохи нижче була полонина з невеликою колибою. Стріляли саме звідти – можливо, мисливці, а можливо браконьєри. Було навіть трохи страшнувато.
Ми чекали групу. На підйом і спуск було відведено дві години. Хлопці вклалися у час. Потім зробили невеликий перекус і рушили далі. Маршрут вів до найвищої вершини українських Карпат – гори Говерла.
До Говерли теж бігли. Я навіть отримала за «лосьизм». Взяла до уваги й пішла в темпі групи. Підйом був довгий і крутий. При цьому сильно палало сонце – спека, як перед кінцем світу. Я подумала, що недогледіла при зборі рюкзака – не вистачало шорт. Вони б дуже знадобилися.
Попереду з’явилася невелика групка туристів, що спускалася. Троє: два дідусі й одна бабуся. Такі ж навантажені рюкзаками, як і ми. З розмов стало зрозуміло – чехи. Вік одного дідуся – 72 роки, а бабусі – 84. Йдуть з Говерли в сторону Петроса. Ми просто були вражені. І почали аплодувати цій трійці. Уявлення про витривалість змінюється.
Дійшли до Говерли. Кинули рюкзаки та вирушили в радіалку на вершину. Гід Іван залишився пильнувати наші речі, а ми швиденько піднялися, сфотографували все і побігли вниз.
До стоянки спускалися в променях заходу сонця. Захід у горах – видовище неймовірне. Небо переливалося всіма кольорами, гра світла і тіні. Промені сонця ніжно ковзали від вершин до полонин, інколи спеціально зачіпаючи гілки дерев і каміння, щоб залишити на них відбиток часу. І ти стоїш, спостерігаєш, як день змінює ніч, і відчуваєш: живеш по-справжньому. І готовий віддати все, щоб ще раз доторкнутися до цієї таємниці, повернутися в гори й просто жити там. Божественна краса та велич змушують серце тріпотіти.
Четвертий день
Перехід до Піп-Івана виявився довгим. Набір висоти, потім знову спуск, знову підйом і знову спуск. Вийшли до озера Несамовите, затягнутого кригою. Місце унікальне, зі своєю легендою. Ночували біля озера Бребенескул.
П’ятий день
Це мій «улюблений» день у цьому маршруті. За планом – гора Піп-Іван з її обсерваторією «Білий Слон». У 2011 році сходження на неї так і не відбулося через погану погоду і нульову видимість. Тому в цьому поході піднятися на Поп-Іван було справою честі. Тим більше, що погода стояла чудова. Але!!! Знову невдача!!! Напередодні ввечері з’ясувалося, що вона суттєво не зміниться, єдине – прогнозували 10% опадів. А для Чорногори це як 1000%.
Вранці підступні 10% не забарилися. Краплі дощу, наче кулеметна черга, весело тарабанили по тенту намету. «Ну все, Піп-Івана нам не бачити, як власних вух», – подумалося мені. Це доля – інакше не назвеш.
За деякий час дощ припинився. Та погода не покращилась. Туман ставав дедалі густішим. Обсерваторія взагалі зникла з поля зору. За доброї видимості до неї ще йти й йти, а тут і сліду немає. Але спроба – не катування. Довго йшли до вершини. Вирішили підніматися з наплічниками. Піднявся сильний вітер. Туман затьмарював усе. Навколо нічого не видно. Підйом був затяжний. Здавалося вже, що обсерваторії й зовсім не існує. Може її давно прибрали звідти.
І – ура! Ми побачили її, коли вийшли на саму вершину і носами вперлися в одну з могутніх стін цього примарного будинку! Усередині все було зруйновано. Але на дах майже вилізли. Спортивна підготовка згодилася.
З’ясувалося, що нині діє проєкт з відновлення обсерваторії. Місцями вже зроблено дах і стелю. Гід Іван коротко ввів нас у курс справи. І ми поспішили на спуск, бо погода була не надто доброю, а видимість так і не покращилася.
Спускалися ми на полонину, де стояла колиба, в якій у сезон варять сири. У 2011 році ми везли звідти бринзу.
Колиба нагадувала радше 5-зірковий готель. Там навіть була піч і заготовлені дрова. Як виявилось, для туристів, які взимку ходитимуть сюди. Але скористатися цією халявою не довелося. Хлопці пішли по дрова, Маша – по воду, а мені доручили добути вогонь, на якому ми згодом приготували чудовий плов із ковбаси та сала.
Шостий день
Підйом був раннім, адже треба було встигнути у Франик. Озброївшись фотоапаратом, я піднялася вище місця стоянки й засіла в засідку. Вид був розкішний.
Світанок не змусив себе чекати. Промені сонця, оповиті туманом, потроху пробивалися крізь вершини дерев. Гори дихали. Справжній рай! Скільки енергії в цьому видовищі, яке не описати словами. Це був новий день: крадькома, навшпиньках вдихав життя в наші серця і в усе живе, що траплялося йому на шляху.
Йти не хотілося. Розставатися з горами завжди важко.
Запакувавши наплічники – рушили в напрямку Дземброні. За годину вже були там. Сіли в мікроавтобус і – до Франківська. Відмиватися.
Вдосталь попарилися, відмилися, поїли, переодяглися – і на вокзал.
Попрощавшись із друзями, я сіла у потяг – і в бік кордону. Дорога була довгою, адже карпатські гірські пригоди плавно переходили у гродненські підземні форти.
Хочу сказати окреме спасибі Дімі Синяку за прихисток у його великому наметі мене та Івана. Величезна подяка Валентинові Агафонову за безліч корисної інформації у сфері фотографії, а також дякую Івану за чудовий маршрут по Чорногорі.
