Звіт про похід на Памір, але в Карпатах
Збираючись у гори на травневі свята, я малювала уявою сонячні теплі дні, теплі спальники, у яких можна спати без наметів, і нас – групу туристів, що йде легко та радісно, вільним кроком по гірських стежках, милується краєвидами, мріє і базікає про все на світі.
Мій двадцятилітровий рюкзак і літній гардероб цілком вписувалися в цю картину. На всякий випадок я взяла ще термобілизну, щиро сподіваючись, що вона мені не знадобиться! 🙂 Будучи в Івано-Франківську, за день до походу, відкривши прогноз погоди, я була вражена, побачивши зовсім іншу картину – похолодання, дощ, знову похолодання, 3 градуси вдень, сніг, мінус вночі, знову дощ, поступове потепління!!!
1 травня, 11:00, вокзал, зустріч групи, що йде маршрутом «Карпатський Памір»! Яскраво світить сонце. Я сповнена сумнівів і передчуттів. Туристів приїхало шестеро – Таня, Лєна, Діма, Аня, Антон, Аня. Групу збирала та проводжала Мелана, провідник – Василь. Побачивши, що я легко зібрана, Мелана віддала мені свою зимову куртку, а Василь – провізію групи та підбадьорив: «постараємося не замерзнути». 🙂 Який настрій – такий і похід. Геть сумніви.
Шість годин у дорозі на мінібусі через Франківську та Чернівецьку області, перше знайомство, перший дощ, перший перекус. Проїхавши село Шепіт … село Селятин, ми опинилися практично на українсько-румунському кордоні, яким нам і належало далі йти.
У цей день ми пройшли трохи; відчувши природу, вагу на спині та розім’явшись, мипоставили намети і зварили наш перший суп. Перша вечеря разом, перші посиденьки, перша ніч походу. І нарешті – перший ранок походу!
Цього дня ми неспішно піднялися на гору Томнатик до колишньої секретної радіолокаційної військової станції «Памір», де за радянських часів потужний радарний пункт «спостерігав» небо над усією Європою. Станція зараз виглядає дуже сюрреалістично – білі круглі споруди на вершині гори, що сяють на сонці й нагадують інші планети.
Після Паміру ми спустилися в ще одне унікальне місце на Землі – село Сарата, де зараз живе всього 8 людей і куди цивілізація майже не доходить: лише електрика та такі, як ми, туристи. Сарата дуже мальовнича, розташована на пагорбах, від хати до хати чимало метрів, через центр тече річка, трохи вище на схилі сяють куполи церкви, на схилах навпроти пасеться кілька овець та коней. Місцевий житель Ілля дозволив нам зупинитися і переночувати в хаті з пічним опаленням, чому ми були дуже раді! У Сараті ми провели півдня, гріючись наперед, готуючи їжу на печі та милуючись околицями. Нас відвідав гість – молодий філософ Андрій з Одеси, який досліджує цю місцевість для створення свого еко-поселення.
На другий ранок, чисті та виспані, ми рушили далі по маршруту. По хребту Чорний Дів ми спустилися до прикордонної застави. Перший крутий спуск і перехід крижаної річки Білий Черемош вбрід. Слідом за цим нас застав сильний дощ, і ніякі ялинки не змогли б нам допомогти сховатись і не промокнути до самої нитки.
Лєна, не розгубившись, попросила пустити нас на прикордонну заставу, і чуйні прикордонники погодилися! В одній із їхніх хатинок з пічкою ми переодяглися, висохли, зігрілися, перевпакували речі, попили чаю, пообідали, поспілкувалися з собакою і продовжили похід далі. Ми піднялися по мохах на гору Гнатася і рушили далі по нейтральній зоні вперед і вгору. Пейзажі змінилися, ми знову піднімалися в гори, ліворуч від нас розстилалися поля сосен-альпієк, а час від часу траплялися камені. Поступово ставало холодніше, погіршувалася видимість. Ми дійшли до полонини Болтагора і зупинилися на нічліг у занедбаній хаті біля витоку Чорного Черемошу. Відчувши, як впала температура, ми очікували сніг уже вночі, але його не було – вранці було похмуро, прохолодно і туманно.
На третій ранок, одягнувшись тепліше, ми рушили по хребту на гору Коман. Навколо особливо нічого не було видно, а з неба щось почало падати на нас. Ставало дедалі холодніше, і те «щось» перетворилося на сніг. Ми йшли по снігу, зі снігом, не бачачи попереду тих, хто йшов перед нами. Погода відчутно змінювалася, а ми йшли через гори Штивайор, Пуруль, Малий Лостун, Лостун… Коли ми дійшли до полонини Попадя, де планували ночівлю, розігралася справжня заметіль. Ми сиділи у занедбаній хаті біля вогнища, вітер задував у щілини, сніг залітав у дах із неба – відчуття було, ніби січень. Спали ми всі разом на одній довгій лавці-ліжку.
Ранок четвертого дня був ідилічним – сніг покрив усе, і виглянуло сонце! Зовні будинок виглядав чудово, і скоро обіцялося тепло, а сніг мав розтанути. Через гору Сулигу ми рушили у напрямку до гори Чивчин, і вже по дорозі погода знову ставала травневою. Дійшовши до Чивчину, ми спостерігали неймовірні панорами! І зовсім скоро зробили привал у занедбаному котеджі! У кімнаті для сну наші будівельники-архітектори швидко засклили вікно і встановили двері. Хлопці пішли у радіальну прогулянку на Чивчин, звідки їм, напевно, відкрилися ще більш захоплюючі види, і де вони каталися на «санчатах» по снігу. А я залишилася грітися на сонечку, милуватися околицями та готувати суп. Вечір ми провели за грою в карти, а спали знову всі разом у положенні «шпроти».
П’ятий ранок був теплим і сонячним, а похідний день – довгим і видовищним. Гірські хребти і долини, перепади висот – усе відкривалося нашому погляду і змушувало серце битися частіше. Через гори Будицька, Ледеська та інші, пройшовши Роги, ми, не відчуваючи ніг, дотопали до полонини Регеска. Вид з потенційної хати для ночівлі був чудовий, але поруч не було води! Спустившись у ліс, ми встановили намети у такому ж красивому місці прямо біля гірської річки. Поївши вечерю, ми одразу лягли спати, але ще довго вели нічні розмови у спальниках.
Шостий ранок, прекрасна погода, нема роси, сніданок, наведення порядку і в дорогу. Пейзажі продовжують хвилювати всі фібри душі! Так, щоб ходити в гори, треба жити! Гора Стог, гора Радул, ліс – і ось вони, перші марковані гірські стежки з покажчиками за всі ці дні. У цих місцях ходить багато туристів, і ми не забарилися зустріти їх – одних, других, третіх, на відміну від попередніх днів, коли за весь час ми зустріли лише кількох. Заночували ми на полонині Гропа, у нас з’явився перший мобільний зв’язок і перший контакт із домом! 🙂 Але їжа почала закінчуватися, і, доїдаючи на вечерю останні смаколики, ми з сумом думали про прості страви, які чекали нас наступного ранку. Радувалися маршрутом на наступний день, який обіцяв бути незабутнім – адже ми йшли підніматися на Піп Іван, один із карпатських двотисячників.
Сьомий ранок – по конях. Ще один яскравий і незабутній день з дивовижними ландшафтами. Тут і стежки, і камені, і альпійка, скелі, ліс, перепади висот і неймовірні краєвиди, краєвиди, краєвиди. Василь знав короткий шлях на Піп Іван, і за годину ми піднялися на всі 2028 метрів! Висота заворожує, занедбана обсерваторія (чотириповерхова велика будівля, схожа на фортецю) вражає своїм існуванням і засмучує станом, дух же поєднується з душами. З Піп Івана ми спускалися поступово через гору Вухатий Камінь і гору Смотрич, а далі довго-довго й красиво вниз. Зупинилися ми під Смотричем у черговій туристичній хаті, яка, завдяки місцевим, виявилася дуже обжитою! Усі продукти на полицях були представлені, так само як засоби гігієни та посуд. 🙂 Я теж поповнила «господарські» запаси своїми багатостраждальними кросівками на ранок.
До найближчого села було 45 хвилин ходу. Вася і Діма сходили у радіалку до магазину та накупили різної смакоти – і щоб поїсти, і щоб потроху звикати до вже зовсім близького повернення з гір у місто. Це був останній вечір і остання ніч походу.
На восьмий ранок ми спустилися в село Дземброня, крокуючи останні кілометри й фотографуючи останні краєвиди. Завершення походу ми відсвяткували урочисто – шампанським, а потім обідом із чебуреками. Повернувшись на вокзал в Івано-Франківську, ми задоволені й умиротворені роз’їхалися по своїх сторонах, знаючи, що гори залишаться з нами назавжди.
Дякую вам, Карпатські мандрівники, за те, що ви є!
Вам також буде цікаво:
