Перуанські пригоди | Звіт про похід на Мачу-Пікчу
Далека Перу, круті схили Анд, вражаючий Мачу-Пікчу та давня столиця інків — Куско. Усе життя це здавалося таким далеким і неймовірним, що навіть важко було уявити, що я колись там опинюся. Здавалося, що це залишиться лише ще однією главою зі шкільного підручника з історії. Але завжди хотілося там побувати. Доторкнутися хоча б до залишків тієї давньої цивілізації інків, яка була такою несхожою на нашу. Тож, коли ще взимку я дізнався про можливість такого походу, я запалився цією ідеєю і вирішив зробити все можливе, щоб узяти участь.
Напевно, очікування від походу у всіх були різними. Наскільки облаштований і відомий маршрут, чи є інфраструктура? Наскільки доброзичливі місцеві жителі? Як поведеться погода? Чи не вкусить яке-небудь тропічне невідоме комаха? Питань було багато, і уявлення про майбутню подорож було дуже розмитим. Але, мабуть, у цьому й полягає привабливість подорожей — вирушати назустріч невідомому, “відкривати Америку”, як свого часу це робили іспанські авантюристи типу Колумба або Франциско Пісарро. Саме так і сталося. Було багато неочікуваного, дивовижного і навіть неймовірного. І було чимало імпровізацій. Так би мовити, діяли за обставинами. І вийшло круто.
Отже, опустимо подробиці того, як ми добиралися до Перу. Переліт був довгим і складним. Ми летіли п’ятьма літаками, з тривалими пересадками в аеропортах Києва, Франкфурта, Каракаса, Боготи та Ліми. Були й деякі інциденти, які тепер уже, напевно, можна згадувати з усмішкою. І перші знайомства з латиноамериканцями та їхньою специфікою спілкування.
День 1
Ми нарешті опинилися в Куско, у тій самій давній столиці інків, на вулицях якої колись відбувалися драматичні події іспанського завоювання, а також те, що йому передувало та слідувало за ним. Місто дуже цікаве і незвичайне. Воно розташоване серед гір на висоті понад 3000 метрів, і кожен із нас, жителів рівнин, відчув це на собі: навіть після невеликих навантажень з’являлася задишка. Загалом ми акліматизувалися та відпочивали з дороги в чудовому хостелі Pariwana.
Моє яскраве враження від першого дня — це тепле, лагідне сонце та запахи! У місті пахло надзвичайно смачно: їжею, тропічними фруктами, спеціями, травами й трохи димком. Після туманного, мокрого, шумного й холодного Києва цей контраст відчувався особливо гостро. Першого дня ми знайомилися з містом, милувалися чудовими католицькими соборами, зведеними на місці колишніх палаців верховного Інки, і навіть на їхніх фундаментах. Увечері багато хто відвідав місцевий ринок, де можна було скуштувати екзотичних фруктів, свіжовичавлених фруктових коктейлів та страв місцевої кухні.
День 2
Другий день у Куско був ще насиченішим, ніж перший. Це був наш останній день у місті, тож хотілося побачити якомога більше. Половину дня ми гуляли містом, мали змогу відійти подалі від хостелу й фотографувати цікаві місця. Потім ми вирушили до фортеці Саксаюаман, мегалітичної споруди на вершині гори неподалік від міста.
Під час підйому ми натрапили на дуже цікавий музей інків, перед входом до якого грав народну музику колоритний гурт із місцевих індіанців. А Саксаюаман дійсно вразив: залишається загадкою, як люди тих часів змогли скласти всі ці величезні камені так рівно, без жодних щілин. Вдоволь нафотографувавшись у фортеці та потискавши пухнастих альпак, які там паслися, ми встигли відвідати Храм Сонця та придбати сувеніри. Решту вечора провели, збираючи рюкзаки та готуючись до завтрашнього виїзду на трек.
День 3
Підйом був рано-вранці, коли місто ще спало. Швидкий сніданок, завантажили рюкзаки в машини – і вирушили в дорогу. Про саму дорогу можна сказати окремо: вона залишила масу вражень. Ми могли побачити, як живуть прості люди в Андах, у яких будинках мешкають, як працюють і на чому їздять. Було багато цікавого та вражаючого.
Ну і, звісно, гори. Вони неймовірні! Гострі білі вершини, глибокі ущелини, дивовижна рослинність і гірські річки. Від краси пейзажів (а, можливо, й від кількох годин звивистих гірських серпантинів) крутилася голова. Так ми дісталися до Качори – стартової точки пішої частини нашого трекінгу до Мачу-Пікчу. Перепочили, перекусили й вирушили в дорогу.
Погода була чудова: яскраве сонце, місцями освіжаючий вітерець. Увесь день ми йшли або рівниною, або вниз схилами. Коли почало сутеніти, зупинилися в кемпінгу трохи вище дна ущелини. Щойно ми розклали намети, пішов дощ. На щастя, там були криті соломою альтанки, де ми змогли сховатися й повечеряти.
День 4
Ранок почався зі спуску до річки Апурімак, де ми знайшли колоритний спосіб переправи – візок, підвішений на висоті 15–20 метрів над бурхливою водою. Далі на нас чекав доволі складний підйом на гору, який дався багатьом із нас ціною великих зусиль. Тим більше, що день був дуже спекотним. На ніч ми зупинилися в кемпінгу Санта-Роза в тіні авокадових дерев і неподалік бананового саду.
День 5
П’ятий день ми почали з підйому на гору. На вершині зробили привал, відпочили на м’якій траві, випили “Інка-Колу”, насолодилися краєвидами й вирушили далі до руїн міста інків Чекекирао. Спершу ми знайшли тераси міста, розташовані на дуже стрімкому схилі, значно нижче самого міста. Було дивно, як можна було будувати на таких крутих укосах.
Піднявшись до кемпінгу, ми пообідали й трохи відпочили. Потім вирушили до самого Чекекирао, яке багато хто називає “сестрою Мачу-Пікчу”. Місто вразило залишками храмів, будинками інкської знаті та іншою інфраструктурою. Для мене особливою приємністю стало те, що через важкодоступність це місце менш популярне серед туристів. Я піднявся туди трохи раніше за групу й зміг кілька годин побути там наодинці, прогулятися храмами й палацами та відчути дух історії. День майже закінчився, тож ми вирішили залишитися на ніч у нижньому кемпінгу.
День 6
Встали раніше за світанок, розбудивши спокійно сплячих французів та американців, і наша різноманітна група вирушила в дорогу. Ми знову піднялися до Чекекирао, де зосередили увагу на терасах з іншого боку гори.
Їх особливістю була ще більша крутизна схилів, страшенно стрімкі сходи, а найголовніше – частина каменів була білою й утворювала красиві візерунки та фігури лам.
Дорога була довгою. Після підйому ми почали затяжний спуск у долину. На обід зупинилися поруч із великим осередком інкських терас – Пінчиньок. Це гарне місце, де тераси розташовані амфітеатром.
Ніхто навіть не уявляв, чого нам це коштуватиме! Підйом здавався нескінченним. Уже давно стемніло, але він усе не закінчувався. У темряві, при світлі ліхтариків, Рома з кількома людьми знайшли щось схоже на кемпінг. Ті, хто вже доповзли, почали розкладати намети на непридатному для цього ґрунті…
День 7
Цей день був днем відпочинку. Потрібно було відновити сили та трохи привести себе до ладу. Розвідка показала, що неподалік є ще один кемпінг, значно кращий за той, де ми були. Ми всі перемістилися туди. У кемпінгу мешкала жінка невизначеного віку в компанії курей, морських свинок, кіз, собак і кумедних чорних та рудих поросят.
День пройшов чудово, хоча було доволі сиро, і жоден з речей чи спорядження так і не висох. Вечір був незабутнім: господиня приготувала нам величезний казан домашнього курячого супу за місцевими рецептами. Хтось скуштував курку, а дехто — “родзинку” місцевої кухні: смажених морських свинок.
День 8
Прокинулися в хмарах. Уночі знову йшов дощ. Ми піднялися на перевал Сан-Хуан (4160 м). Було багато хмар, тож із перевалу ми побачили не так вже й багато. Потім довго спускалися до невеликого села Янама, розташованого на дні ущелини біля бурхливої гірської річки.
Щойно розклалися і почали готувати вечерю, як знову пішов дощ, який швидко перетворився на справжню зливу. Захистити одяг і спорядження від повного промокання ставало дедалі складніше. Поки ми намагалися пити чай під дощовиками, помітили, що ґрунт уже не вбирає воду, і наш табір швидко перетворюється на глибоку калюжу. Потоки води лилися зі схилів, загрожуючи затопити намети. Володимир знайшов у місцевих якийсь інструмент і кинувся викопувати рівчак для відведення води. Особлива подяка нашій черговій команді цього дня — Володимиру та Тані. Вони впоралися з дуже непростим завданням, і це заслуговує на величезну повагу!
День 9
Наступного ранку ситуація налагодилася. Виглянуло сонце, мокрі речі запакували в рюкзаки, і ми почали підйом на перевал Мариано (4660 м). На перевалі було прохолодно, зовсім поруч лежали льодовики та засніжені вершини п’ятитисячників. Навіть шматочок снігу лежав і не танув.
Затримуватися надовго не стали — вирушили вниз. Погода на іншому боці хребта була гіршою: гори затягнули густі хмари, було сиро й холодно. Так ми дійшли до села Тотора, де зупинилися на ніч.
День 10
Зранку ми сіли в місцеві джипи й вирушили до кемпінгу біля початку підйому на перевал Салкантай. По дорозі з нами їхала жінка з відром свіжовиловленої форелі, частину якої вона люб’язно продала нам.
Прибувши на місце, група розділилася: частина залишилася в таборі, а ті, хто ще мав сили для підйому, вирушили на перевал Салкантай.
День 11
Вранці ми доїхали джипами до початку нового підйому. Цей день запам’ятався густими джунглями — саме такими, як я їх уявляв із дитинства, читаючи “Мауглі”.
Високі екзотичні дерева, кущі та квіти, все поросло пухнастим мохом і переплелося ліанами. Ми навіть натрапили на руїни невідомого міста інків, загубленого в цих заростях. По дорозі можна було поласувати полуницею, а з кемпінгу вже відкривалися краєвиди на знаменитий Мачу-Пікчу.
День 12
Спершу довго спускалися до поселення Гідроелектрика. Особливо запам’ятався потужний водоспад, що виривався прямо зі скелі.
Із поселення ми вирушили залізничними коліями до міста Агуас-Кальєнтес, де зупинилися в хостелі. Це туристичне містечко між вертикальними стінами гір, біля підніжжя тієї самої гори, на якій розташований Мачу-Пікчу. Увесь вечір насолоджувалися цивілізованими умовами після довгого треку.
День 13
Мачу-Пікчу. Ось вона — “солодка вишенька” на вершині багатошарового торта нашої подорожі. Це потрібно побачити на власні очі. Ми провели там весь день, досліджуючи руїни, милуючись пейзажами та відчуваючи дух історії.
Ввечері розслаблялися в термальних джерелах Агуас-Кальєнтеса — ідеальне завершення неймовірної пригоди.
День 14
Вранці ми знову вирушили залізничними коліями з рюкзаками до Гідроелектрики, де завантажилися в мікроавтобуси й вирушили до Куско. Але не все було так просто! Один із наших водіїв заснув за кермом і з’їхав у кювет, де був канал для відведення води. Постраждав лише мікроавтобус і наш план на день.
Ми відбулися легким переляком. Встигли відвідати ще одну пам’ятку стародавньої культури — місто Ольянтайтамбо. До вечора таки дісталися до Куско. 🙂
День 15
До обіду прилетіли в Ліму й розмістилися в хостелі Condor House. Відпочивши, вирушили до Тихого океану, благо до нього було зовсім близько. Ми перебували в благополучному районі Ліми — Мірафлорес, і навколишнє життя вражало своєю ідеальністю.
Абсолютна чистота, пальми, люди їздять на роликах, велосипедах і бігають уздовж узбережжя, яке повністю облаштоване як паркова зона. У хвилях океану вправлялися серфери, а в повітрі парили парапланеристи. Вода в океані була прохолодною, але після гірських річок нас це не злякало. Ліма вразила.
День 16
Екскурсійний день. До нас приєднався гід Олександр. Ми оглянули центр Ліми, будівлю уряду, кафедральний собор та інші місцеві пам’ятки. Від Олександра дізналися багато цікавого про Ліму, історію Перу за часів інків і особливості життя в Латинській Америці сьогодні.
Увечері багато хто пішов на узбережжя, а я разом із Анною вирушив подивитися на нічне життя столиці.
День 17
Виліт. Але знову не все було так просто! Через технічні причини виліт перенесли на наступний день. Але це не стало проблемою: ми провели день на узбережжі океану, охочі політали на парапланах, а ввечері в хостелі Pariwana грали в більярд, насолоджувалися святковою прощальною вечерею й гарною атмосферою.
Adiós, Перу! Я буду сумувати за тобою!