Східна Лікійка: нові часи, нові стихії
Pohid V Gory знову водить Східною Лікійською стежкою. Як змінилася стежка за ці роки? Що нового в горах, на морі та в нашому розкладі?
У листопаді-2024 Pohid V Gory реанімував один із хітів “дофорсмажорної епохи” – маршрут Східною Лікійською стежкою. За час нашої вимушеної відсутності на стежці й навколо дещо змінилося; стара добра Лікійка стала довшою й різноманітнішою; один із найцікавіших її відрізків ми самі пройшли і вам покажемо.
Що таке Лікійка?
Лікійська стежка (Likya Yolu) – історично перший із довгих пішохідних маршрутів Туреччини. Офіційно стежку відкрили у 1999-му; проте її засновниця Кейт Клоу (Kate Clow) каже, що вперше прийшла сюди ще у 1988-му. Власне, з цієї стежки почався розвиток турецького активного туризму як бізнесу і культурного явища.
Сьогодні Лікійкою (і ще дюжиною подібних стежок по всій Туреччині) займається неурядова організація зі штаб-квартирою в Антальї. Стежку чистять, маркують і допомагають їй рости. Так, з 2014 по 2022 рік Лікійка виросла в довжину від 540 до 710 кілометрів.
За оцінкою Кейт Клоу, щоби пройти всю Лікійку з кінця в кінець, знадобиться 30…40 днів. На жаль, у більшості українських туристів відпустки надто короткі; тому ми пропонуємо найцікавіші відрізки стежки, які реально пройти за тиждень-два. Наприклад, у нас є програма “Східна Лікійка за 11 днів”. 🗒
Східна, Центральна, Західна?
Лікійську стежку умовно підрозділяють на Західну (від Фетхіє до Каша), Центральну (від Каша до Фініке) і Східну (все що на схід від Фініке). Теоретично по Східній Лікійці можна прийти хоч в мегаполіс Анталью, хоч на скелелазіння в Геїкбаїр, а хоч і на саму Стежку Святого Павла. Проте пам’ятаємо про межі відпусток і вирушаємо не південний захід не з Антальї, а з Гьойнюка.
Саме в такому варіанті можна вмістити й гори, і море навіть в один тиждень. Проте ми пропонуємо трохи довшу програму – 11-денну. По-перше, не в усяку погоду йти приємно і безпечно. По-друге, коли море тепле, то можна і двічі поспіль заночувати біля нього (а ночівлі майже на пляжі – програмою передбачені). По-третє, з откаких резервних і додаткових днів можна скомпонувати цікаву додаткову програму… 😉
Коли в дорогу?
Традиційно Східну Лікійку йдуть або у травні, або восени – з вересня по листопад.
Календарне літо – не найкращий варіант для Лікійки, бо спека. 40 і більше градусів у тіні на рівні моря звуть людину не під рюкзак, а в воду того моря. Дайвити в таку погоду ще можна; але для цих гір краще вибрати прохолодніший сезон.
Календарна зима на Середземці – то сезон штормів і взагалі нестабільної погоди. Крім того, у грудні короткий день, а у лютому холодне море. До речі, так само холодне воно й у березні: приблизно +17°С.
Квітень – варіант із нюансами, бо на висотах від 1500 метрів іще може лежати сніг, що вимагатиме додаткового спорядження. У квітні хорошим вибором буде нижній східно-лікійський маршрут, у якому ми пожертвуємо цікавинками Гедельме, краєвидами Чукур-Яйли, двохтисячником Тахтали й рестораном на дереві – але натомість побачимо античний акведук у Фазелісі, багато непопсових пляжів на Середземному морі і вражаючі результати відновлення природи у колишньому шахтарському районі.
Проте зараз – у календарному листопаді – снігу на маршруті нема, й тому ми йдемо верхнім східно-лікійським маршрутом, щоби відвідати 2366-метрову вершину Тахтали. 🗻
Про логістику і про спорягу
На Східну Лікійку типова точка зустрічі учасників із гідом – міжнародний аеропорт “Анталья”. Саме сюди (а не на автовокзал) приходять прямі автобуси з Одеси, Києва, Львова. І, звісно, сюди прилітають із Кракова, Бухареста, Кишинева… 🛫
З аеропорту їдемо на автовокзал. Якщо треба – в Антальї купуємо необхідне спорядження. Одразу скажу: такого вибору брендів і моделей, як у Києві, Львові, Івано-Франківську, – тут не очікуйте. Асортимент в анталійських спорттоварах – на рівні “ой, я вдома ліхтарика/спальника/намета забув; продайте якого-небудь”.
У будь-якому разі перший день – це про зустріч і про докупити спорягу. А якщо всі приїхали рано і ніхто нічого не забув – то ще і про екскурсію історичним центром обласного центру. 🏛
А потім їдемо до Нижнього Гьойнюка і там ночуємо. Теоретично там можна стати хоч біля моря, хоч на поляні перед КПП національного парку – але ми вибрали пансіон, номер із кондиціонером, вечерєю та сніданком: бо після далекої дороги й перед важким переходом треба добре відпочити. 🏡
Каньйон Гьойнюцький, двоєдиний
Тема цього дня – проходження “знизу вверх” каньйону річки Гьойнюк-Чай (Göynük Çayı). “Знизу вверх” пишу в лапках – бо фактично великих під’йомів буде два, а між ними великий спуск; та й менших спусків трохи буде…
В деяких описах цей каньйон умовно ділять на дві частини: нижню, окультурену (власне Гьойнюцький каньйон у вузькому сенсі) і верхню, дику (так званий каньйон Гармонії).
“Культурний Гьойнюцький каньйон” – це фактично парк розваг на гірській річці. За гроші (в рази більші за вхідний квиток нацпарку) тут є ерзац-рафтінг, ерзац-каньйонінг і справжні зіплайни. А без додаткових грошей можна поплавати у ставку з рибами. Цього разу ми тут не затримувалися – бо день короткий, стежка мокра, і є що йти…
І ми пійшли у каньйон дикий. А там як завжди: уважно читаємо розмітку, лазимо по глибах, балансуємо над прозорою водой і фоткаємо мальків форелі… Тут є ділянки, що осипаються і зсуваються після штормів; то дивимося під ноги й бережемо голову. 🙂 ⛰️
Гірські кольори
Після каньйону на нашому маршруті – перехід між гірськими селами Гьойнюк Яйласи, Гедельме і Яйлакуздере.
Основні цікавинки цього етапу зосереджені в Гедельме: 2000-літня чинара, османська фортеця й екскурсійна печера. У печері, крім просто освітлення, турки зробили художню підсвітку в жовто-синіх кольорах. Чому саме в таких? “Bu güzel” – “це красиво!”
За межами Гедельме є краєвиди, сади і фреші. У листопаді ці фреші ЩЕ гранатові і ВЖЕ апельсинові. Найсмачніший апельсиновий ми пили саме на цьому переході.
Українці жартують, що календарний листопад-місяць у горах південно-західної Туреччини правильніше було би назвати “жовтогарячень” чи “помаранчень”. І це не лише про сезон апельсинів, а ще про цьогочасні кольори лісів і садів. 🌅
Про їсти і про пити
А білосніжного кольору ми на гірському переході цього разу не побачили. Хоча в листопаді сніг на вершину Тахтали падав аж двічі – але там не затримувався. Температура на цій вершині в листопаді стабільно позитивна… ну
хіба вночі якимось дивом заморозок трапиться.
Проблема осінньої Східної Лікійки – сухі джерела. Осінь – сухий сезон. Вище за 1500 метрів у листопаді жодної води ми не знайшли. Довелося трохи поміняти графік руху і місця стоянок, щоби мати комфорт і їжу.
До речі, їли ми або сублімати, які з України привезли, або турецьку їжу в тих кафе, що були на маршруті. У першу чергу – в кафе при кемпінгах/пансіонах. Якщо кемпінг, у якому ви тут зупинилися, пропонує сніданок – знайте: буде смачно.
А чого з широко розрекламованих благ уже практично нема на Східній Лікійці: “всіхніх” садів, на проході крізь які можна безкоштовно наїстися апельсинів чи мандаринів. Тепер фруктові сади тут майже всі за заборами. Проте в магазинах і на базарах сезонні фрукти дешеві: трохи турецьких лір готівкою – і маємо смак і вітаміни. 🍊
Під кінець сезону
Жовтень-листопад на Лікійці – це “сезон закінчення сезону”. В Адрасані кожного жовтневого дня витягують на берег по кораблику, а кожного листопадового дня – по декільку корабликів. Відповідно, зменшується пропозиція морських прогулянок – і збільшується кількість плавзасобів, що чекатимуть нової весни на автостоянках. А самі автостоянки, заповнені корабликами, стають фотогенічними й інстаграмними.
Закриваються кемпінгі, пансіони, кафе. Персонал їде на рідні села проїдати зароблене за сезон. Проте для постійного клієнта та його друзів (тобто для нас і для вас) можуть на добу-дві відкласти закриття сезону і навіть приїхати за 30 км, щоби відкрити заклад на одну добу… А потім знову закриють на все міжсезоння.
Закриваються пляжі. Закриваються – у тому сенсі, що до весни не буде ні шезлонгів ані лежаків. Але не будуть вимагати грошей за вхід на пляж. І заборон не буде. Всі тутешні пляжі в міжсезоння – умовно дикі. Турки приїздять до осінньо-зимового моря пити чай і пиво, ловити рибу і смажити її на мангалі. Взагалі зима – про Туреччину нетуристичну, про Туреччину автентичну. ☕️
Про погоду
Листопад на Лікійці – це тепле море (23…24°С) при відносно прохолодному повітрі. Точніше, в ясний день південно-турецького листопада повітря може прогрітися майже як море – але вночі може бути і +11, і навіть +6°С. Ближче до моря – повітря вночі тепліше; дальше – холодніше. Ночували ми нижче тисячі метрів – щоби мати гарантований плюс не лише у спальнику, а і в наметі. Особисто я в сухі ночі навіть спав без намета, у гамаках – і мені в моєму спальнику було комфортно.
На жаль, не всі осінні ночі сухі. У середині листопада на Лікійський півострів приходять дощі, грози й бурі. Саме тому передбачені декілька варіантів сходу групи з маршруту. Одним із них ми скористувалися в Адрасані, коли прогноз погоди показав недоцільність маршу на Гелідонію і Караоз під зливой і грозою. ⛈️
Фінікійське продовження
Забазувалися ми там, де Східна Лікійка плавно переходить у Центральну, – тобто у Фініке. У цьому нетуристичному райцентрі є де відпочити після переходу, є де відмокнути: хоч під душем в апартаментах, а хоч на пляжах. Тут є автентичний турецький базар, автентичні турецькі кафе, автентичні турецькі пекарні… При тому це саме Середземноморська Туреччина – з рибою та кальмарами, з чаєм і вином, із мандаринами й хурмою, із греко-римсько-генуезьким спадком… І звідси зручно висуватися на додаткову програму, щойно погода дозволить.
Варіантів додаткових програм зі стартом із Фініке багато: є античні міста (Ліміра біля самого Фініке; Аріканда над Елмалійською дорогою; Міра, Андріяке та Родіаполіс у сусідніх райцентрах); є вершини Високого Бейдаглару (з чесним трьохтисячником Kızlarsivrisi); є Безводні Гори (з “нечесним трьохтисячником” Uyluk); і нарешті є Середземне море.
Цього разу ми вибрали море – у найглибшому його вигляді, тобто з аквалангічними зануреннями. У середині листопада більшість дайвцентрів Лікійського узбережжя вже закрили сезон; проте ми знайшли такий, що організував дня нас не просто занурення, а ще й навчання з сертифікацією.
Що тут є під водою? Міражі там, де прісні джерела впадають у солоне море. Величезні морські черепахи. Риби самих різних форм і кольорів. Кальмари й восьминоги. “Квіти”-актинії. Морські їжаки та морські огірки. Печери, стіни, каньйони. Затоплені літаки, кораблі й усяка інша техніка. Справжні античні амфори і новоробні скульптури. І все це – у чистій прозорій воді. Восени в бухтах Фініке підводна видимість 15…20 метрів, а в Адрасані всі 30. Із температурою +23…25°С на 20-метровій глибині. 🤿
Лікійські околиці й перспективи
Підсумовуючи сказане вище: Східну Лікійку справедливо вважають одною з кращих стежок для першого знаймоства з горами Туреччини. Розмаїття ландшафтів, числені пам’ятки природи й історії, приємний клімат і помірні фізичні навантаження – усе це тут було, є і буде. 🎒
Помітно менше тут стало всього безкоштовного. Високі паркани; знаки про заборону ставити намети й ночувати на багатьох пляжах і полянах; продаж питної води у 100 метрах від джерела; ціни з високої стелі; спроби намахати чужака на сотню лір – усі характерні риси туристичного регіону тут тепер є. І спосіб подолати їх теж є: стати для місцевих своїм – і це мені наразі більше-менше вдається. 😎
Лікійка й сама міняється. Щороку трансформують систему автобусного сполучення (здебільшого стає зручніше – але при тому дорожче). Щосезону вносять корективи в маркування маршруту (не завжди на краще). Десь гора обвалилася, десь дерево впало, десь натоптали зручний обхід… Старий лікійський досвід втрачає актуальність швидше, ніж нам хотілося би. 🖼
Проте виникають нові цікавинки. І взагалі “смуга цікавостей” навколо Лікійської стежки ширшає. У бік Середземного моря це в першу чергу тема дайвінгу. А в континентальну сторону це вершини Високого Бейдаглару до 3070 метрів включно; це античний курорт Аріканда; це яблучні сади й винарні Елмали… 🍎
А ще Лікійка щомісяця “переодягається” у нові погоди, нові квіти й нові плоди. То навіть якщо ви вже бачили осінню Лікійку – варто її відвідати ще й весною. 🏞
