Дурмітор і Проклетіє. Звіт про похід у Чорногорії

Я з нетерпінням чекав на цю подорож, оскільки минулого року через вкрай несприятливу погоду не вдалося пройти весь запланований маршрут. Тому цього сезону дати були перенесені з середини осені на кінець літа. Який результат? Плани подорожі виконані майже повністю, але водночас нам довелося зіткнутися з літньою спекою, пересохлими струмками й навіть цілими озерами, а також із розпалом туристичного сезону – великою кількістю туристів, пильними лісниками, переповненими кемпінгами й гестхаусами, а ще «літніми» цінами, які помітно вищі за жовтневі. Проте насичена й багата на події поїздка, як на мене, варта певних незручностей.

Для мене враження почалися ще до офіційного старту походу – з дороги. Так сталося, що летів я не до Чорногорії, а до столиці Сербії, Београда (у звичному для нас звучанні – Белград, хоча там про таке місто ніхто не знає))). Раніше в Сербії я не був, тому з нетерпінням чекав на зустріч із новим місцем. Крім прогулянки, у мене були й суто практичні цілі – купівля газу для приготування їжі, оскільки в Чорногорії можна придбати лише маленькі проколювані балони.

Аеропорт у Београді названий на честь Ніколи Тесли – дуже шанованої в Сербії історичної постаті й ученого. Він не найсучасніший, але цілком зручний. Є проблема з безкоштовним Wi-Fi. Серед кількох відкритих на перший погляд мереж мені вдалося після реєстрації підключитися лише до однієї, яка дає доступ до поганенького інтернету лише на пів години, після чого вимагає грошей. Жлобство, як на мене. Дістатися до міста нескладно й недорого, для цього не потрібне таксі – ходить шатл без зупинок і звичайний автобус, який їде близько години з великою кількістю зупинок. Різниця в ціні рівно вдвічі – 3 і 1,5 долара. Навіть у звичайному автобусі працює кондиціонер, що було досить корисно – надворі спека. Від кінцевої зупинки автобуса я без проблем пішки дістався до автостанції. Тут же розташований і залізничний вокзал. По дорозі я був трохи шокований величезною кількістю безхатьків, схоже, різного віку, які сиділи, лежали й займалися своїми справами в до краю засмічених скверах. Перед поїздкою в Сербію друзі жартома просили передати привіт циганам і їхнім ведмедям, але те, що я побачив тут, жартом не здавалося.

На автостанції я купив квиток на прямий автобус до Тівата за 26 євро, де наступного дня мав зустріти свою групу. Після цього залишив великий рюкзак у камері зберігання (1,5 євро) й вирушив на пошуки газу. Завдяки інтернету я знав, що в Београді є мережа магазинів «Іглуспорт», де його можна купити. Один із них виявився неподалік, у центрі міста. На трамвайній зупинці я познайомився з дівчиною, яка, як з’ясувалося, була місцевою альпіністкою, хоча на той момент у руках у неї була віолончель)). Вона доїхала зі мною до потрібної зупинки й довела до дверей магазину. Ціни на газ змусили мої очі вилізти на лоба – у нас він коштує значно дешевше. Але що було робити – без газу вся наша задумка була б складно здійсненною.

У Сербії в обігу національна валюта – динари, за євро офіційно нічого не купиш. Тому довелося обміняти всі гроші, що були в кишені, й витратити їх на газ. Я трохи хвилювався, що його не вистачить, але, забігаючи наперед, скажу, що ми розрахували правильно – хоча запасу майже не залишилося. Купівля газу в Сербії для походів у Чорногорії, як на мене, цілком непоганий варіант. Я побоювався, що на кордоні рюкзак можуть перевірити й забрати балони, але страхи виявилися марними – багаж ніхто не оглядав.

Залишок дня та вечір я прекрасно провів, гуляючи містом у стилі “куди очі дивляться”. Мені дуже сподобався центр з його пішохідною зоною, затишними кафе та вуличними виставами імпровізованих міні-груп. Також дуже приємне враження залишило відвідування фортеці на березі Дунаю – вхід туди вільний, через парк, в фортеці багато цікавого, територія велика. Тут і сучасні баскетбольні майданчики, і музей комах Сербії, і чудова експозиція військової техніки двох світових воєн під відкритим небом. Є також закриті виставки.

Під вечір пішов дощ, що змусило мене сховатися в кафе на шляху до вокзалу. Пив каву та вечеряв, даючи дощу трохи заспокоїтися, потім, загорнувшись у мембрану, пішов забирати свій рюкзак з камери зберігання. Незабаром я вже “пронизував простір” у комфортному величезному автобусі, який став моїм домом на найближчі чотирнадцять годин. Слід сказати, що багаж, як у Сербії, так і в Чорногорії в автобусах оплачуваний окремо водієві. На нього вішається бірка, пасажиру видається відповідна квитанція. Дуже зручно і недорого порівняно з загальною вартістю квитка – 1-2 євро. В автобусах туалети стабільно не працюють, їжу та напої слід брати з собою. На всіх зупинках автобуса туалети виявились платними, це звична практика, до цього потрібно бути готовим фінансово, причому слід мати на увазі, що до кордону вся оплата буде в динарах, після – в євро.

Кордон перетнули серед ночі, при цьому в мене навіть не попросили паспорт. В Тиват автобус прибув за розкладом. Автовокзал тут великий, як для такого містечка, і зовсім новий, його тільки здали в експлуатацію. На жаль, поки немає камери зберігання, але багато безкоштовних туалетів. Тут же в будівлі є досить великий магазин продуктів, де можна купити все необхідне в похід і не витрачати зайвий час. Також є безкоштовний вайфай.

ДЕНЬ 1. ТИВАТ – ПОДГОРИЦЯ – КОМАРНИЦА

Перший день походу для мене, як правило, найскладніший. Судіть самі – з обіду (фактично половина дня вже пройшла) треба було зустрітися з учасниками, які прилітали різними рейсами в Тиват, перейти на автовокзал, купити та упакувати продукти, допомогти переложити рюкзаки, знайти транспорт, оскільки рейси, як завжди, не підходять за часом… В Подгорицю поїхали на двох машинах, по 55 євро за кожну. Оскільки нас було вісім осіб з великими рюкзаками, умовити водіїв на таку ціну було не просто – в низький сезон вони набагато поступливіші. В Подгориці (це столиця Чорногорії, тут, як і в Тиваті, є аеропорт) ми зустрілися з ще двома нашими учасниками. Тут знову не було зручних автобусів, а час вже серйозно підтискав. Вдалося знайти три машини і домовитися, щоб вони довезли нас прямо до Комарниці – місця старту. Не дуже низька ціна могла б мене насторожити, але я нічого не запідозрив і вже передчував, що ми встигнемо до темряви вийти з села і дійти до запланованого місця стоянки. Але це було б занадто нудно…

Проїхавши ледве половину шляху, у однієї з машин відвалилася педаль зчеплення, що зробило неможливим перемикання передач. Інших таксистів цей інцидент, треба сказати, дуже потішив… Також варто зазначити, що з трьох водіїв лише один більш-менш міг спілкуватися англійською. На короткому консиліумі було вирішено “відремонтувати” відпалу педаль за допомогою блискавичного ремонту. Мої спроби пояснити, що час не гумовий, не викликали особливої реакції. Капот машини був відкритий, і її власник одразу по пояс занурився в недра старого форда. Коли я побачив підкапотний простір, ледве не підібрав відвалену щелепу – більшість деталей було надійно закріплено скотчем. Дивно, як це взагалі їздило до цього часу. Через двадцять хвилин стало остаточно зрозуміло, що водії переоцінюють свої здібності механіків. Вони зрозуміли це ще хвилин через десять. Лихо проклявшись на місцевому діалекті, водій закрив капот, звалив назад в багажник купу інструментів і, ймовірно, вирішив, що зчеплення – це для слабаків, і він поїде так. Одна з наших дівчат відмовилася їхати в його машині, і я помінявся з нею. Дивно, але використовуючи екзотичну для наших часів техніку перегазовки, таксист так чи інакше обійшовся без зчеплення. Судоми насилуваної машини були жахливі, але ми поїхали далі по гірських серпантинах. Звісно, на цьому пригоди не закінчилися. Упевнений, що на основі нашої поїздки можна без зусиль зняти малобюджетну комедійну короткометражку, але мені вже не було до сміху. Незабаром стало зрозуміло, що жоден з водіїв не знав, куди конкретно нам треба їхати.

Мої здогадки на цей рахунок не бралися до уваги, оскільки наш Сусанін мене зовсім не розумів. В результаті ми проїхали потрібний поворот. Коли водій усвідомив своє фіаско, нам довелося вручну розвертати його машину на оживленій гірській дорозі, після чого знову стартувати без зчеплення на другій передачі. До честі власника цирку, з кожним разом старт давався йому все легше. Не здивуюся, якщо він вирішить і далі обходитися без такого зайвого елемента, як автомобільне зчеплення.

Довго чи коротко, але вже в темряві ми все ж таки потрапили на місце призначення – в село Комарниця. Тут водії почали вимагати премію до умовленої суми за свою нелегку працю. Очевидно, циркові вистави тут прийнято оплачувати окремо. Найбільш наполегливому від мене залишилось десять євро, ті, хто спокійніше ставиться до таких речей, як це, на жаль, часто буває в житті, задовольнилися умовленими 50 євро за машину. В результаті, ми витратили не набагато більше, ніж на автобусі, грошей і часу, зате взяли участь у захоплюючому атракціоні. Це варте багато.

Надівши рюкзаки, нарешті почали йти через село в бік Комарницького каньйону, обережно одягнувши на себе ліхтарики. Одразу насторожила відсутність води в річечці, біля якої ми минулого разу ставили табір. Варто сказати, що пересихання багатьох струмків, джерел і навіть окремих озер має враховуватися при плануванні походів у цих місцях у сухий період. Ми ж поставили намети вже в темряві, одразу за останніми будиночками. Далі, як я знав, починався крутий підйом, і місця для наметів там не було знайти. Також залишалися питання з водою. В нашому випадку воду ми набрали в селі у місцевих жителів.

ДЕНЬ 2. ПЛАТО ДОБРІ-ДО — ОЗЕРА ШКРКА

Встали і вийшли рано – нам належав дуже напружений ходовий день. Для ще «нерозхожених» туристів дуже важливо в перші дні не перевантажувати себе, тримати повільний темп і робити своєчасні зупинки. Спочатку ми дійшли до маленького озерця в лісі – яке, незважаючи на посуху, було наповнене кришталево чистою, холодною водою.

Спокуса виявилася занадто великою, і ми влаштували тривалий привал з купанням для всіх охочих. Після цього йшли по чудовому Комарницькому каньйону, насолоджуючись кожним кроком – над нами височіли величні стіни, навколо безліч зелені, квітів і каменів дивовижної форми.

Незабаром підйом став крутішим, і ми поступово, правою стороною ущелини, вийшли на величне плато Добрі-До, яке нагадує мені застигле в моменті сильного хвилювання море. Плавні пагорби, порослі травою, виходи вапняку, глибокі тріщини. Тут і там пасеться худоба та пастуші будинки. Ми ж почали перетинати плато, поступово набираючи висоту в напрямку до видніючих перед нами гір.

У верхній частині плато проходить асфальтована дорога на Жабляк. Дорога дуже мальовнича, її найвища точка, так зване Сідло, знаходиться на висоті понад 1900 м. Біля дороги ми пообідали, перевели дух і вирушили підкорювати наш перший перевал. За неповні дві години ми піднялися на висоту понад 2100 м, зустрічаючи по дорозі групи туристів з різних країн – влітку цей район дуже жвавий. Більшість мандрівників здійснюють швидкі кругові прогулянки налегке, інші ж надають перевагу носити все з собою в великих рюкзаках і не прив’язуватися до цивілізації.

З перевалу нам залишався не дуже складний, хоча й стомлюючий в кінці дня спуск до одного з найживописніших гірських озер Дурмітора – водойма носить незвичну назву ШкРка. Озеро досить велике, поряд є друге, менше. Через посуху влітку воно трохи обміліло, але не сильно.

Озеро розташоване в надзвичайно живописному цирку, оточеному найвищими горами Дурмітора, включаючи найвищу точку – Баботов Кук. На перший погляд, місця навколо багато, але для наметів зовсім не підходить, все в каменях і нерівностях. Нам довелося домовитися з місцевим охоронцем. У результаті за дуже помірну плату 3 євро з людини ми змогли залишитися в його будиночку, де за загальним столом чудово провели час. Наметики поставили поруч, на, мабуть, єдиному нормальному майданчику в окрузі. Звісно, і ввечері, і вранці ми купалися в озері і засмагали.

День 3. Перевал Саммар, озеро Зелені Вір
Цей день був запланований як полуденна прогулянка, наш шлях був дуже коротким і зайняв не більше трьох годин. Але назвати його простим важко, адже ми подолали перевал Саммар – один з найскладніших у Дурміторі для непідготовлених туристів.

Крутий підйом місцями переходив у скельні ділянки, де доводилося підлазити прямо з рюкзаком. У найскладніших місцях на підйомі і спуску були закріплені троси.

У цей день наша група пізнала суворий характер Дурмітора – тут потрібно бути обережним при підйомі і дуже обережним на спуску.

Незважаючи на це, ми благополучно, без пригод піднялися на перевал Саммар і спустилися до одного з найвищих озер Дурмітора – Зелене Вір.

Озеро розташоване в котловині на висоті понад 2000 м над рівнем моря. Пейзажі навколо «місячні», рослинності майже немає. Озеро сильно обміліло, але в ньому все ж вдалося помитися. Біля озера також виявилося джерело, яке, на щастя, не пересохло. Затишний вечір італійської кухні завершився розповідями «страшних» історій та несподіваною для однієї з учасниць зустріччю з місцевою аборигенкою – здоровенною плямистою жабою. Боюся, остання зазнала чималого шоку від звуків радості під час зустрічі з нею.

День 4. Боботов Кук – Крижана печера – Катун Луковиця – Жабляк

Мабуть, це був найнасиченіший і найважчий день дурміторської епопеї. Одразу після виходу ми розпочали крутий підйом на найвищу гору Дурмітора і Чорногорії – Боботов Кук, 2523 м. Підйом технічно не дуже складний, але надзвичайно мальовничий.

Від панорам, що відкривалися, перехоплювало подих навіть у людей, звичних до гір. Видимість у цей день була чудовою. На перевалі ми залишили рюкзаки й піднімалися на вершину вже по-легкій, що було вельми доречним, зважаючи на крутизну схилів. У деяких місцях закріплені троси.

З вершини нам відкрився краєвид на десятки кілометрів в усі боки. Було важко залишати це місце, але на цей день у нас було ще чимало справ!

Спуск із перевалу проходить сипучим, не дуже приємним схилом, але дозволяє швидко скинути висоту. Далі дорога, нескінченно звиваючись схилами, вивела нас до розвилки в одній із долин.

Тут знаходиться поворот до ще однієї пам’ятки заповідника – Крижаної печери. Йти до неї від повороту 30-40 хвилин. Дехто з групи вирішив почекати, а решта вирушили назустріч новій пригоді. Навіть сам підхід до печери здався мені вартим витраченого часу.

Місцевість рясніла вкрай незвичними вапняковими утвореннями. Сама печера дивилася на нас величезним темним провалом, що спускався у пітьму. Дуже крутий спуск полегшує трос уздовж лівої стінки, внизу лід, спускатися надзвичайно слизько і брудно. Але охочі, тримаючись за мотузку з вузлами, можуть спуститися…

Повернувшись до роздоріжжя, ми одягли рюкзаки й поспішили в напрямку Жабляка – центру туризму в заповіднику. За планом походу, ми мали досягти його лише опівдні наступного дня, але бажання групи якнайшвидше дістатися до таких благ цивілізації, як душ, Інтернет і магазин, переважило втому. Ми доклали вирішального зусилля й не стали затримуватися в Катун Лаквіце – місці передбачуваного ночівлі. Тут, щоправда, на нас чекав працівник парку, який сумлінно взяв із нас 30 євро й виписав квитанції. Здавалося, спуск у Жабляк ніколи не закінчиться. Як це часто буває наприкінці довгої й нелегкої дороги. Чагарники малини підтримували наш бойовий дух, і зрештою ми все ж спустилися до знаменитого Чорного озера – найбільшого й найвідомішого в цих місцях.

Його глибина перевищує 40 метрів. Одразу за ним ми вийшли до шлагбаума національного парку. Я поговорив із охоронцями, яких вразила наша сумлінність у придбанні квитків, і вони викликали нам мікроавтобус із кемпінгу. В очікуванні машини ми встигли випити й перекусити різними ласощами з місцевих кіосків. Ще до настання темряви нас розмістили в кемпінгу, пригостили місцевим самогоном, показали комфортабельні душові й місце для вогнища. Так закінчився дуже довгий і сповнений вражень день.

ДЕНЬ 5. САВИН КУК

Цього дня ми вирішили здійснити сходження «по-легкій» на одну з найвідоміших місцевих гір – Савин Кук. Узимку на її схилах розташований гірськолижний курорт, працюють дві черги витягів, але влітку вони не функціонують. Дорога від наметів спочатку проходила через ліс, а потім через доглянуте село. Тут і там розташовані мініготелі та невеликі кафе, які влітку переважно закриті. Вся ця інфраструктура розрахована здебільшого на зимовий сезон.

Підйом на гору спочатку йде вздовж траси крісельних доріг, по зручному серпантину. Головною перепоною на цьому шляху є кущі малини, від яких відчайдушних альпіністів доводиться мало не силою відтягувати, інакше на сходження не вистачило б цілого дня. Також серйозно затримують групу мальовничі краєвиди, що змушують учасників інстинктивно тягнутися за фотоапаратами. На кінцевій станції першої черги канатної дороги ми влаштували привал, після чого почали підніматися вже «диким» схилом, який, втім, був добре промаркований. Друга черга канатки проходить через недоступну для пішоходів ущелину. До її верхньої точки ми вийшли, долаючи крутосхил художніми зигзагами – внизу він кам’янистий, а у верхній частині поріс травою. До цього часу погода почала псуватися, вершини гір затягли сірі хмари. Частина з нас вирішила залишитися в районі верхньої станції підйомника – благо, там є чудовий майданчик і відкрита хатина, де можна сховатися від негоди. За сто метрів просто на стежці є джерело. Ми ж рушили далі й незабаром вийшли спочатку на вузький гребінь, а потім на стежку, з одного боку якої нависали стрімкі скелі, а з іншого – різкий кам’янистий обрив в ущелину. Спіткнутися в такому місці вкрай небезпечно. На щастя для багатьох мандрівників, майже відразу починаються перила з тросів, що дають надійну опору. Поступово горизонтальна стежка змінилася крутими скельними підйомами, що вимагали справжнього лазіння. Мені дуже не сподобався рельєф – підйом проходив вузьким кулуаром, де була висока небезпека каменепаду. Мій альпіністський інстинкт постійно кричав: «Одягни шолом!» Але ж шоломів у нас не було. Кілька разів каміння, що випадково зривалося з-під ніг необережних туристів, викликало в мене цілком зрозумілі емоції… Проте ми піднялися без пригод. У якийсь момент перила закінчилися, крута ділянка також, і ми по простому схилу вийшли на гребінь, затягнутий хмарами. За такої видимості йти на саму вершину, яка була вищою за це місце всього на 50 метрів, не мало сенсу, зате була ймовірність втратити орієнтир і не знайти зручний спуск. Вирішили вважати вершиною саме це місце – тут навіть був складений із каменів тур. Через деякий час ми почали обережно спускатися. Щоб мінімізувати ризик через каміння, що вільно лежало на схилі, небезпечні місця проходили по черзі, за моєю командою. Це зайняло більше часу, зате до підйомників усі повернулися задоволені й неушкоджені. Спуск не забрав у нас багато часу, але негода все ж наздогнала нас біля перших будиночків. Почався дощ – спочатку несильний, але за п’ять хвилин він перетворився на справжню зливу. На щастя, ми встигли сховатися на ґанку зачиненого пункту прокату лиж. В одного з найактивніших учасників нашої групи, Жені, знайшлася пачка насіння, яке ми й почали лузкати, перемежовуючи це заняття жартами та розмовами. Перечекавши дощ, повернулися в кемпінг іншою дорогою.

Вечір провели в Жабляку, добре погуляли й повечеряли в одному з численних ресторанів, перечікуючи там ще одну затяжну зливу. До наметів повернулися вже в суцільній темряві.

День 6. Рафтинг на Тарі

Головною подією цього дня став рафтинг на річці Тара, відомій своїм каньйоном – одним із найглибших у Європі. Існує інформація, що цей каньйон є другим за глибиною після знаменитого Великого Каньйону в Колорадо. Через річку також перекинуто один із найвищих мостів – міст Джурджевича. Поруч є тролей – тросова переправа, якою за 20 євро можна перелетіти над цією шаленою прірвою на інший бік. Чи варто це робити – кожен вирішує для себе. Це місце дуже популярне, людей тут багато, і рафтинг фактично поставлений на конвеєр. Проте організація загалом хороша, хоч і з великою метушнею. Як і багато інших груп, нас забрали прямо з кемпінгу, привезли до мосту, зареєстрували та якось екіпірували. Рафтинг на пів дня обійшовся кожному в 45 євро. У цю ціну входило: трансфер від наметів і назад, екіпірування, дозвіл, страховка, перевезення до місця старту та від місця фінішу, інструктор на човні та чудове частування після сплаву. На вибір можна було обрати основну страву – форель або ягня. До цього додавали картоплю, овочі, хліб і велику кількість найсмачнішого домашнього сиру. Також був доступний алкоголь – вино, самогон, ракія. Порції були достатні для більшості.

Сам рафтинг був зовсім нескладним: річка, на мою думку, мала мінімальну категорію складності – приблизно другу. Тим, хто сплавляється вперше, буде цікаво, а от для досвідчених це може видатися трохи нудним. Заснути, щоправда, не дають зупинки в мальовничих місцях і можливість пострибати зі скелі в крижану глибоку річку. Це дійсно бадьорить.

Загалом враження в більшості були суто позитивними. Решта дня традиційно минула у прогулянках по Жабляку та дегустації місцевої кухні. Також ми зайшли в супермаркет і закупили провізію на залишок подорожі.

День 7. Проклетіє

Основним завданням цього дня було дістатися до наступної точки подорожі – села Усуньє, розташованого на кордоні з Албанією, більш ніж за 200 км від Жабляка (якщо їхати дорогою). Про Усуньє в Жабляку ніхто не чув, зате про розташоване за 5 км від нього містечко Гусинє знали. Автобусного сполучення між Жабляком і Гусинє не було, довелося б їхати через Подгорицю, що довго й дорого. Тому ми замовили мікроавтобус. Зазвичай мінівени тут коштують приблизно 1 євро за кілометр, бо частина дороги не в найкращому стані. Однак нам потрібен був транспорт побільше, тому довелося поторгуватися.

Дорога зайняла понад чотири години, і маршрут був далеко не найоптимальніший. У цей день було дуже спекотно, і без кондиціонера поїздка була б ще менш комфортною. У Гусинє довелося якийсь час блукати: спершу шукали автостанцію, щоб дізнатися розклад автобусів до Подгориці на зворотний шлях, а потім – поворот на Усуньє. Нам кілька разів вказували неправильну дорогу, але зрештою ми все ж дісталися потрібного місця й попрощалися з водієм.

Далі ми вирушили пішки з рюкзаками через село. Можна було доїхати прямо до місця ночівлі, але я про це не знав. По дорозі натрапили на цікаве природне утворення – карстову прірву з озерцем на дні. Там була оглядова платформа з перилами та альтанки, де ми зробили привал і перекусили. Тим часом якийсь чоловік запускав потужний квадрокоптер, вартість якого, мабуть, перевищувала ціну його потріпаного автомобіля. Згодом ми облаштували табір на неймовірному місці – біля так званого Ока. Це дуже холодне озеро з кришталево чистою водою, розташоване серед просторої галявини в оточенні гір. Навколо було багато дров, що зробило місце ще більш зручним для ночівлі.

День 8. Сходження на Мая Росіт

Цього дня ми кілька годин піднімалися ґрунтовою дорогою до високих гір. Наша мета – підкорити дві найвищі вершини району. Але спершу потрібно було знайти місце для табору на дві ночі. Вибір був обмежений, оскільки води майже ніде не було. Тому ми зупинилися в ущелині…

Швидко розклали табір, набрали води у фляги й вирушили налегко в бік вершини Мая Росіт, яка й була нашою основною метою на сьогодні. Підйом виявився напрочуд виснажливим. Значну роль у цьому відіграла дуже спекотна й безхмарна погода. На високому перевалі зупинилися на обід і відпочинок. Тут група розділилася: найзавзятіші рушили далі, решта залишилася перепочити й підготуватися до спуску. Від перевалу до вершини довелося підніматися ще дві години. По вершині Мая Росіт проходить кордон між Чорногорією та Албанією. Висота цієї вершини всього на пів метра менша, ніж у Баботів Кук, проте вона не така крута, і лазити по скелях тут не доводиться.

До табору повернулися дуже втомлені, але задоволені. Тим часом перша група встигла купити в пастухів багато свіжого сиру й молока. Вечір, як уже традиційно, провели біля вогнища.

День 9. Гора Єзерца

Встали о пів на шосту, вийшли приблизно о сьомій. Попереду був довгий підйом на найвищу вершину Проклетія – гору Єзерце заввишки 2697 м. Це вже албанська вершина, і нам довелося перетнути кордон, що, втім, нікого в цих місцях особливо не хвилює. Як правило, зустріч із прикордонниками нічим, окрім додаткових витрат (5–10 євро з людини), не загрожує. Теоретично, перебуваючи на цих, досі спірних територіях, ви нічого не порушуєте, і серйозних неприємностей чекати не варто. На практиці – як пощастить. Варто також зазначити, що ці місця не такі вже й безпечні: час від часу тут трапляються неприємні інциденти, аж до збройного насильства. Іноді жертвами розбійних нападів стають туристи. Перед тим, як подорожувати в Проклетіє, раджу вивчити актуальну ситуацію й ужити заходів безпеки. Також є ризик крадіжок із наметів – нас це теж не оминули. Подібні випадки трохи затьмарюють загальне враження від цього чудового району з унікальною природою й геологією. У певному сенсі гори тут сподобалися мені навіть більше, ніж у Дурміторі.

Дорога до Єзерце спочатку проходить через мальовничу долину з численними озерами. У нашому випадку частина з них пересохла, а решта трохи обміліла. Однак одне з озер (перше на маршруті) збереглося майже повністю, і ми змогли скупатися в ньому дорогою туди й назад. Після останнього озера краєвид стає зовсім марсіанським. Ніде раніше я не бачив таких прекрасних і диких карстових полів. Здавалося, ніби тверду породу розколювали, різали й формували у найхимерніші форми. Хотілося зупинятися щохвилини й милуватися, але ми поспішали… Після цілої серії траверсів із перетином сніжників і кам’янистих схилів ми нарешті підійшли до самої вершини. Вона виглядає як сувора кам’яна піраміда. Багато хто сходить на неї, використовуючи альпіністське спорядження, але піднятися можна й без нього, хоча каски бажано мати всім. Далеко не всі з нашої команди мали сили й бажання піднятися на вершину, проте сходження відбулося, і альпіністи успішно спустилися до решти, сповнені вражень від захопливого лазіння.

Не зволікаючи, ми розпочали зворотний шлях. Нам вдалося взяти такий хороший темп, що часу вистачило навіть на невеликий пікнік біля озера. Ще до настання темряви вся команда була в таборі.

День 10. Подгоріця – Котор

З Гусинє до Подгоріці курсують два автобуси – о 12:15 і 15:00. Автостанція там виглядає занедбаною, але автобуси туди все ж заїжджають. Щоб встигнути, ми вийшли з табору о пів на восьму ранку, піднявшись ще о пів на шосту. Пройшли весь шлях пішки – жодних маршруток чи автобусів на шляху не помітили. Дісталися пункту призначення із запасом часу, тож змогли ще поїсти в хорошому й недорогому кафе на центральній вулиці. Потім вирушили на автобус. Прямого рейсу до Подгориці не було, спершу нас посадили в старенький мікроавтобус, який довіз до більшого містечка, де вже потрібно було пересісти в звичайний рейсовий автобус. Поїздка обійшлася приблизно в 12 євро, а час у дорозі склав майже чотири години.

З Подгоріці автобуси їздять майже в усіх напрямках, тож дістатися до Котора було нескладно. У Котор ми прибули вже ввечері, у сутінках, на один день раніше запланованого. День, зекономлений на трекінгу в Дурміторі, вирішили присвятити походу в гори над Котором і відпочинку.

Місць для ночівлі ми не бронювали, і я виявився не зовсім готовим до того, наскільки складно знайти дешевий нічліг у сезон. Не повторюйте цієї помилки – бронюйте заздалегідь, особливо якщо група більша за 4-5 осіб. Даремно блукаючи старим містом, ми відвідали кілька гестхаусів і готелів, але всюди давали зрозуміти, що шансів знайти стільки місць за мінімальною ціною немає. Все ж нам вдалося знайти доволі занедбані апартаменти в одному готелі за 20 євро з людини на добу із сніданком, а ще два місця – у найближчому гестхаусі за 15 євро з людини. Варто зазначити, що в сезон ціни на житло й харчування помітно вищі, ніж, скажімо, у жовтні або навіть на початку осені. Уже за два дні ціни в гестхаусі знизилися на 2 євро. Певний дискомфорт у номерах компенсував чудовий ресторанчик на вулиці, де нас годували повноцінним сніданком.

Мені складно не захоплюватися Котором – це місце припало мені до душі. Романтична атмосфера старого міста дивовижно поєднується з морським антуражем марини та порту, прекрасними краєвидами навколишніх гір і затоки, затишною та спокійною набережною. Кожну вільну хвилину я проводжу тут, гуляючи й усім єством вбираючи розлиту в повітрі атмосферу безтурботності й водночас якогось передстартового затишшя. Приємно прогулюватися в повному спокої, відчуваючи при цьому прихований трепет від виду пришвартованих яхт і величезного лайнера, що заходить у затоку.

День 11. Котор

Ми збиралися піднятися вище в гори, але погода внесла свої корективи – стояла така спека, що навіть у найвитриваліших з’явилися сумніви. До цього моменту частина групи вже роз’їхалася, але ті, хто залишився, все ж вирішили зробити спробу сходження. Дорогою ми зайшли в супермаркет, запаслися водою та розпочали підйом старовинним серпантином. Перед цим я хотів запропонувати всім освіжаюче купання в каньйоні, який розвідав під час минулого візиту сюди. У вічній тіні тут протікав повноводний струмок, що наповнював природні вапнякові ванни. Ідеальне місце для спеки! Але, на жаль, цього разу каньйон виявився повністю пересохлим.

Однією з головних визначних пам’яток Котора справедливо вважається стара фортеця, яка височіє над містом своїми стінами. Із середньовічного центру туди ведуть сходи, і підйом серед туристів вважається нелегким випробуванням. Але коли ми почали підніматися серпантином на хребет над містом, фортеця вже опинилася далеко внизу. Через деякий час ми вирішили, що піднялися достатньо високо для гарних краєвидів, і йти далі під пекучим сонцем немає сенсу. Зробивши кілька знімків відкритих панорам і випивши більшу частину води, почали спуск. Думаю, для прогулянок цими горами варто вибирати менш спекотну пору року.

На спуску ми поласували стиглим інжиром, що ріс тут просто вздовж стежки, а потім зайшли до фортеці з “чорного входу”, звідки вже спустилися в старе місто.

Фактично, на цьому завершилася наша «офіційна пригода» й почалося морське життя для тих, хто міг дозволити собі розкіш затриматися тут довше.

Через кілька днів, від’їжджаючи автобусом із Котора до Белграда, я спіймав себе на думці, що ця поїздка виявилася однією з найяскравіших та найнасиченіших подіями, зайнявши в душі значно більше місця, ніж відвів їй календар.

Хочу щиро подякувати всім, хто взяв у ній участь! Сподіваюся на нові зустрічі в найкращих куточках нашої прекрасної планети!