Звіт про подорож до США ● Мій «Дикий Дикий Захід»
Я давно мріяв потрапити до США. Хотілося дізнатися — чи справді Америка така, якою її показують у голлівудських фільмах. Забігаючи наперед, скажу: вона й справді така. Принаймні в більшості аспектів. Найяскравішим враженням для мене стало те, як величезні міста й недоторкана природа змогли ужитися поруч і навіть певною мірою доповнюють одне одного.
Маршрут подорожі США
У нас були дуже амбітні плани: відвідати 10 національних парків, проїхати близько 6000 км, пройти 3 трекінгові маршрути — і все це за 20 днів. І нам це вдалося! Ба більше — ми навіть перевиконали програму й оглянули 13 парків. Десь на 17-й день подорожі ми вже втомилися від нових вражень і хотіли зробити паузу. Але де там…
Дуже часто я чую від друзів, що до США складно отримати візу. Але в моєму випадку це була найпростіша в отриманні віза. До того ж її дають одразу на 10 років. Окрім можливості відвідати самі Штати, це ще й зручно для перельотів із пересадками в США (тут немає транзитних зон, тому навіть для пересадки потрібна віза) і для користування відносно дешевими трансатлантичними рейсами.
Лос-Анджелес (9–10 червня 2017)
Цей культовий мегаполіс став першим у нашому знайомстві з країною. Не можу сказати, що він чимось особливий. Навіть всесвітньо відома Алея слави в Голлівуді не надто вражає. Втім, тут можна відчути якусь невловиму атмосферу.
У Лос-Анджелесі зібралася наша весела команда: Женя, Саша й Вітя з Чернівців, Марина з Лейпцига і Марина з Нью-Йорка (родом із Новосибірська), Віктор з Ужгорода, Ольга з Канади та наш водій-гонщик — Вова з Чикаго (родом з Івано-Франківська). У такому гомінкому й дружному складі ми провели наступні 23 дні, бороздячи простори Дикого Заходу на орендованому «Форді».
Знайомство з містом ми почали з пляжу Санта-Моніки. Дуже людне місце, але піщана смуга тут настільки широка, що вистачає простору всім. На противагу сформованому образу, в Лос-Анджелесі доволі прохолодно. Можливо, через холодні океанські течії. Вода також освіжаюча. Цей пляж трохи нагадав мені Ліму, куди я щороку навідуюся під час трекінгу в Перу.
Прокотилися по Беверлі-Гіллз, побували в театрі «Долбі», де вручають «Оскари», і зустріли захід сонця з видом на напис «Hollywood».
Наступного дня вирушили до обсерваторії Ґріффіта та прогулялися Даунтауном. Хмарочоси в центрі міста одразу дали зрозуміти — ми в Америці.
Вразило ставлення американців до бізнесу. Коли ми приїхали до заброньованого хостелу в центрі міста, виявилося, що він ще на ремонті й не встиг відкритися до нашого приїзду. До нас вийшов адміністратор і повідомив, що нас переселили в готель на порядок вищого рівня комфорту, а всі витрати взяли на себе. Також вручили ваучер на безкоштовне проживання в хостелі після його відкриття. Ось так тут ставляться до своїх клієнтів.
Національний парк Секвоя (11 червня 2017)
Переїзд до парку Секвоя промайнув миттєво — з рідкісними зупинками на поїдання черешень і абрикосів із придорожніх ферм. Природа штату Каліфорнія разюче відрізнялася від моїх уявлень: рідкі хвойні ліси, пожовкла трава й яскраві квітучі кущі вздовж шосе врізалися в пам’ять назавжди.
Чим вище ми підіймалися, тим густішим ставав ліс, гори навколо оповивали хмари й туман, почав накрапати дощ. Невдовзі ми заїхали на територію парку. На в’їзді традиційно стояв КПП із рейнджером, який стягував плату за вхід. Трохи далі розташований Visitor Center — місце, де можна дізнатися детальну інформацію про маршрути, правила відвідування, отримати дозвіл на маршрут і завітати до тематичного музею. Так організована інфраструктура всіх місцевих парків.
І ось ми побачили перші секвої. Величезні дерева з червонястими стовбурами велично височіли над дорогою. Звичайні ялини здавалися кущами на їхньому тлі.
Залишивши авто на стоянці, ми скористалися шатлом, який підвіз нас до скелі Морро. На вершину виступу вела стежка з ідеально викладеними сходами й поручнями. Друзі подумали, що так виглядатимуть усі наші маршрути, але не так сталося…
Все навколо було огорнуте туманом, і лише зрідка перед нами відкривалися краєвиди місцевих гір. За такої погоди довго на вершині не затримувалися — швидко спустилися назад до шатлу.
Сидячи в автобусі, побачили ведмедя. Він, не звертаючи жодної уваги на людей, спокійно крокував уздовж дороги у своїх ведмежих справах. Ось воно — мирне співіснування людини й природи.
Родзинкою парку, звісно ж, стало дерево генерал Шерман — найбільша секвоя у світі. Її висота — 83,8 м, а вага стовбура — 1910 тонн! Кумедно було фотографуватися біля гілочки, яка відпала з Генерала Шермана. За розміром вона майже не поступалася Байкушевій Мурі — найбільшій сосні Болгарії, яку ми відвідуємо в поході по Рілі й Піріну.
На ніч ми зупинилися в кемпінгу просто в секвойному лісі. Потішило, що тут дозволено розводити вогонь. Не встигли ми доїсти вечерю, як почав падати сніг. Так, сніг — у середині червня в Каліфорнії! Менше ніж за годину все навколо вкрила біла ковдра.
Зранку ми ледве впізнали місце стоянки. Саме час було ліпити сніговика й грати в сніжки.
Національний парк Йосеміті (12–14 червня 2017 року)
Йосеміті — один із найпопулярніших і найвідвідуваніших парків у світі. Величні водоспади, скелясті вершини та недоторкані ліси приваблюють сюди туристів з усього світу. Якщо ви хочете вирушити в похід у Йосеміті, бронювати місця потрібно щонайменше за пів року. Саме тут розташована мекка скелелазів — стіна Ель-Капітан і Халф Доум.
Перший день ми провели в Little Yosemite Valley, де зосереджена майже вся інфраструктура парку. Саме звідси починаються найцікавіші трекінгові маршрути, зокрема і наш.
Намети розбили в одному з численних кемпінгів. Серед наметів можна було спостерігати за спокійно пасущимися оленями, яких присутність кількох десятків людей зовсім не бентежила.
Зранку ми прогулялися долиною і заїхали до кількох водоспадів.
Стартували з вершини Glacier View Point — з цієї оглядової відкривався увесь наш маршрут. Особливо вражали два потужні водоспади біля підніжжя Халф Доум. Дивлячись на такі краєвиди, починаєш розуміти, чому цей парк такий популярний. Перехід був зовсім короткий, при цьому ми постійно спускалися.
У Йосеміті та інших національних парках США ми зіткнулися з цікавим способом захисту довкілля. У місцевих горах дуже багато ведмедів, вони часто зустрічаються з людьми і, як наслідок, починають звикати до продуктів, необачно залишених туристами без нагляду. Ті, хто скуштував нехарактерну для ведмежого раціону їжу, входять у смак і можуть становити загрозу для людини. Щоб уникнути таких ситуацій, туристам у нацпарках видають спеціальні контейнери для транспортування харчів. Такий контейнер обладнаний хитрим замком, який тварини не в змозі відкрити. Туристи зобов’язані зберігати їжу та засоби гігієни в таких боксах як під час денних переходів, так і в таборі (контейнери складають за 100 метрів від наметів). Контейнер також є зручною табуреткою, але, на жаль, досить важкий. У впорядкованих кемпінгах стоять стаціонарні сталеві ящики для зберігання їжі.
Другу ніч ми провели на березі річки. Яке блаженство — після ходового дня скупатися в прохолодній воді, посидіти біля вогнища й навіть полежати в гамаку! Олені тут зовсім безстрашні — сміливо заходили просто в табір, не звертаючи на нас жодної уваги.
Наступного ранку на нас чекала переправа. Зручного місця, щоб перейти річку по зваленим колодам, ми так і не знайшли. Довелося роздягатися й переходити вбрід. Вода була дуже холодна, мені довелося зробити кілька ходок, щоб підстрахувати дівчат, яким важко було боротися з течією. На жаль, прохолоди вистачило ненадовго, і вже за пів години ми знову страждали від спеки на яскравому сонці. У лісі під тінню дерев було якраз добре. Тут ми знайшли велетенські шишки. Вони справили таке враження, що я прихопив парочку з собою — благополучно протягнув їх через пів США й доставив додому.
Сходження на Халф Доум
У Йосеміті безліч водоспадів, і один із найцікавіших — Невада. Тут, біля самого краю річки, у нас відбувся довгоочікуваний обід. Плани на другу половину дня були справді грандіозні: нам належало піднятися на вершину Халф Доум і спуститися ввечері в Little Yosemite Valley.
І нам це вдалося. Безліч емоцій подарувала облаштована вія феррата, що вела на вершину кам’яного купола Халф Доум. Схил гори, який спочатку здається абсолютно вертикальним, насправді має незначний ухил. Установлені металеві троси й дерев’яні сходинки під ногами дають змогу без особливих зусиль і безпечно досягти вершини.
Звідси відкривається божественний вид на околиці та головні визначні пам’ятки парку. Поки ми піднімалися на Халф Доум, наш водій Вова повертався вчорашньою стежкою до машини, щоб увечері підібрати нас і відвезти в Долину Смерті. У нього теж були яскраві враження — невелика втрата орієнтації й навіть зустріч із ведмедем.
Спускалися вже зовсім виснажені. По дорозі нас застала невелика злива. Водоспад Невада у сутінках виглядав дуже загрозливо. До машини ми дісталися пізно — близько 23:00. Тут з нами стався маленький курйоз. Мені не хотілося, щоб хлопці йшли останні 400 м по асфальтовій дорозі. Ми з Вовою вирішили підібрати їх просто на початку стежки. Для цього довелося трохи порушити — заїхати під знак «в’їзд заборонено». Не знаю, звідки, але серед лісу одразу з’явився рейнджерський патруль, який упіймав нас на гарячому. Довелося вибачатися й просити прощення — наші вибачення прийняли, і ми благополучно залишили Йосеміті без штрафу.
Долина Смерті та Лас-Вегас (15 червня)
Ми їхали всю ніч. Оскільки через аномально пізню весну дорогу Тіога так і не відкрили, нам довелося робити гак майже у 400 км, щоб потрапити в Долину Смерті. Схід сонця ми зустріли неподалік гори Вітні — найвищої в континентальній частині Америки, якщо не враховувати Аляску.
Пейзаж змінився до невпізнаваності. Навкруги простяглася справжня пустеля. Не залишилося й сліду снігу або зелених лісів Каліфорнії.
У найкращих традиціях Голлівуду ми забули заправити машину — це загрожувало нам неприємностями. Але, на щастя, майже в центрі пустелі ми натрапили на заправку, де й зупинилися на сніданок. На вулиці неймовірна спека — без кондиціонера тут практично неможливо. По дорозі постійно траплялися цікаві місця або оглядові майданчики. Особливо вразив фрагмент пустелі з дюнами з білого піску, які тяглися кудись до обрію, до скелястих гір. Не вистачало тільки верблюдів, щоб подумки опинитися в трекінгу по Марокко.
Нарешті ми дісталися найнижчої точки США — 80 м нижче рівня моря. Навкруги розкинувся солончак, за своєю природою схожий на Уюні, який мені доводиться досить часто відвідувати в наших походах Болівією. Сіль тут не утворює правильних сот, і створюється враження, ніби поверхня солончака зорана.
Після тривалої, хоч і часткової розлуки з цивілізацією, ми повертаємось у її лоно — місто мрій Лас-Вегас. Перше враження при вигляді центру міста з вікон машини — він несправжній, фасади будинків — бутафорія. Все здається декораціями до фільму. ЯК таке місто змогло вирости посеред настільки суворої пустелі?
Після поселення в готель, купання в басейні й приведення себе до ладу трохи відпочиваємо і вирушаємо гуляти вечірнім Лас-Вегасом.
Із заходом сонця життя тут тільки починається. У світлі численних підсвіток і ілюмінацій місто набуває завершеності й певної величі. Фасади будинків наче оживають і стають справжніми. На вулицях дуже багато людей, панує атмосфера великого свята.
Скрізь працюють бари, казино та нічні клуби. Молодь відривається на повну. Це не могло нас не зачепити. Не встигли озирнутися, як уже стояли з коктейлями в руках — веселощі почалися.
Апофеозом стало катання на американських гірках, збудованих на даху одного з розважальних комплексів. Враження неймовірні! Але нашої енергії вистачило ненадовго — давалася взнаки втома після нічного переїзду й походу Йосеміті, тому о 2-й ночі ми вже відпочивали в готелі.
Гранд-Каньйон (16–18 червня)
По дорозі до Гранд Каньйону, на межі Невади й Каліфорнії, всі обов’язково зупиняються біля дамби Гувера. Вона справді вражаючих розмірів. Важко уявити, як її могли звести в такому місці й при таких температурах.
Національний парк «Гранд Каньйон» вважається одним із найвідвідуваніших і найпопулярніших. Візитівка Дикого Заходу справедливо привертає стільки уваги мандрівників. Раніше я не раз чув, що Чаринський каньйон у Казахстані вважається аналогом або навіть красивішим за Гранд Каньйон. Мені доводилося бувати на Чарині під час походу Тянь-Шанем, і мушу сказати – це не так. Чарин, безперечно, прекрасний, але він просто крихітний у порівнянні з північноамериканським братом.
Сам парк організований бездоганно. На південному й північному краях облаштовані два центри з кемпінгами, готелями, станціями рейнджерів, музеями та навчальними центрами. До всіх пішохідних маршрутів і оглядових майданчиків курсують безкоштовні шатли. Для виходу на маршрут необхідно заздалегідь отримати спеціальний дозвіл.
Перший вечір ми провели на південному краю каньйону, зустрічаючи тут божественний захід сонця.
Нам належало пройти Hermit trail – один із популярних маршрутів каньйону. Оскільки вдень тут дуже спекотно (в тіні близько 39 градусів), вирушати в похід потрібно якомога раніше – о 3–4 годині ночі, щоб до 10-ї ранку дістатися запланованої стоянки, де доведеться ховатися від сонця до мінімум 6-ї вечора.
Для нас таким місцем став кемпінг Hermit Creek, де тече чудовий невеликий струмок із прохолодною й дуже смачною водою. День на березі тягнувся нестерпно довго: дрімота в тіні чергувалася з купанням у річці.
Сам спуск до річки Колорадо дуже мальовничий. Яскраво-червоні скельні стіни здаються зовсім нереальними. Ранкові фарби лише підсилюють це відчуття. Іноді просто не віриться власним очам.
Спускаючись нижче, помічаєш, як змінюється рослинність, знижується й без того мізерна вологість, а навколишній пейзаж стає більш пустельним.
Підйом угору зайняв у нас понад 7 годин. Вражає, що навіть уночі дном каньйону дув сухий теплий вітер. Варто зазначити, що на всьому маршруті є лише одне місце, де можна поповнити запаси води.
Ще один чарівний захід сонця ми зустріли вже у східній частині каньйону.
Долина Монументів і Пейдж (19 червня)
Цей природний пам’ятник розташований на території індіанського племені навахо. Перше, що впадає в очі – завищена вартість в’їзду та відсутність нормальних доріг. Але це дрібниці порівняно з красою місцевих столових гір, які формують величні монументи серед безкрайньої пустелі. Усього кілька годин їзди від Гранд Каньйону – і природа кардинально змінюється.
На численних оглядових майданчиках індіанці торгують сувенірами, катають туристів на конях. Температура повітря просто зашкалює. У кліматичному сенсі США – дуже парадоксальна країна: варто від’їхати якихось сто кілометрів – і вже можна грати в сніжки чи ховатися від зливи.
Прогулянки в таку спеку були неможливими, тож ми просто об’їхали всі оглядові точки, зробили красиві фото – й рушили далі.
Уже сутеніло, коли ми дісталися Пейджа – як на мене, цілком непримітного містечка на берегах річки Колорадо. Неподалік розташовані знамениті ущелини Каньйон Антилопи, утворені в пісковику завдяки ерозії, а також Підкова Колорадо – мальовничий вигин однойменної річки.
Було дуже приємно заселитися в готель і відчути всі блага цивілізації – душ, м’яке ліжко й навіть басейн.
Підкова Колорадо, каньйон Антилопи та Глен Каньйон (20 червня)
День розпочався з візиту до Підкови Колорадо. Оглядовий майданчик біля цього природного дива розташований зовсім поруч із дорогою. Тут дуже багато людей: хтось робить селфі, хтось позує на краю прірви, а хтось просто милується краєвидом каньйону. Але довго тут не простоїш – можна й тепловий удар схопити.
Далеко внизу по воді пливли прогулянкові катери, що звідси здавались піщинками.
Національний парк Глен Каньйон дуже великий, і найцікавіші його місця знаходяться далеко від асфальтованих доріг. Тут можна покататися на човнах мальовничими бухтами пустельного вигляду з крутими скелястими берегами. Своєрідний мікс норвезьких фіордів і пустелі. Є і пішохідні стежки, але ходити ними краще восени – у червні надто спекотно.
Ми мали спокусу поїхати на один із пляжів каньйону, щоб скупатися, але спека була настільки нестерпною, що вирішили відмовитися від цієї ідеї. Спершу ми потрапили до Visitor Center біля греблі в Пейджі – з цікавим музеєм, кінозалом і, головне, чудовим кондиціонером. Там ми й «зависли».
Згодом відвідали екскурсію на гідроелектростанції. Виявилося несподівано цікаво й пізнавально. Особливо вразили фото часів будівництва цього інженерного дива.
На 17:00 у нас була запланована екскурсія до Каньйону Антилопи. Ці унікальні природні утворення сформувалися під дією ерозії води й вітру. На перший погляд – нічого особливого, просто вузькі щілини в пісковику. Але неймовірне огранювання стін і правильне освітлення променями сонця творять тут справжні дива.
Каньйон Антилопи є місцем паломництва фотомайстрів з усього світу. Ми теж не втрималися. Пам’ятка розташована на землях навахо, і саме вони організовують туристичну інфраструктуру. Ціни захмарні, сервіс мінімальний.
Потрапити в каньйон можна лише з гідом у складі групи. Із Пейджа туристів везуть у відкритих фургонах по пустельній дорозі – теж своєрідна пригода. Прогулянка триває близько години – і цього цілком достатньо, щоб зробити заповітні знімки.
Увечері ми вирушили до кемпінгу ближче до нашого наступного національного парку. Нас чекала прохолода лісу та бекон на вогнищі.
Національний парк Зайон (21 червня)
Прекрасний ранок: кришталево чисте повітря, яскраве сонце, насичені кольори й ранкова прохолода. Дорога, що веде до Зайону, неймовірно красива. Особисто мені тут сподобалося набагато більше, ніж у самому парку.
Гори Зайону складені з червоних і жовтих пісковиків, а на їхніх схилах ростуть самотні сосни. Це місце дуже популярне серед американців, і людей тут справді чимало. Знайти місце для паркування нашого залізного коня виявилося непростим завданням. Ми вже майже зневірилися, але все ж не здалися.
Нашою метою в Зайоні був трекінг каньйоном The Narrows. Його особливість і унікальність полягає в тому, що пішохідна стежка проходить не просто вздовж річки, а безпосередньо по її руслі — вгору за течією.
Увесь маршрут можна подолати за 2–3 дні з ночівлями в наметах там, де це дозволено. Ми ж планували пройти лише кілька кілометрів, щоб відчути оригінальність маршруту.
Загалом, з огляду на спекотну денну температуру повітря, це було просто райське місце. Каньйон вузький і дуже глибокий, тож прямі сонячні промені туди майже не потрапляють, а прохолодна вода постійно освіжає.
Йшлося весело й комфортно, а головне — цікаво. Річка весь час повертала, і ми рухалися від повороту до повороту, захоплено очікуючи, що буде далі. В деяких місцях скелі навколо, здавалося, здіймалися аж до самого неба. Глибина річки була різною, тому траплялися і тихі заводі, де можна було поплавати й скупатися.
Сам парк величезний. Місяця не вистачить, щоб дослідити всі численні маршрути. Ми не піднімалися на стіни головного каньйону через високу температуру.
Каньйон Брайс і Солт-Лейк-Сіті (22 червня)
Брайс не входив у план нашої подорожі, але ми вирішили здійснити неможливе й побачити ще одне диво американської природи. Мені він трохи нагадав Каппадокію — але її зеленішу версію.
У парку багато стежок, проте до найцікавіших місць прокладена асфальтована дорога, тож типові панорами можна побачити за пару годин — саме так ми й зробили. Об’їхали основні оглядові майданчики й насолоджувалися краєвидами.
Був неприємний інцидент — ми захопилися ідеальною дорогою та перевищили швидкість, за що отримали суворий штраф майже на сотню доларів. Але від цього каньйон не став менш прекрасним.
Ближче до вечора ми дісталися Солт-Лейк-Сіті — міста мормонів.
Оселилися в затишному маленькому готелі на типовій американській вуличці. До речі, власник готелю виявився родом з України. Потім ми пішли гуляти містом. Дуже цікаві відчуття — йдеш повз хмарочоси з написами «Банк Ісуса», «Церковна канцелярія» та інші в такому ж дусі.
Особливо вразив центральний собор мормонів у центрі міста. Потрапити всередину можуть тільки посвячені — звичайним людям чи мормонам, які не зробили нічого особливого для церкви, вхід заборонено. Це інтригує — що ж відбувається там, за щільною завісою вітражів?
Ми відвідали виступ місцевого хору — долучилися до «високої культури» в її місцевому розумінні. А потім, для контрасту, вирішили подивитися на нічне життя міста. Якщо порівнювати з Лас-Вегасом — тут панує цілковита тиша.
Ґранд-Тітон (23–25 червня)
І ось нас знову чекав похід. Ми вже міцно приросли до сидінь нашого мікроавтобуса, і сама думка про те, що скоро знову під рюкзак — гріла нам душу. Думка гріла, а ось вигляд гір, щільно вкритих снігом, цю душу добряче остуджував. Але ми не з лякливих — тож ідемо в бій.
Тут усе, як годиться у США — багато ведмедів, тож їжу ми несемо в спеціальних контейнерах. Крім того, запастись спеціальним перцевим спреєм проти ведмедів — тут дозволено. Пройшли інструктаж у рейнджерів, отримали перміти й вирушили в путь.
Машину ми залишили на одній із парковок і, одягнувши рюкзаки, пішли вгору Гранітним каньйоном. Краса навколо була неймовірна. Природа тут нагадувала мої рідні Карпати, що дуже гріло душу.
Але чим вище ми піднімалися, тим сильніше відчувалося подих ранньої весни. Незабаром кількість снігу під ногами зашкалювала. Стежку стало важко знайти — йшли по GPS.
За навігатором дійшли до нашого першого місця стоянки. Розбили табір серед талого снігу й провели тихий, спокійний вечір. Щоправда, без вогнища — вони тут заборонені.
А наступного дня продовжили шлях — тепер уже до Каньйону Смерті. Дійшли до озера Меріот, яке було повністю засипане снігом, і помилувалися піком Ґранд-Тітон, що здіймався просто перед нами.
Через велику кількість снігу довелося переглянути й скоротити маршрут. Вирішили заночувати над Каньйоном Смерті, а потім спуститися в нього й вийти з парку до озера Jenny Lake.
Наш бівуак на краю урвища над Каньйоном Смерті всіх неабияк зворушив і, думаю, запам’ятався багатьом на все життя ;).
Стежка долиною каньйону теж була неймовірно гарною й дивовижно дикою. Чим нижче ми спускалися, тим тепліше ставало, а сніг змінювали квіти.
Вершиною блаженства стало купання в гірському озері майже на заході сонця.
Єллоустоун (26–28 червня)
Ну ось ми й дісталися нарешті до одного з найвідоміших парків світу! Єллоустоун — це кратер гігантського супервулкана, по жерлу якого ми каталися на машині три дні. Масштаби всього цього важко вмістити в уяві.
Природа тут сувора: усюди ялинові ліси й парує безліч гейзерів. Стільки гейзерів мені траплялося бачити тільки під час походу в Ісландії. Погода — теж ісландська.
Стоячи під дощем, ми довго гіпнотизували знаменитий гейзер “Старий Служака” і під такими ж опадами гуляли містками над великим призматичним джерелом.
Чудово провели час у Mammoth Hot Springs Terraces. Хоча погода зіпсувала враження від цього місця, ми оглянули всі сольові тераси й химерні гейзерні формації. Навіть заскочили до штату Монтана на одну ночівлю.
Вразили масштаби згарищ і мертвого лісу — соснові стовбури стирчать голі в хмарне свинцеве небо.
У Єллоустоні ми провели 3 дні й не раз нам щастило бачити цілі стада бізонів. Якось ми проїхали за 10 метрів від велетенського самця. У нас уже була своя американська прикмета: якщо біля дороги багато припаркованих машин — чекай бізонів.
Рокі-Маунтін (30 червня – 1 липня)
Останнім масштабним парком у нашій подорожі був Рокі-Маунтін. Тут ми заночували й проїхалися високогірною дорогою, щоб поглянути на місцеві ландшафти згори.
Кемпінг Glacier Basin розташований на висоті понад 1000 м. За словами рейнджерів, сюди часто навідуються ведмеді в пошуках їжі. Але ми так нікого й не побачили, окрім оленів, що паслися навколо — вони тут зовсім не звертають уваги на людей.
Поставивши табір, ми вирушили на прогулянку до Ведмежого озера, а після нього знайшли цілий каскад озер.
На скелястих піках лежало багато снігу, а між деревами снували маленькі бурундучки.
Наступного дня ми вирушили високогірною дорогою через увесь національний парк. Зробили кілька невеликих радіалок, відвідали візитер-центр і поїхали до Денвера, де нас чекала затишна цивілізація й прощання з нашим вірним залізним конем.
Тут і завершився наш трекінг на Дикому Заході — ми роз’їхались по світу працювати, відпочивати й мандрувати.
