Осінній Дурмітор | Відгук про похід
Збираючись у похід по Дурмітору (гірський масив у Чорногорії), я готувався до найгіршого – прогноз погоди, м’яко кажучи, не радував. Передавали сильні дощі та хмарність, що в умовах високогір’я загрожувало повною відсутністю видимості.
Похід по Чорногорії восени
Зустрівшись у Борисполі з Дмитром – учасником нашого походу, я одразу ж зіпсував йому настрій цими новинами.
День 1. Тіват – Комарниця
Тіват зустрів нас проливним дощем і натовпами людей, які поспішали на реєстрацію своїх рейсів додому. Ніби якась евакуація 🙂 Після невеликого очікування до нас приєдналися решта учасників групи, які прилетіли до Чорногорії на день раніше й чекали на наш приліт.
Далі на нас чекала довга дорога до поселення Комарниця, що неподалік від Дурмітора. З Тівата ми вирушили на таксі до Будви, де пересіли на автобус, що довіз нас до Нікшича. Тут нам довелося чекати дві години на найближчий автобус до Шавника. Перекусивши трохи на автостанції, ми здійснили перше знайомство з Чорногорією, прогулявшись вуличками Нікшича. Погода почала налагоджуватися, світило гаряче сонце, однак гори на півночі були затягнуті темними дощовими хмарами.
Водій автобуса люб’язно погодився висадити нас біля потрібного повороту на Комарницю. Таких складних для водіння доріг я ще не бачив. Численні серпантини та урвища постійно тримали нас у напрузі й змушували захоплюватися мистецтвом і професіоналізмом місцевих водіїв.
І ось нарешті ми, з рюкзаками на спинах, стоїмо серед місцевих гір. Дорога зайняла практично весь день, і поступово починало сутеніти. Проходимо повз маленьке кафе й запитуємо у власника про дорогу. У відповідь чуємо, що села не існує, його розбомбило НАТО! Побачивши наші вирази обличчя, дядько розсміявся і сказав, що він так жартує. Нам аж полегшало 🙂
Дорога йшла вздовж річки через маленьке поселення. Перед нами відкривався величний каньйон, права стіна якого піднімалася на висоту понад 2000 м. Незабаром русло річки стало сухим – вода просто текла десь під землею. Нас наздогнав чоловік на маленькому тракторі й запропонував підвезти наші речі. Ми погодилися й невдовзі опинилися у нього на подвір’ї. Господаря звали В’ячеславом, він усе життя прожив у Комарниці разом із мамою – дуже привітною та гостинною жінкою. Господарі пригостили нас смачною вечерею, і ми довго й душевно спілкувалися, хоч і різними мовами. Спогади про нічліг у В’ячеслава залишилися дуже теплими.
День 2. Шкрка
Прокинулися дуже рано, швидко зібрали речі й вирушили в дорогу. Незабаром у руслі річки знову з’явилася вода. Ми поступово піднімалися все вище й вище каньйоном, милуючись неприступними стінами Дурмітора. Перетнувши плато Добрі До з численними пастушими хатинками (колибами), ми вийшли на асфальтовану дорогу на висоті приблизно 1700 м, яка веде до Жабляка. Нам назустріч з дороги спустилася група поляків, які розповіли, що всі вершини вище 2100 м у районі озера Шкрка затягнуті хмарами. Поспілкувавшись із ними, ми продовжили підйом і перетнули Бялу Греду через перевал Шкрка.
Спустившись у долину до озера Шкрка, ми натрапили на хатину, у якій перебували працівники національного парку Дурмітор. Вони взяли з нас плату за вхід у заповідник і вказали місце, де можна розбити табір. Ночували ми на березі малого озера Шкрка, яке восени дуже обміліло.
День 3. Самар, спуск у Жабляк
Розкривши зранку намет, нас чекало велике розчарування – все навколо було затягнуте густим туманом. Ентузіазм миттєво згас, як і бажання вилазити зі спальника. Але просто на очах крізь білу пелену почали проступати обриси скель, а згодом туман повністю розсіявся. Перед нами відкрився чудовий краєвид на Планиницю, Боботів Кук і перевал Самар.
Поснідавши й зібравши табір, ми вирушили у бік перевалу Самар. Погода була просто чудова. Дорогою натрапили на дикого гірського козла й оглянули вхід до печери. Перевал виявився справжнім випробуванням. У кількох місцях довелося лізти через кам’янисті ущелини, в які важко було втиснутися з рюкзаком на плечах. Деякі рюкзаки доводилося витягати вгору за допомогою мотузки. Стежка пролягала просто по самому краю прірви і ми отримали немало адреналіну.
Піднявшись на перевал, ми зрозуміли, що спуск із нього буде не менш захопливим. Подолавши перехід, приблизно о 3-й годині дня ми підійшли до озера Зелений Вир. Стало очевидним, що ми не встигаємо дійти до запланованого місця ночівлі на Катун Локвиця. Після короткого обговорення ми ухвалили непросте рішення спуститися від озера до дороги й спробувати дістатися до містечка Жабляк, що розташоване з протилежного боку масиву Дурмітор.
Спуск виявився значно легшим за підйом, і менш ніж за годину ми досягли дороги. Наші побоювання щодо відсутності транспорту швидко розвіялися, щойно ми побачили на першому вказівнику номери телефонів місцевого таксі. Зателефонувавши, я так і не зміг пояснити диспетчеру, що нас п’ятеро й у нас великі рюкзаки. Як результат – за нами приїхала одна легкова машина. Однак водій зовсім не переймався цим – після кількох хвилин ущільнення нас у салоні «Мерседеса» ми з щасливими обличчями вже милувалися навколишніми горами крізь вікно автомобіля та мріяли про кухоль пива.
Поїздка на таксі обійшлася нам у 30 євро. Водій довіз нас до найближчого кемпінгу біля Чорного озера, як ми й хотіли. Господиня кемпінгу «Млинський Потік» виявилася дуже привітною, життєрадісною та комунікабельною жінкою. Кемпінг мав усі необхідні зручності: туалети, теплий душ, плити для приготування їжі, місце для вогнища та дуже затишну колибу. Вартість цього задоволення становила 3 євро з людини на добу.
Після того як ми розклали намети, господиня запросила нас на чарку сливовиці (місцева фруктова горілка). За столом зібралися люди з різних країн Європи, а також дівчина з Мексики. Усі ділилися враженнями про перебування в Чорногорії та, зокрема, на Дурміторі. Однак пити нам цього вечора не можна було – зранку на нас чекало радіальне сходження на Боботов Кук (2522 м), найвищу вершину Дурмітора й усієї Чорногорії.
День 4. Сходження на Боботів Кук
Прокинувшись вранці та приготувавши сніданок у вподобаній колибі, ми продовжили похід. Тепер уже без рюкзаків, що значно збільшило швидкість пересування. Ліси в цій частині Дурмітора були переважно ялиновими, і створювалося враження, ніби я десь у Карпатах – на Чорногорі чи Мармароші. Далі, перетнувши букове рідколісся, ми вийшли до Катун Локвиця. Тут було кілька хатинок місцевих пастухів, однак вони здавалися покинутими.
Шлях до вершини пролягав через численні карстові розщілини та льодовикові долини, звідки відкривалися просто чарівні краєвиди. Тож фотоапарати постійно були напоготові. Близько другої години дня ми піднялися дуже крутим схилом на перевал перед самою вершиною. Боботів Кук виглядав неприступним, і здавалося, що без альпіністського спорядження піднятися на нього неможливо.
Перекусивши на перевалі, ми почали підйом на вершину. Дуже скоро ми стояли на краю урвища й дивилися вниз, на долину озер Шкрка. Далі стежка траверсувала Боботов Кук і являла собою вузький карниз на прямовисній стіні, глибина якої сягала кількох сотень метрів. Тут валялося багато покинутих трекінгових палиць – далі вони лише заважали сходженню. Пройшовши траверс, довелося дертися скелями прямо вгору до самої вершини.
Каміння було трохи вологим, але рельєф багатий на зачепи, тож кілька метрів пролізти по скелі виявилося зовсім нескладно. Однак тим, хто боїться висоти, точно не варто було дивитися вниз 🙂 Ще кілька кроків – і ми на вершині світу.
Вид із вершини просто вражав. Маленький майданчик був заповнений поляками, яких ми нещодавно зустріли на дорозі в Добри До. За кілька хвилин вони почали спускатися, і ми нарешті залишилися наодинці з Дурмітором, який лежав перед нами, як на долоні. На горизонті виднівся найглибший каньйон Європи – річка Тара. Насолодившись неймовірною величчю гір, ми теж вирушили вниз – адже шлях до Жабляка ще був довгим.
Дорогою до кемпінгу в наших планах було ще відвідати Льодову печеру, що розташована під вершиною Обла Глава. Однак у місці, де відгалужувалася стежка до печери, нас зустрів крутий підйом, який своїм виглядом просто нас деморалізував. Він був зовсім нескладним, але після виснажливого сходження нам здався непосильним. Було вирішено повертатися до кемпінгу. Там нас чекав відпочинок, приємне спілкування й дуже смачне місцеве пиво – Нікшичське 🙂
День 5. Савин Кук
Наступного дня ми здійснили радіальне сходження на гору Савин Кук (2313 м). Дорога пролягала вздовж берега Чорного озера – надзвичайно красивого й романтичного місця. Це велике, чисте гірське озеро, над плесом якого здіймаються скелясті схили Дурмітора. Тут до нас приєдналися ще три туристи – дуже гарні й грайливі собаки, які провели з нами весь день і піднялися аж на саму вершину.
Попри те, що Савин Кук – досить популярне місце для сходжень, стежка туди не була промаркована туристичними знаками. Довелося розвідувати маршрут, адже серед скель було не зовсім зрозуміло, куди саме потрібно підійматися. Обраний нами шлях виявився правильним, і ми досить швидко вийшли нагору. Неподалік від вершини знаходилося джерело на висоті понад 2000 м – Савина вода. У кориті, куди стікала вода, лежало багато монет з різних країн світу: Хорватії, Сербії, Польщі, Німеччини, Ізраїлю, України, ну і, звісно, євроценти. Звісно, я теж залишив трохи української валюти 🙂
Краєвиди з Савина Кука були не менш вражаючими. Тут ми дізналися, що в Сашка сьогодні день народження, тож вирішили влаштувати святкову вечерю. Посиділи ми того вечора просто чудово: смажили м’ясо на грилі, підсмажили картоплю. Картопля в поході – це справжній делікатес і дуже бажана страва. У походних умовах подарунком для Сашка стала літрова пляшка сливовиці й остання палка сирокопченої ковбаси. Думаю, справжні туристи оцінять 🙂
День 6. Котор
Ранок зустрів нас проливним дощем і густим туманом. Температура різко впала, і про запланований похід до каньйону річки Тара вже не могло бути й мови. Вирішили спускатися до узбережжя моря, тим більше що наступного дня в Ані та Сашка був літак. На автостанції Жабляка ми знову зустріли наших чотирилапих друзів – тих самих трьох собак, які супроводжували нас на Савин Кук. Зворушена Аня не змогла втриматися й купила для них трохи м’яса в магазинчику неподалік. Дорога зайняла майже весь день.
Ввечері ми вже були на узбережжі Адріатичного моря, у казковому Которі. Досить швидко знайшли недорогий хостел (8 євро за ніч), що стояв просто на березі моря в історичному центрі міста. Наступний день був схожий на справжню казку: купання в морі, прогулянки старим містом, численні яхти, підйом на оборонні укріплення Котора, знайомство з місцевою кухнею – одним словом, рай. Усі ми шкодували, що не взяли квитки хоча б на кілька днів пізніше, адже так не хотілося покидати це дивовижне місце.
Було дуже сумно прощатися з учасниками цієї чудової подорожі. Похід промайнув якось надто швидко, але залишив безліч яскравих спогадів. Чорногорія – це яскрава й надзвичайно багата на красиві місця країна. Тут живуть щирі й гостинні люди. Раджу всім обов’язково відвідати цю країну, а любителям гірських походів – неодмінно вирушити в похід Дурмітором!
