Три метри над рівнем неба. Звіт про похід на Мармарош
Цей маршрут був найбільш довгоочікуваним. Найбільш вимученим. І, як завжди – найбільш спонтанним. За логікою речей і повною «движухою» в моєму житті, особливо останнім часом, я мала бути десь у Німеччині й гарувати там цілий місяць. З одного боку – це тішило: ура! є шанс утекти від самої себе. А з іншого – страшенно засмучувало, адже Німеччина й Мармарош – речі абсолютно несумісні. Від самої лише думки, що я не зможу поїхати додому (Карпати стали моїм домом ще у 2011 році. І за будь-якої можливості я намагаюся бігти туди без оглядки) – мені хотілося ридати цілодобово.
Втеча у прекрасні Мармароси
І!!! Все ж таки, десь і комусь було видніше, і поїздка до Німеччини накрилася «мідним тазом». УРА!!! Почалися прискорені та спонтанні збори додому. Складання різних списків, ремонт рюкзака, купівля квитків (це окрема історія), а головне – як «забити» на роботу й утекти так, щоб «і вовки ситі, й вівці цілі» – це ціле мистецтво і т. д., і т. п.
НАРЕШТІ!!! ЧУДО СТАЛОСЯ!!! Потяг, немов машина часу, за змахом чарівної палички за кілька секунд переніс мене «з корабля на бал».
Івано-Франківськ зустрів, як завжди, гостинно. Прямо з вокзалу я поїхала до заздалегідь знятої квартири, кинула всі свої речі й пішла гуляти містом. Воно залишило по собі масу приємних вражень. Але гуляти довго не вдалося, бо почав накрапати дощик. Таксі, що стояло неподалік, виявилося дуже доречним. Було десь близько 16:00.
Поїла, посиділа, походила туди-сюди й вирішила поспати. Проспала близько двох годин. Робити було нічого. Маршрут починався лише наступного дня. У шикарній квартирі з євроремонтом єдиною розвагою виявився телевізор. Думаю: дай подивлюся. Але не тут-то було – пульт виявився без батарейок. Навіть «ойкнути» не встигла. Та якось треба було себе розважати. І тут у мені прокинулися те, що деякі називають «жіночими обов’язками». Я вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. ЧЕСТЬ І ХВАЛА МЕНІ!!!
Маялася я цим довго, але залишилася цілком задоволеною роботою і собою, і всім на світі. Думаю – власник квартири оцінив і був у легкому шоці 🙂 від моїх надлюдських зусиль. Ближче до 23:00 я лягла спати. Адже завтра – день Х.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ – СУЄТА СУЄТ!!!
Встала рано. Не спалося. За вікном було сіре й мокре ранок. Чашка кави й прохолодний душ привели мене до тями й у стан всесвітнього умиротворення. Запакувавши рюкзак і попрощавшись із гостинною квартирою – я вирушила на вокзал до місця збору групи. 12:00 – місце збору – камери схову на залізничному вокзалі. Це місце важко не знайти. Там постійно «тусується» купа туристів – або тих, хто приїжджає з маршруту, або тих, хто від’їжджає в похід.
Людей було справді багато. Багато рюкзаків, багато руху й усього іншого. Я відійшла вбік і стала чекати хоч якесь знайоме обличчя. Першим з’явився Роман – наш інструктор. Потім приїхав великий і могутній Слава. Було дуже приємно його бачити. Передала вітання від Олі Конькової, Влада Зовгора й Лєни. За що отримала подяку і приємне здивування :).
Наша група виявилася дуже великою — 16 осіб. Тішить той факт, що молодь потихеньку долучається до гірського туризму. Завантажилися в заздалегідь замовлений мікроавтобус і поїхали до точки старту маршруту. Дорога була довга. Їхали десь три з половиною, а може й чотири години. За час пути всі встигли познайомитися, п’ять разів виспатися, помаяти дурне.
Короче, таким «макаром» і приїхали в село Ділове. Інструктор Роман пішов до прикордонників реєструвати нашу групу, бо маршрут пролягав по україно-румунському кордону. А ми лишилися в місцевій кав’ярні їсти пельмені, морозиво і пити каву.
Роман Бідічак — Івано-Франківськ, Україна. Народився в 1984 році. Закінчив Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. За освітою — біолог. Займається також науковою роботою. Має величезну колекцію метеликів. Потенціал колосальний. Туристичний досвід великий. Знає про Карпати все. Захоплюється історією. Начитаний. Ввічливий. Розсудливий. Також організовує походи по Карпатах, Непалу, Кавказу, Болгарії, Туреччині, Румунії тощо. Добре орієнтується на будь-якій місцевості, відмінно володіє картографією. Ходить швидко і впевнено. Приємний співрозмовник і чудовий провідник. Також є власником сайту «Карпатські мандрівники».
За деякий час Роман повернувся і почав розподіляти провіант серед учасників походу. Рюкзаки помітно потяжчали, а на обличчях людей з’явилося трохи сумне вираз. Але нічого не поробиш — c’est la vie, як кажуть французи 🙂
І ми пішли!!! До місця нашої першої стоянки. Місцевість була цілком рівна, без підйомів і зайвих напруг, переправ чи долання перешкод. Словом — комфортно і «матрацно». Йшли хвилин сорок, а може й годину.
Місце першої стоянки виглядало приголомшливо. Стіл, лавки з навісом від дощу, річка поряд, місце для багаття — і все це розміщувалося на величезній галявині, де ми й розбили табір.
Розвели вогнище, повечеряли і почалося більш ґрунтовне знайомство з групою. Кожен учасник розповідав щось про себе. Інші слухали й ставили питання, що цікавили. Бесіда була веселою й невимушеною. Але час невпинно йшов уперед. І треба було йти спати. Роман призначив чергових — ними стали Людмила, Олексій і Коля.
ДЕНЬ ДРУГИЙ. ВИЖИТИ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ 🙂
Попри прогнози синоптиків, які помиляються один раз, але кожного дня — ранковий світанок зустрів нас ясним карпатським сонцем. Я вилізла з намету і пішла гуляти по холодній ранковій росі босоніж, слухаючи звуки бурхливої поруч річки й вдихаючи гірське повітря. Боже, я ж вдома!!! І це усвідомлення прийшло. Хотілося від щастя стрибати, співати, танцювати і, мабуть, навіть кричати 🙂
Ось зв’яжу собі шарф із сонячної нитки.
А в косу вплету із хмари бант.
Я до неба по росі піду стежками,
Й позбираю роси, наче діамант.
В одну кишеньку покладy я хмари.
Прикрашу ними зорі, від пилу протру.
Наряжу Чумацький Шлях і з вітром примарним
Пограюся в хованки, а може — у лови.
Я йому розповім про рідні простори,
Про того, хто серцю навіки миліш…
І ще про далекі, чудовії гори, —
Про краї, в яких у душі найтепліш.
К.А. Валєва-Полянська.
Ароматний сніданок не змусив себе чекати. Народ потихеньку почав підтягуватися. Через деякий час було чутно лише стук ложок по тарілках та «смачні причмокування». Вихід був призначений на 10:00.
І труднощі не забарилися. Одразу почався різкий підйом, від якого закривало все і скрізь. Він виявився дуже тривалим, а може й безкінечним. Метри за годину. І спека, як у пеклі. Потрібні були постійні зупинки, бо це було понад людські сили та можливості. Щохвилини хотілося пити. Сонце палило нещадно. Тяжкий рюкзак час від часу давав про себе знати. У групі панувала всенародна тиша. Кожен виживав, як міг. І це було крутіше, ніж реаліті-шоу «Вижити – останній сезон».
А це ще й не сходження, а лише набір висоти. Наша мета – якнайближче підійти до вершини Піп-Іван Мармароський. Лісова стежка вела все вище і вище. Йти було дуже і дуже важко. До обіднього перекусу ледве дожили. Але дожили. УРА! Якщо чесно, при такій спеці взагалі не хотілося їсти. А хотілося лише пити і «здохнути», пити і «здохнути».
Через деякий час надійшла команда «підйом», і ми знову рушили. Час, наче, зупинився. І місія, як завжди, здавалася невиконуваною. Лише ми, герої. І ми не шукаємо легких шляхів.
Я люблю ці шалені навантаження. Йдеш собі, напружуєшся, борешся з самим собою. Голова потихеньку звільняється від усієї дурниці. До кінця походу стає, наче чистий аркуш паперу, і настає стан повного душевного комфорту та рівноваги.
Непомітно день почав підходити до свого логічного завершення. Близько 18:00 ми дійшли до місця нашої стоянки. Місце було дуже гарне. Табір розбили в лісі, недалеко від дороги. А зовсім поруч протікала невелика гірська річка, яка текла через чорничник. Ягод було ну дуже багато. Наїлися від душі.
Почали приготування до вечері. Велика подяка інструктору з байдарок – Людмилі, яка балувала нас шикарними супами з грибів, які ми умудрялися знаходити під час інтенсивної ходьби.
Сонце поступово ховалося за горизонт, фарбуючи небо у яскраві та ніжні тони різноманітної палітри. Захід сонця… Неймовірне, заворожуюче видовище. Особливо в горах, коли сонце ховається за вершинами, залишаючи на синьому небі свої сліди.
Озброївшись фотоапаратами, ми побігли знімати цю красу. Женя та Вова, як завжди, попереду.
А потім, сидячи біля багаття за чашкою чаю, обговорювали все підряд. Коля запропонував пограти у щось. В слова, в острова, у дурня, у тисячу… Люда сказала, що сьогодні вони гратимуть у гру «хто швидше засне». Сон непомітно підкрадався до табору. Від шаленої нагрузки всі вирубалися дуже швидко.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ. ПІП-ІВАН МАРМАРОСЬКИЙ – ВУА ЛЯ.
Гречка з ковбасою на сніданок була дуже смачною. Всі їли так, що було чути, як тріщить за вухами. Але розслаблятися зарано – треба було пакувати рюкзаки і рухатися далі. Вийшли о 10:00. У мене була почесна посада – «замикальна колона». Потрібно було йти останньою і стежити, щоб ніхто не відстав, та милуватися групою попереду. Прикази сенсея Романа не обговорюються. Так ця посада залишалася за мною до кінця маршруту.
Знову спека. Довгий перехід до вершини Піп-Іван Мармароський. Нарешті ми дісталися. Дивно, але після Петроса вона здавалася цілком доступною. Сходження було навіть приємним. Ми це зробили.
Обідали прямо на вершині. Відпочивали, фотографувалися. Лазили, де тільки можна. Після сходження на вершину охоплюють найрізноманітніші почуття. В основному приємні. Відчуття – словами не передати. Просто політ… Політ душі… Свобода… Мій світ… Мій дім… І ти – на краю, вище неба… Сонце торкається обличчя, вітер грайливо штовхає кудись… Доза отримана… Хочеться просто кричати від щастя. Емоції переповнюють душу.
Потім був спуск до висоти 1500 м, до місця стоянки. Місце для багаття було досить далеко від палаток, що влаштувалися вздовж дороги. Для втомлених ніг, за три дні – просто катастрофа. Тому, щоб не ходити зайвий раз – доводилося все з палатки нести з собою. Поруч протікала вузька річка, в якій мені довелося навіть голову помити. Круто. На диво, вода була за температурою цілком прийнятною.
Відпочивали, вечеряли, розмовляли, грали у ігри. Я та Коля просто бешкетували. Кидали травою, сміттям, грали у доганялки та просто сходили з розуму. Навіть двічі пограли у дурня. Я, звісно, задмухала. Сонце сховалося за вершинами. Ребята почали грати у гру. Один учасник намагається показати жестами якесь слово, а решта відгадує. Вийшло весело. Присівши біля багаття і притиснувши п’ятою точкою сонну артерію, я зрозуміла, що якщо засну тут, то ніякий танк мене не підніме. Тому тихенько втекла спати. Саша пропонував встати о 5:00 та піти фотографувати світанок. Я довго опиралася, і врешті-решт він здався і зрозумів, що від мене о 5:00 користі буде мало.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ. ЗВИКЛИ ВЖЕ 🙂
Спалося чудово. Не пам’ятаю як. Поки не приперло в туалет. Вставати не хотілося. Відкривши одне око, зрозуміла, що підніматися доведеться. Було близько пів на шосту ранку. Табір спав безтурботно. Вилізла з палатки. Сонце потроху піднімалося за вершинами. Ось він, світанок… Мені б фотоапарат… Але сон не хотів відпускати моє бренне тіло. Обурюватися було марно. Єдина думка, яка відвідала мій мозок – чи встав Саша, який напередодні так і рвався зняти це диво природи?
Відчувши під собою спальник – відрубалася дуже швидко. Але не тут то було. В 08:00, грюкаючи ложками по залізних тарілках, – чергові кликали на сніданок. Ай-ай! довелося вставати. Саша молодець. Ось це сила волі. Не те, що я. Сила є, воля є, а сили волі немає. Він герой. Все ж світанок він фотографував. Знімаю капелюха :).
А нас чекав довгий перехід – близько 15 км. Йти було нескладно. Привикли вже, адже. Ще б місяць у горах – бігали б повним ходом. Мармароси відкривали нам свої прекрасні панорами, які радували око й об’єктив. Краса неймовірна. Женя подарував мені букет карпатських квітів. Напевно, тому що я його постійно підганяла і погрожувала побити за те, що він весь час їв чорницю :). Було приємно.
День пролетів непомітно. Наша стоянка розташовувалася на величезній полонині. Лагерь розбили швидко, повечеряли. І продовжили цікаві бесіди біля багаття. Люда сплела мені прекрасний вінок з карпатських трав і квітів, а Женя зробив шикарний букет. Після чого відбулося посвячення в Мармароську відьму. І я це відчула. Дух цих місць остаточно оселився в мені.
Потім почалися різні розповіді про духів, відьом та інших дуже цікавих персонажів. За мною закріпилося прізвисько – Мавка. Це карпатська відьма. Було весело. Потім Олексій та Коля вирішили показати свої акробатичні здібності. Як виявилось, я та Олексій живемо в одному місті, в одному дворі, займаємося у ті самі дні в одному акробатичному залі, тільки чомусь ніколи не бачили одне одного. Світ тісний.
Четвертий мармароський вечір провели шикарно. Ми з Сашею постійно сперечалися про фотоапарати і фотографії: як, де, чому і що краще знімати. Фотографи – БЛІН!!! Потім з’ясовували, хто які вірші знає і хто що читає. Короче, сперечалися. Захоплювало.
Потихеньку до табору підкрадалася ніч. Місяць на фоні зірок і гір додавав особливу атмосферу всьому, що нас оточувало. О 01:00 розійшлися спати. Наступного дня чекав довгий перехід до останньої стоянки.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ. «ПИЛЯТИ НАМ ЩЕ І ПИЛЯТИ».
Ранок п’ятого мармароського дня зустрів нас прохолодою. Нарешті! Синоптики вгадали! Дякуємо їм. Спека спала. Йти стало значно приємніше. Пейзажі змінювалися один за одним: то вверх, то вниз, то у зворотному порядку. Насувалася довгоочікувана гроза, яка так і не дісталася до нас. Іноді накрапував дрібний дощик. Десь удалині виднілися Петрос, Говерла та Поп-Іван Чорногірський, які потихеньку ховалися під грозові хмари. Видовище – приголомшливе. Чорногірський хребет швидко затягнуло. Стихія діяла на повну. Грим і блискавка давали про себе знати час від часу. Ми ж весь час пришвидшували темп. Адже нам ще треба було спуститися до хутора, щоб купити сир у місцевих. Без нього похід – не похід.
Небо затягувалося сильніше. Ми знаходилися між хмарами та туманами, які, як молочні ріки, укутували гори. Три метри над рівнем неба. І знову – доза…
Спустилися до хутора. Купили сир і з задоволеними обличчями рушили далі. Почався спуск. І пішли переправи через гірські річки. Ще в перший день походу, коли я приїхала на вокзал до місця збору групи, мене чекало неприємне усвідомлення. Того дня пройшов невеликий дощик. Ідучи по мокрому тротуару, я зрозуміла, що не контролюю свої рухи. Підошва у черевиках виявилася дуже слизькою. Я, м’яко кажучи, була в шоці. І питання само собою виникло: «а що буде в горах – якщо дощ чи переправа?»
Річка була не дуже глибокою. Переправлятися потрібно було по каменях, що стирчали з води. Наступивши ногою на один із каменів, я зрозуміла, що капець мені. Слизько. Я не люблю, коли рухи тіла неконтрольовані. Друзі почали пропонувати різні варіанти. Але вихід був один: те, що я впаду і намокну – це півбіди. А от травмуватися – сто відсотків. Ну і… довелося знімати взуття. І по холодній водичці ногами топ-топ-топ… Вода була крижана. І так три рази…
День здавався нескінченним і трек теж. Кілометраж накрутили шалений. Втомилися страшенно. Люда, Коля і Олексій пішли вперед. А ми вийшли на передбачуване місце стоянки. Рома сказав – не розслаблятися, а сам пішов за ребятами, що пішли вперед.
Вася запропонував мені коньяку, трохи. Сказав, що це суто в лікувальних цілях, бо мені довелося побродити по холодній воді, і я почала потихеньку замерзати. Я погодилася, лише якщо він і Юля також підтримають. Молодці – не відмовилися.
Невдовзі повернувся Рома і привів із собою хопців. Поступила команда розбивати табір. Після цього почався збір дров для багаття та приготування їжі. У одного з наших, Жені, був День народження. Ми вирішили його відсвяткувати, а ще це була наша заключна нічівка. Завтра всі мали роз’їхатися. Стіл ломився від їжі. І був багатий на найрізноманітніші страви, від бутербродів до торта, який у спартанських умовах вийшов шикарним. Жені привітали. Він був трохи в шоці. Потім всі почали ділитися враженнями від походу.
Роблю висновки – похід сподобався всім. Говорили багато всього хорошого, доброго і позитивного. А далі – спати.
ДЕНЬ ШОСТИЙ. ОСЬ ТАК ЗАВЖДИ…
У мене, особисто, день шостий у Карпатах, як завжди, починається з протесту проти існуючого ладу. Я навіть поснідала в палатці. Тортом, який не осилила напередодні. Було смачно. І тепер я розуміла, що доведеться їхати. Більше всього не люблю це. Люблю приїжджати, люблю бути в Карпатах, а от їхати – ну просто не люблю.
Стан був, м’яко кажучи, плачевний. Хотілося, як завжди, втекти. Мовляв, шукайте – свищіть. Пишу і думаю – ну коли ж, нарешті, я це зроблю. Черевики не одягалися, навіть рюкзак не хотів збиратися, він теж був проти. Спустилися в село, з якого нас мав забрати автобус, і сіли чекати його. Навіть морозиво з’їли в місцевій крамничці. Прикордонник перевірив наші паспорти з нашими обличчями, як кажуть, фейс-контроль. Перерахував всіх, а то раптом хтось вирішив махнути до Румунії.
Автобус з’явився у призначений час. Завантажилися і поїхали. Їхати нудно й довго. Жесть. По дорозі встигли замовити сауну в Івано-Франківську. Треба ж було відмитися перед поїздом. Приїхали в місто і одразу до Слави. Щоб здати йому необхідне спорядження і забрати свої речі. Там же з деякими ребятами з групи довелося попрощатися. З деякими ще їхати у поїзді, а з іншими та Славою – айда в сауну.
Потрапити в цивілізацію після такого походу – це завжди круто. Парилка, басейн, душ, кухня – все сподобалося. Тільки мені довелося попаритися, помитися і зібратися за 30 хвилин. А потім попрощатися з Юлею, Васею, Вовою і Женею. І все! Ми зі Славою на вокзал. Він дружину проводжав у Францію, а я – на поїзд до Мінська. На вокзалі зустрілися з Сашею, Людою, Колею та Олексієм.
Знову поїзд 🙁 НЕ ХОЧУ!!! НЕ БУДУ!!! НЕ ПОЇДУ!!!
Не лякайтеся, не сваріть даремно.
Я все одно повернусь туди.
Туди, де сходить червона зоря,
Де дихають спокійно мої груди.
Я всі сумніви на шматки розірву
І кину вам! Хапайте! Якщо треба…
І знову, я вершини підкорювати піду,
Якщо навіть буде перешкода…
Бо мені не пекло, бо мені там – РАЙ!
Мені багато що під силу на висотах.
Там цілий рік квітучий край
І серце сповнене бажання жити на висотах !!!
К.А. Валєва-Полянська
P.S.
Хочеться подякувати всім учасникам за гарний похід і чудову компанію. Друзі – ви молодці. І ось лише одне єдине прохання – ПОВЕРНІТЬ МЕНЕ НАЗАД!!!
З повагою, К. А. Валєва-Полянська.
