Звіт про піший похід у Патагонії

На земній кулі є одне абсолютно чудове та унікальне місце – це Патагонія. У цьому звіті я хочу розповісти про першу подорож Pohid V Gory на край Землі, у країну гуанако, пінгвінів та величезних льодовиків.

01.12.2014. Зустріч у Буенос-Айресі

У Буенос-Айресі є 2 аеропорти – один у межах міста, а другий – великий міжнародний, далеко за його межами. Мені пощастило прибути в аеропорт Ньюбері, що в самому місті. Літак, заходячи на посадку, пролітає над усім містом – перша оглядова екскурсія.

Буенос-Айрес – величезний мегаполіс, зовсім не схожий на міста північної частини Латинської Америки. Тут все дуже західно. Відчувається величезний контраст із містами Перу та Болівії. Обмінявши кілька доларів у аеропорту на аргентинські песо, я дістався громадським транспортом до центру міста, на вулицю 9 Липня.

Тут, неподалік від Обеліска – символу Буенос-Айреса, у нас був заброньований хостел, де мали зустрітися всі учасники трекінгу в Патагонії. Наша група налічувала 7 осіб разом зі мною. Четверо дівчат з Росії – Оля і Таня – ветеринари з Москви, а також еколог – Катя, також москвичка, і Настя з Санкт-Петербурга, професія якої залишилася таємницею, покритою мороком. Тоня та Рома з Києва – мої давні знайомі, які йдуть зі мною в гори вже не вперше.

Ми зібралися досить оперативно, але на жаль, у Тоні та Роми зник багаж, що обіцяло нам неприємні зміни в планах. Трохи відпочивши після перельоту, ми пішли дивитися місто, попередньо обмінявши гроші за чорним курсом.

Перш за все ми вирушили на центральну площу міста, де розташований театр, а також головні адміністративні установи. Монументальні споруди одразу давали зрозуміти, що ми в столиці.

Далі ми відвідали район Ла Бока – місце, де зародився знаменитий танець танго. Він розташувався у бідних кварталах міста, тому перебувати там не зовсім безпечно, хоча ми й дісталися туди пішки з Мікроцентру.

У Ла Боці всього дві вулички з різнокольоровими фасадами будинків, численними сувенірними крамницями (найдешевшими в Аргентині за нашими спостереженнями) і, звичайно ж, ресторанчиками, де танцюють танго. Цей танець у виконанні місцевих і дуже темпераментних танцюристів просто чудовий.

Близько 7 вечора вуличні торговці почали поспішно закривати крамниці, і вже через півгодини нічого не працювало. Дуже дивно для туристичного місця. Невдовзі до нас підійшла місцева жінка і сказала, що нам не варто більше тут залишатися, оскільки ввечері тут небезпечно. Ми вирішили не випробовувати долю і вирушили назад до центру міста.

Коли вже стемніло, ми продовжили гуляти по набережній та бізнес-центру міста. Вечірнє місто було дуже загадковим і красивим. Невдовзі ми повернулися назад у хостел і спробували заснути. Посеред ночі були доставлені рюкзаки Тоні та Роми, тому завтра ми спокійно могли летіти в Патагонію.

02.12.2014. Ель-Чалтен та початок трекінгу до Фіц Рою

Вранці на двох таксі дісталися до міжнародного аеропорту Міністро Пісторіні і вилетіли аргентинськими авіалініями до столиці Патагонії – Ель Калафате. Це невелике туристичне містечко розташоване на березі величезного льодовикового озера Архентініо.

У місті швидко знайшли хостел, в якому зупинимося після трекінгу до Фіц Рою, і залишили там на зберігання речі, які не потрібні в горах. До відправлення останнього автобуса в Ель Чалтен залишалося півгодини, але ми героїчно встигли закупити весь необхідний провіант для першої частини походу по Патагонії і встигли на автобус.

Перед тим, як висадити пасажирів у Ель-Чалтені, автобус заїжджає в офіс національного парку Лос Глясьерос, де всі туристи проходять інструктаж з правил поведінки в парку, а також отримують карту пішохідних маршрутів у Лос Глясьерос. Вхід у парк абсолютно безкоштовний, як і кемпінги для ночівель. Головна вимога до відвідувачів – не залишати в парку жодного сміття та поважати природу. Тут заборонено розпалювати вогнища, можна користуватися лише газовими пальниками. Дуже хочеться, щоб і наші національні парки коли-небудь були так само організовані, як Лос Глясьерос.

В Ель-Чалтені повно магазинів з туристичним спорядженням, готелів на будь-який гаманець, кемпінгів та іншої інфраструктури для якісного трекінгу. Пообідавши в одному з ресторанчиків, ми розпочали наш похід до Фіц Рою. З погодою нам поки що щастило – над містом у всій своїй красі височів його величність Фіц Рой. Неймовірної краси гора, безсумнівно одна з найкрасивіших у світі.

Нам належало до кінця дня пройти 4 км до озера Капрі (Lago Capri) та зупинитися в кемпінгу на березі озера. Добре утоптана стежка підіймалася одразу за містом і вела через незвичайний для нас ліс з нотофагуса березового (Notofagus betuloides). Ці дерева супроводжували нас на всій протязі маршруту, від Фіц Рою до Вогняної Землі.

Незабаром ми прийшли до неймовірно красивого озера з деревами на берегах, схожими на бонсай. Сильні вітри, що дмуть повсюдно в Патагонії, створюють дуже оригінальні форми дерев. До речі, ліс тут єдина захист від постійного вітру, який неистово дме і намагається збити мандрівників з ніг. Протягом походу ми звикли до вітрів і вже не уявляли собі іншої погоди.

У кемпінгу, крім нас, майже нікого не було. Після вечері ми пили гарячий чай на березі озера та милувалися Фіц Роєм, не вірячи своїм очам.

03.12.2014. Похід до Фіц Рою та льодовика Piedras Blancas.

Погода нас потішила, світило сонечко, було тепло і комфортно. Швидко зібрали табір, поснідали і пішли до кемпінгу Поінсенот (Poincsnot). Відстань невелика, близько 4 км по практично рівній місцевості. Навколо неймовірна краса. Маленькі озера, екзотичний ліс, засніжені вершини гір.

У Поінсеноті ми ставимо намети, залишаємо всі наші речі та йдемо з легкими штурмовими рюкзаками до підніжжя Фіц Рою. Шлях нагору не довгий, підйом досить крутий. По дорозі нам зустрілися кілька кондорів, що кружляли високо в небі.

За менше ніж годину ми піднялися до озера Lago de los Torres, що у підніжжі самого Фіц Рою. Дивлячись на цю велетенську кам’яну вежу, просто не вкладається в голові, як альпіністи взбираються на саму вершину. Крім вертикальних стін потрібно ще враховувати швидкість і силу місцевих вітрів, а також нестабільність погоди.

Нагорі зібралося багато людей, але це не створювало дискомфорту, адже було де розсіятися. Озеро Lago de los Torres впадало в озеро Lago Sucia, яке знаходилося значно нижче першого. Колір обох озер вражав яскравістю та якоюсь неприродністю відтінку. Було важко повірити очам. Навколо Фіц Рою лежали льодовики, що робили його ще неприступнішим.

Не знаю, скільки часу ми б провели, захоплюючись цією вершиною, якби не сильний вітер, що буквально здув нас назад вниз. Спустившись до берегів річки Rio Blanco, пішли вниз за її течією до льодовика Piedras Blancas.

Тут було набагато менше людей, і стежка була не такою комфортною. По дорозі зустріли цікавих водоплавних птахів, зовсім не побоюючихся. Невдовзі вийшли до льодовикової морени і по величезним валунам вскарабкалися на неї. За мореною лежало велике озеро, в яке впадав льодовик.

Навіть звідси було видно вершину Фіц Рою, яка ніби нависала над нами. Колір льодовика був дивовижного голубого відтінку. Трохи помилувавшись величчю Патагонії, ми вирішили повертатися до табору.

Навіть біля кемпінгу було на що подивитися. Піщані дюни, на яких ріс дивний ліс, роздуло сильними патагонськими вітрами і повністю оголило коріння дерев. Такий ліс, що висить у повітрі, – дуже незвичайне видовище.

04.12.2014. Треккінг к Сьєрра Торре

Сьогодні погода вирішила нас не пестити. З самого ранку моросив дощ, і дув уже звичний сильний вітер. Зібравшись під дощем, вирушили на маршрут. Стежка йшла по практично рівному плато уздовж двох витягнутих озер Madre та Hija і далі через давній ліс спускалася в долину річки Фіц Рой.

Повернули вгору за течією і, минувши болотисту місцевість з мертвим лісом, дісталися до сьогоднішньої нашої мети – кемпінгу Agostini. Поставили намети і пішли до озера Lago Torre. На жаль, хмари були дуже низькими, і вершина Сьєрра Торре була не видна.

Але нашому погляду відкрився гігантський льодовик Grande Torre, що сповзав у озеро. По воді плавали айсберги, що відкололися в процесі танення льодовика. Через погану видимість ми прийняли рішення не йти до оглядового майданчика Mirador Maestri, оскільки нічого не видно.

Провели чудовий вечір у кемпінгу, спілкуючись та спостерігаючи за птахами каракара, що звикли до людей і зовсім нас не боялися.

05.12.2014. Довгий шлях в Ель-Калафате

Прокидаємося раніше, щоб вчасно прийти в Ель Чалтен і встигнути на автобус до Ель-Калафате. Погода трохи налагодилась, але Сьєрра Торре так і не показалася нам. Спускаємося по тій же стежці, що вчора підіймалися, і далі вниз у напрямку до міста.

Людей на стежці сьогодні ще більше, в основному ті, хто легко йде з Чалтена до численних мирадорів.

Діставшись до міста, купуємо квитки на автобус і, маючи ще час у запасі, ідемо святкувати завершення треку до Фіц Роя в місцевий паб. Пробуємо знамениті на весь світ аргентинські стейки та пізнаємо нірвану.

Після прибуття в Калафате, розміщуємося в хостелі та гуляємо по вечірньому місту. Очі розбігаються від сувенірних лавок та колоритних ресторанчиків. Скрізь продають калабаси — кружки з гарбуза, з яких п’ють мате.

Як приємно потрапити в цивілізацію та трохи відпочити перед походом по Торрес дель Пайне.

06.12.2014. Льодовик Періто Морено.

Ще один день релаксу — сьогодні їдемо оглядати один із найбільших льодовиків Патагонії — Періто Морено. Квитки можна придбати прямо на автовокзалі в Чалтені, але тільки в обидва кінці, вартість проїзду 305 песо.

Дорога займає близько години. За вікном суворі патагонські пейзажі — безкрайні простори пампаси, величезні озера з бірюзовою водою та засніжені вершини на горизонті. Час від часу по дорозі нам траплялися гуанако — місцеві лами.

Вхід до льодовика Періто Морено коштує 215 песо. Автобус привозить відвідувачів прямо до льодовика. Він, справді, гігантських розмірів, товщина льоду близько 50 м. Протяжність льодовика кілька десятків кілометрів, так що льоди просто йдуть і розчиняються на горизонті.

Інфраструктура для огляду льодовика організована на найвищому рівні. Вздовж усього берега прокладені пандуси з зручними сходинками та лавочками. Відвідувачі взагалі не ходять по землі, залишаючи при цьому рослинність у первозданному вигляді.

Гуляти оглядовими доріжками можна до нескінченності. Місце дуже гарне. Протягом дня освітлення змінюється, і льодовик набуває яскраво-блакитного кольору, особливо в трищинах.

У другій половині дня льодовик прогрівається і від нього починають відколюватись величезні шматки льоду і з гуркотом падають у воду. Навколо чути гуркіт обвалів, кількість айсбергів, що дрейфують, зростає.

Повернувшись в Ель Калафате, провели вечір, купуючи продукти для трекінгу в Чилі та полюючи за сувенірами.

07.12.2014. Нелегкий шлях до Торрес дель Пайне

О 5 годині ранку прямо з хостелу нас забрав автобус, що прямував до Пуерто Наталес – містечка в Чилі, звідки ми мали виїхати до Торрес дель Пайне. Більшу частину шляху ми солодко спали в автобусі, перервавшись лише на перетин кордону Аргентини та Чилі.

В Чилі не можна ввозити продукти харчування, але у нас були повні рюкзаки провіанту та найцінніший вантаж – українське сало, яке ми, перш за все, боялися втратити на митниці. Проте, незважаючи на те, що всі рюкзаки були просвічені, ми відбулися конфіскацією трьох яблук.

Невдовзі ми вже стояли на автовокзалі Пуерто Наталеса. Оскільки сьогодні виявилося неділя – все в місті було зачинено. Неможливо навіть обміняти долари на чилійські песо, що неодноразово досаджало нам на треку в Торрес дель Пайне. Хоча там скрізь беруть долари, правда, не за дуже гуманним курсом.

Пуерто Наталес стоїть на березі величезного фьорду та славиться своїми оригінальними урнами для сміття. Символом міста є гігантський лінивець – вимерла тварина, колись мешкала в Патагонії.

Не зробивши нічого толком у Пуерто Наталесі, ми поїхали автобусом до лагуни Амаранга – входу в нац. парк Торрес дель Пайне. На противагу парку Лос Глясьерос – тут все за гроші. Причому ціни просто космічні. Складається враження, що ти десь у поході по Норвегії. Вхід в парк коштує 33 долари.

Прослухавши інструктаж від рейнджерів та отримавши карти парку, ми поїхали автобусом до кемпінгу Лас Торрес. Тут ми поставили намети (за 14$ з особи) і зупинились на відпочинок. Погода була ніяка. Падав дрібний дощ, було холодно, вітер виривався несподіваними поривами. Чилі зустріло нас не дуже тепло. Але заздалегідь скажу, що потім ми просто закохалися в природу цієї країни.

08.12.2014. Марафонський забіг у Чилі

Ранок був сонячним і теплим. Тому ми вийшли раніше. Нам належало пройти так званий О-трек, довкола всього масиву Торрес дель Пайне і в кінці повернутися в той же кемпінг.

Стежка йшла майже рівною місцевістю, через ліс і поля і була витоптана кіньми. Іноді пересування сповільнювалося важкопрохідним болотом. По дорозі траплявся чилійський вогненний кущ, щедро обсипаний червоними квітами.

Навіть звідси, з самого початку треку, було видно три вежі Торрес – символ національного парку. Незабаром ми вийшли на абсолютно рівну місцевість, що нагадувала саванну. Здавалося, що ось-ось із лісу вийдуть жирафи із зебрами.

Ми йшли вздовж повноводної річки Пайне, розміром з наш Дністер. Колір води в річці був, традиційно для Патагонії, незвичайним. Краса навколо просто неймовірна. Захват від побаченого можна було прочитати в очах кожного з нас.

Так до обіду ми досягли нашої мети — кемпінгу Серон. Оскільки день у цей час у Патагонії дуже довгий (світанок о 4:30, захід о 21:30), то було вирішено йти далі, аби заощадити день на випадок негоди чи інших форс-мажорів.

Зварили чаю, повалялися годинку на траві і пішли далі. Стежка вела по крутих берегах прямо над річкою.

Невдовзі ми прийшли до невеликих озер, звідки починався підйом вгору. Тут починалася зона сильних вітрів. Спостерігаючи за поверхнею озер, можна було побачити, як вітер малює на них складні візерунки, спіралі та вихори. Неймовірне видовище, яке можна побачити тільки в Патагонії.

Піднявшись на невисокий перевал, ми познайомились з справжнім патагонським вітром. Він дув нам прямо в обличчя з такою силою, що було дуже важко просуватися вперед, а часті пориви просто відкидали нас назад. З перевалу відкрився вид на численні засніжені хребти та величезне озеро Пайне.

Далі стежка безкінечно тягнулася вздовж річки — через ліси та поляни, навколо було настільки красиво, що просто не вірилося власним очам. Постійно сповільнювали наш рух цілі плантації місцевої ягоди “чаура”. Чомусь ніхто, крім нас, її не збирав, а ми, навпаки, не могли відірватися від них.

Ближче до вечора ми досягли кемпінгу Діксон, що стояв на півострові біля берегів озера Діксон. Удалині було видно льодовик – через який і з’явилося озеро. У кемпінгу є магазинчик і, тільки діставшись до нього, ми відсвяткували сьогоднішній марафон пивом. Сьогодні ми виконали програму 2-х днів і пройшли близько 30 км.

Всі були дуже задоволені собою та сильно втомилися. Приготувавши вечерю і прийнявши гарячий душ, який тут був, всі розійшлися по наметах.

09.12.2014. Трекінг до Лос Перрос

Усім дуже сподобалося в Діксоні, а Оля так взагалі захотіла тут жити. Поснідали в кют-компанії місцевого притулку і трохи полінувавшись, ми виповзли на маршрут.

Стежка піднімалася через ліс. І практично практично весь день ми провели на лісових стежках, зрідка виходячи на відкриту місцевість і милуючись суворими горами навколо.

Приблизно через 5 годин ми прийшли до льодовика Лос Перрос та невеликого озера біля його підніжжя. На жаль, було хмарно, тому ми дісталися до кемпінгу, поставили там намети і невдовзі повернулись назад до льодовика, коли погода покращилася. Коли поверталися назад, Оля знайшла на стежці банку пива – нашій радості не було меж, а Оліної так і поготів.

Ввечері довго сиділи в кют-компанії кемпінгу разом з мандрівниками з різних країн. Тут познайомились з чудовими хлопцями – чилійськими музикантами, які порадували нас відмінними піснями.

10.12.2014. Підкорення перевалу Джон Гарднер

Дуже важливий день – нам потрібно перетнути перевал Джон Гартнер висотою 1200 м. Він славиться своїми сильними вітрами. Спочатку підіймаємося через ліс і невдовзі виходимо на пояс альпійських лугів. Погода ясна, перевал добре видно прямо перед нами.

З двох боків від нашої стежки з гір спускаються льодовики. Незабаром з’являється вершина Cerro Blanco Sur (2093 м), вся вкрита інеєм від сильного морозу нагорі. Вітер там, схоже, просто шалений.

Незабаром ми вийшли на сніжники, але їх було дуже мало. Сонце засліплювало, але йшлось дуже легко і швидко. Навіть не відчувши, ми опинилися на перевалі.

На відміну від очікувань, тут був зовсім слабкий вітер, але зате види просто вражаючі. Важко порівняти побачене на Джон Гартнері з іншими горами, але це було одне з найчудовіших місць, які я бачив у житті.

З іншого боку перевалу лежав велетенський льодовик Грей. Він був набагато більший ніж Періто Морено і займав все поле зору. Ми ніби стояли на березі величезної річки, що завмерла.

Зверху над нами височіли білі від паморозі гострі вершини гір. Тут виявилося настільки тихо, що ми вирішили пообідати.

Спуск вниз був досить крутим, так що коліна не зраділи. Взагалі якось не вкладалося в голові, що ти йдеш лісом, а поруч біля тебе лежить величезний льодовик. У всіх інших горах льодовики знаходяться в мертвій зоні, а не текуть між схилами долини, покритої густим лісом.

На нічліг зупинилися в кемпінгу Пассо. Тут було не так багато рівних місць під намет, але було незрозуміло затишно і спокійно. Вечеряли ми з чудовим видом на льодовик, а Настя і Катя навіть роздобули свіжоспечений місцевим рейнджером хліб.

Наприкінці, ми зібралися в одному наметі та читали книгу “Діти капітана Гранта”, це було незабутньо.

11.12.2014. Вітри Патагонії.

Сьогодні ми вийшли на знаменитий W трек, один з найкрасивіших і популярних у світі трекінгових маршрутів. Як результат – набагато більше людей на стежках.

Але спочатку, до цього треку, нам слід було пройтися тихим густим патагонським лісом та подолати кілька віа феррат. Через круті ущелини річок перекинуті сходи, деякі з них не в дуже хорошому стані. Але всім цей атракціон дуже сподобався.

На деревах часто зустрічаються помаранчеві гриби, що ростуть прямо з гілок, нагадуючи плоди. Це так званий “індійський хліб”, їстівний гриб. У всіх в головах закріпилася думка про те, щоб насобирати їх і приготувати. Але вони виглядали дуже екзотично, і ми ніяк не могли вирішити спробувати їх.

На обід прийшли до кемпінгу Грей, де був магазин і всі необхідні блага цивілізації. Поповнивши припаси і купивши справжнього місцевого мате, ми засіли на обід у кухні кемпінгу.

Хоча ми і не пройшли велику відстань, але тепло всередині приміщення розморозило нас зовсім. І тут прийшла в голову думка зварити мате. Спробувавши цього чудового напою, всі відчули небувалий прилив сил і бадьорості.

Далі ми мчали по стежці немов пригорілі. Таким ефектом може похвалитися хіба що листя коки, яке ми вживаємо для акліматизації в походах по Перу і Болівії.

Льодовик Грей давно залишився позаду, а на його місце прийшло однойменне озеро, по якому ходили катери. Стежка піднялася вгору на 150 м до озер, де почався сильний вітер. Пориви повітря піднімали водяний аерозоль і несли його високо в небо. Такого видовища я ще не бачив. Вітер, у прямому сенсі, здував воду з поверхні озера.

Йти було не просто, але дивовижний ефект мате робив нас непробивними. Невдовзі ми увійшли в вузьку долину, по якій, як по трубі, вітер розганявся і вилітав на відкрите простір, де знаходилося озеро Пехое.

На його березі стоїть притулок Пайне Гранде та поруч кемпінг. Я не міг повірити своїм очам, що в такому вітряному місці знаходиться кемпінг. Під пагорбом, який хоч трохи захищав від вітру, тіснилися намети, які ледве витримували натиск вітру. Деякі намети просто зім’ялись і лежали придавлені вітром, або зламані.

Звичайно ж, вільних місць у притулку не було, і довелося ставити намети. Навіть установка намету в таких умовах — справа не легка.

У Тані та Олі була взагалі пекельна наметка — “Space II”, одношарова з тоненькими пластиковими дугами. Я навіть не сподівався, що вона вистоїть і години в таких умовах. Але дівчата знайшли дуже гарне місце біля паркану, який трохи захищав від вітру.

Встановивши намети, пішли готувати вечерю в закрите приміщення кют компанії та спостерігали звідти, чи ще стоять наші “хижі”. Не встигнувши приготувати суп, місцеві рейнджери порадували, що кют компанія закривається — і нас виставили на вулицю.

Довелося ховатися за стінами притулку. Суп у нас вийшов відмінний, але щоб пережити цю ніч, довелося прийняти анестезію у формі 2 літрів вина. Тільки після цього ми розійшлися по наметах і спали непробудно під гуркіт вітру та тремтіння наметів.

До речі, види з кемпінгу просто приголомшливі — це місце просто обов’язково потрібно побачити!

12.12.2014. Французька долина

Вранці вітер трохи вщух, і ми, у відносному комфорті, змогли зібрати табір і вийти на маршрут. Приємним сюрпризом став той факт, що Space II вдало пережив ніч.

Прямо перед нами виднілися візитна картка не тільки нац. парку, а й усієї Патагонії — гори Куернос дель Пайне.

Стежка вела до їхнього підніжжя вздовж озер і через кілька годин вивела нас до Італійського кемпінгу, що розмістився біля входу в Французьку Долину — гірський каньйон між Пайне Гранде та горами Куернос.

Оскільки цей кемпінг безкоштовний, тут зупиняється дуже багато людей. Але місця тут вистачає на всіх. Поставивши вцілілі на вітру намети та пообідавши, ми вирушили на радіальний маршрут по Французькій долині.

Відразу з висоти, де розташований кемпінг, на протилежному боці долини починаються льодовики, що спускаються з Пайне Гранде. Схили тут дуже круті, тому протягом дня часто зходять масивні лавини, наповнюючи долину гуркотом та тріском.

Кожен день походу по Патагонії приносив все більше і більше вражень та неземних красот. Ось здається, що вже неможливо нас чимось здивувати, а гори стають ще красивішими та захоплюючими. Так і сьогодні.

Піднявшись на міродор вище Британського табору, ми змогли оглянути всю долину, помилуватися гігантськими скелями і бірюзовими озерами далеко внизу.

Спускалися вниз зовсім пізно. У таборі дівчата пішли збирати ягоди чаури для ранкової вівсянки, а після вечері знову слухали Дітей капітана Гранта.

13.12.2014. Пляжний відпочинок в Патагонії

Ми завершували О-трек навколо масиву Торрес дель Пайне і в цей день мали прийти до місця нашої першої ночівлі в Чилі — кемпінгу Лас Торрес. Погода була, як ніколи, сонячною та теплою. Всі йшли в футболках та шортах.

Зелень буйно росла навколо і сильно контрастувала з бірюзовою водою озера Норденскьольд. Несподівано ми вийшли до справжнього пляжу на березі озера. Дрібна галька та морські хвилі викликали відчуття того, що ми десь на Середземному морі.

Обернене доводили тільки засніжені вершини та парочка мандрівників, одягнених з ніг до голови, що сиділи на пляжі.

Не важко здогадатися, що сталося далі. Дівчата не стримались і пішли купатися у водах озера. Оскільки вони з півночі, температура води їх анітрохи не збентежила. Я ж скромно сидів на березі, морщачись від холоду при думці про те, як там купатися.

Пройшовши ще зовсім трохи, ми прийшли в кемпінг Лос Куернос, що стоїть на березі озера і більше нагадує морський курортний поселок. Знявши рюкзаки та насолоджуючись сонцем, ми влаштували привал, що плавно переріс у обід. Дуже не хотілося залишати це місце.

Потрібно, звичайно, розуміти, що нам дуже пощастило з погодою, і іноді тут зовсім не так тепло і комфортно, скоріше навпаки. Але в пам’яті це місце залишиться справжнім райським куточком.

Зібравши всю волю в кулак, ми все-таки покинули Лос Куернос і вирушили далі в напрямку Лас Торрес. Дорога тягнулася дуже довго. По дорозі ми бачили кондорів, що кружляли навколо нас… Погана прикмета.

Невдовзі ми вже сиділи у передпокої готелю Лас Торрес і через інтернет бронювали квитки назад до Ель Калафате. Після помірної дози інтернету, пішли ставити намети, а Рому та Тоню поглинув комфорт готелю 🙂

Коли вже зовсім стемніло, ми повечеряли та випили трохи хорошого чилійського вина. Вже зовсім вночі я пішов у готель посидіти в інтернеті, і так і заночував у хлопців у готелі.

14.12.2014. Вежі Торрес

Вранці, прокинувшись у теплі та комфорті номера, мене мучила совість, і я побіг у табір готувати ранкову каву та сніданок. Після гарячого душу та прання у кемпінгу наша команда була готова до нового радіального подвигу — походу до веж Торрес.

Погода знову була на нашому боці, і ми швидко піднімалися в напрямку притулку Чілено. На цій ділянці маршруту трафік туристів просто зашкалював. При цьому, крім піших туристів, зустрічалися ще й вершники на конях.

Після плавного підйому вздовж річки, перед кемпінгом Торрес стежка повертає і круто веде вгору.

Досить швидко, приблизно за 45 хвилин, ми піднялися до озера, що у підніжжі веж Торрес. І знову Патагонія вразила нас наповал. Це місце неймовірно красиве, а вежі просто вражають своїм масштабом.

Усі взялися за фотосесію на тлі велетнів та відпочинком на камінчиках. Вітру майже не було і можна було насолоджуватися видом, скільки захочеш.

Пообідавши тут, ми пішли вниз відпочивати та переварювати враження.

15.12.2014. Повернення в Аргентину.

Автобус мав забрати нас від лагуни Амаранга о 17:00. Тому сьогодні у нас було багато часу, навіть для того, щоб нарешті – так виспатися.

Після сніданку, що плавно переріс в обід, ми пішли до лагуни Амаранга пішки. Всього 7 км по ґрунтовій дорозі. По дорозі всі сподівалися побачити броненосців, але нам так і не судилося їх побачити.

Залишаючи Торрес дель Пайне, ми усвідомили, наскільки нам пощастило з погодою під час всієї нашої подорожі. Адже багато людей іноді залишають Патагонію, так і не побачивши Фіц Рой чи вежі Торрес через хмарність.

В Ель Калафате ми прибули дуже пізно, близько 23:00, поселилися в хостел і ще довго сиділи на кухні, спілкуючись і випиваючи чилійське вино.

16.12.2014. Ушуайя.

Переліт в Ушуайю – найпівденніший місто планети, виявився ще тим пригодою. Ще на вході в літак нас зустрів ковбой з калабасом в руках. Він виявився нашим пілотом. Летів він також, як справжній ковбой.

Складалося враження, що ми зробимо навіть мертву петлю. До всіх відчуттів, ми вилетіли раніше на півгодини від розкладу, і прилетіли набагато раніше запланованого. Мабуть, пілот знав короткий шлях. Так що будьте уважні та приходьте на реєстрацію раніше.

В Ушуайї йшов дощ, і на вулиці було значно прохолодніше, ніж в Ель Калафате. Відразу відчувається близькість Антарктиди до цих місць. На таксі дісталися до хостелу, який виявився дуже атмосферним і затишним. Тут нас чорт дернув залізти в інтернет і дізнатися про фінансову кризу в Україні. Це сильно зіпсувало нам настрій, так як і без того високі ціни в Патагонії стали для нас ще вищими.

На головній вулиці міста Сан-Мартін знайшли турфірму Піратур — монополіста, який організовує висадку на острові з пінгвінами, і забронювали поїздку на острів Сан Мартільо на завтра.

На душі було якось неприємно, і ми вирішили підняти настрій маленькою вечіркою – зайшли в супермаркет, купили місцевого джина, закуску і розпили його прямо на набережній міста. Результат виявився просто чудовим – настрій піднявся, і всі забули про проблеми вдома. Життя налагодилося.

Потім розійшлися по місту згідно своїх справ і інтересів, хто в музей, а хто-то шукати сувеніри по магазинах. Зустрілися ми вже в хостелі ввечері, приготували сніданок, Настя і Катя грали на гітарі, відчувалася атмосфера студентського гуртожитку на самому краю Землі.

17.12.2014. Острів Сан Мартільйо і пінгвіни

До поїздки на острів у нас залишалося ще чимало часу, і щоб не втрачати його, ми вирішили сходити на маленький трекінг до льодовика Мартіаль, що в горах одразу над Ушуайєю. Дісталися туди на таксі за 15 хвилин.

Тут розташований маленький гірськолижний курорт з підйомником. Зараз літо, і він закритий, тому далі ми пішли пішки. Підйом дуже плавний – практично непомітний. Навколо ліс з нотофагуса, а попереду не високі засніжені гори, висотою до 1300 м.

Коли зона лісу закінчилася, ми побачили дві позначені стежки, одна вела до льодовика, а друга на мирадор над Ушуайєю та каналом Бігль. Місто стоїть на каналі, який названий на честь корабля, на якому здійснив свою знамениту подорож довкола Південної Америки Чарльз Дарвін.

Підйом наверх – сущий дріб’язок, особливо для тих, хто вижив на О-треку в Торрес дель Пайне. Нагорі нас чекала несподіванка – льодовика там не виявилося, тільки скелі та невеликі сніжники. У чому загадка так і не зрозумів, чи не те що льодовик так поспішно відступив?

Потім ми пішли на міродор і помилувалися згори красою каналу Бігль і гір Терра дель Фуего. О 12:00 ми спустилися назад у гірськолижний курорт і повернулися на таксі.

На острів Сан Мартільйо нас доставили комфортабельним автобусом. Їхати потрібно півтори години по звивистих дорогах Вогняної Землі. Приїхавши на берег каналу Бігль, нас висадили у мальовничому селі, де ми пересіли на катер і вирушили до острова.

І ось цей момент настав – прямо перед нами з’явився берег, вкритий галькою і щільно всіяний чорно-білими пінгвінами. Нашому захопленню не було меж. Як висловилася Оля, яка відчувала особливо ніжні почуття до цих милих птахів – “Це ніби вийти заміж”.

Наші гіди попросили нас не шуміти і не наближатися ближче ніж на 3 метри до пінгвінів, а головне – контролювати емоції. Звісно, ми не втримали слова, а Настя та Катя навіть потискали кілька пінгвінів. До речі, вони кусаються. На острові переважно були пінгвіни Магеллана, але нам пощастило побачити також королівських пінгвінів.

Цікавим є той факт, що пінгвіни Магеллана риють нори і влаштовують там гнізда. Особливо мило було спостерігати за пташенятами.

Після острова нас завели в музей, де вивчають рештки китів та інших океанічних ссавців. Як біологу, це місце мені дуже сподобалося, нам навіть продемонстрували науково-дослідну лабораторію.

Всю дорогу до Ушуайї спали, запам’яталася лише зупинка, щоб оглянути дивовижні флагоподібні дерева, які часто зустрічаються на різних логотипах Вогняної Землі.

У місті багато моряків, саме звідси стартують усі експедиції до берегів Антарктиди. Відси до берега континенту вічних льодів всього 900 км. Ввечері знову були посиденьки на кухні хостелу, завжди веселі та теплі. Готували Поман-райс і спілкувалися з хлопцями з інших країн.

18.12.2014 Національний парк Тьєрра дель Фуего

Вранці вирушили на автобусі в національний парк Тьєрра дель Фуего. Сюди можна дістатися також на поїзді, який колись використовувався для транспортування деревини, або на таксі. До речі, як виявилося, найбільш дешевий варіант – саме таксі.

У парку чотири основні трекінгові маршрути, кожен тривалістю 4-7 годин ходу. Усі вони легкі і без великих перепадів висот, крім маршруту 4. Чомусь у нас сьогодні не було бажання здійснювати подвиги, і ми вирішили пройти одним з найпростіших маршрутів, що проходить уздовж берегової лінії.

Автобус висадив нас на березі біля будівлі на маленькій пристані. Виявилося, що це найпівденніше в світі відділення пошти. Тут можна було купити та відправити в будь-яку точку світу гарні листівки, поставити унікальні поштові штампи.

На стежці дуже гарні пляжі та затоки, зустрічається багато незвичайних птахів. Усі були дуже розслабленими і трохи сумували, адже завтра вже потрібно було вилітати, а ми вже так звикли одне до одного і до пригод, що дуже не хотілося розлучатися.

Пройшовши один маршрут, прийшли до ресторану, що стояв на березі озера, і там дочекалися автобуса назад до Ушуайї. Тут усі знову розійшлися по сувенірним магазинам і музеям.

Найбільший музей у місті знаходиться в приміщенні колишньої тюрми. Саме для обслуговування останньої було засноване місто. Заключені були абсолютно відрізані від світу і займалися валкою лісу. Рекомендую відвідати цей музей.

Вже зовсім ввечері ми вирушили до одного з ресторанів, щоб спробувати місцевих крабів, якими славиться Вогняна Земля. На стіл тут подавали крабів цілими – один краб важить до 4 кг. Подивившись на те, що його треба їсти цілою купою незрозумілих нам столових приладів, ми відмовилися від цієї ідеї і замовили мікс з риби та крабів.

Ввечері дівчата грали на гітарі, і ми довго сиділи, насолоджуючись останнім вечором у цій чудовій компанії.

Наступного дня ми повернулися літаком до Буенос-Айреса, а там усі розлетілися хто куди: Рома і Тоня полетіли дивитися водоспад Ігуасу на кордоні Аргентини та Бразилії, Оля і Таня залишилися ще на 2 дні в Буенос-Айресі, Катя і Настя сьогодні ж полетіли додому, а мене чекав довгий політ до Ліми через Парагвай.

Все хороше іноді закінчується, так само і наш чудовий похід по горах Аргентини та Чилі в Південній Америці. Сподіваюсь ще повернутися в ці дивовижні місця та зустрітися з хлопцями на гірських стежках та не тільки.