Осінній похід на Сивулю
Коли гори кличуть — ти покірно робиш два простих кроки — збираєш рюкзак і йдеш. Наша нова нетривала, але надзвичайно насичена й контрастна подорож у Ґорґани відбулася наприкінці вересня.
День перший.
Рано-вранці нас зустрів уже улюблений Івано-Франківськ. І як не можна влучно, поруч із автостанцією, де ми мали пересісти на маршрутку до місця старту в с. Стара Гута, виявилося чудове озеро і година вільного часу.
Як і годиться, туриста потрібно заманити гарною погодою та красивими краєвидами — сніданок біля озера, сонце і ясне небо зарядили нас чудовим настроєм. Приїхавши до місця старту, одразу вирішили, що сьогодні йдемо за програмою максимум, адже прогноз на наступні дні не обіцяв сприятливих погодних умов. А жага прокладати власні маршрути, як завжди, внесла свої корективи й порцію адреналіну в цей чудовий день.
Так, вирішивши спочатку піднятися на г.Середня (1638 м), яка розташована вбік від основного маршруту, ми спочатку проклали свою стежку через ліс, а пообідавши на вершині, вирішили не зупинятися на досягнутому. Спускалися також власною стежкою, що стало ще цікавішим — повзли «чагарниками» лісу, адже рухомість каменів на спуску виявилася значно вищою, ніж ми очікували. Але повертатися вже було пізно, тож пішли отримувати адреналін.
На ночівлю стали пізно — на перевалі Боревка, ближче до 10 вечора. Втомлені й задоволені, повечеряли, спостерігаючи, як до нас поступово наближається гроза, яку прогнозували на завтра. Поки що її було видно лише здалеку, на тлі зоряного неба.
День другий.
Погода дала нам можливість прокинутися, поснідати й майже повністю зібрати речі, перш ніж налетів дощ. Але рішення йти так і не прийняли. Швидко наближалася гроза, тож, спустившись трохи в ліс, вирішили поставити намет і перечекати під дахом, із гарячою кавою.
Коли здавалося, що все вже позаду, ми знову зібралися — і почався «День бабака», бо так сталося ще кілька разів: то дощ, то знову просвіт. У проміжках ми встигли пообідати й ще пару разів попити гарячої кави. Коли втретє або й учетверте за кілька годин я знову пакувала намет у рюкзак, остаточно вирішила, що як би зараз погода не змінилася — ми йдемо, бо цю «тренування» зі збирання-наметування вже час завершити.
Вийшли приблизно о 15:00 з розумінням, що до наступної стоянки — близько 6 годин шляху через г. Велика Сивуля (1836 м) і г. Мала Сивуля (1818 м). Погода точно відповідала прогнозу — дощ і сильний вітер на кам’янистому хребті. Але тішило те, що була хоч якась видимість. Особисто мені сподобалося — не було так спекотно, як у перший день, було відчуття справжнього похіду в Карпати, а іноді — й можливість відчути себе «вище неба».
Виявилося, що рухалися ми досить швидко, тому на полонину Рущина — наступну стоянку — дісталися до 20:00. До цього часу дощ уже зовсім припинився, давши нам змогу трохи підсушитися і комфортно повечеряти. Наступна порція дощу підійшла вже вночі, тож спалося дуже міцно — як і буває, коли за вікном дощик.
День третій.
Дощ зовсім не хотів припинятися, тому ранок видався справді романтичним — кава і сніданок у ліжко, бо і приготування, і сам сніданок проходили, не виходячи зі спальника. Честь і хвала тому, хто винайшов газові пальники.
Цього разу довелося збиратися під дощем, але це вже було зовсім не страшно, бо сьогодні належало йти додому. Спуск був легким і приємним, майже весь час — по рівнині або по лісу, який, до речі, у таку погоду виглядав зачаровуюче. А головною подією дня стали знайдені по дорозі білі гриби, які я особисто вперше побачила не в умовах супермаркету. Вже вдома вони стали чудовим супчиком, що нагадав про неймовірну подорож прекрасними Карпатськими горами.
Ось такою вийшла наша чергова подорож, яка, за традицією, завершилася плануванням наступної.
