У Карпати з собакою | Звіт про похід Чорногорою
Здається, ми з собакою ще не тут, не в місті. Здається, ми залишили частинку себе в горах, де хвойний ліс завмер у мерехтінні дзвону дзвіночків корів, що пасуться вдалині, де дорога довга й кам’яниста, де радість на вершині змушує забути складність підйому, де люди здаються рідними й близькими, а тиша підносить, але не гнітить. Де гори проживають свою історію, а ти — лише випадковий спостерігач.
Як ми з собакою ходили в Карпати
Мрія піти з собакою в Карпати з’явилася давно — ще тоді, коли в мене не було найкращого чотирилапого друга на Землі. Одного разу в Казахстані, під час одноденного походу, нас супроводжував маленький, але дуже спортивний джек-рассел-тер’єр. Я була в захваті від того, як пес долав кам’янисті пагорби й постійно стежив за всіма туристами в нашій групі — то супроводжував тих, хто відставав, то сміливо йшов попереду всіх. Це було неймовірно. Мені здавалося, що його господар — найщасливіша людина на планеті.
І ось я збираюся в Карпати разом зі своєю собакою. Їй лише рік, але вона, як і я, готова до нових пригод. Перед поїздкою накочується легке хвилювання. Треба врахувати стільки нюансів, адже ми збираємося на шість днів залишити цивілізацію й вирушити в піший похід по Чорногірському хребту! Скільки корму взяти для Тори, яка має бути температура спальника, чи будуть кліщі в горах, як вона перенесе переїзд поїздом… Безліч запитань роєм снували в моїй голові.
Але ось усі квитки куплені, рюкзак щільно запакований — і ми прямуємо до своєї мрії. Після приїзду до Івано-Франківська нас зустрічає інструктор, і ми разом з іншими учасниками групи сідаємо в комфортний мікроавтобус до села Кваси, звідки стартував наш похід по Чорногорі. Увесь трьохгодинний шлях Тора безтурботно спала в мене біля ніг. Схоже, подорож її зовсім не напружувала. Вага мого рюкзака трохи непокоїла мене, адже, крім людської їжі, я несла ще три кілограми собачої. Спочатку, через брак звички, було складно, і перший день минув із постійними думками про мої плечі. Але, дивлячись на мою собаку, я повністю забувала про все. Їй тут подобалося — навколо стільки нового, такі хвилюючі запахи справжньої природи. Приблизно за годину ми зупинилися на галявині, оточеній деревами, і я спустила Тору з повідця. Радості не було меж — вона носилася з неймовірною швидкістю в густій траві, повністю пірнаючи в яскраву зелень. А ми всі стояли обабіч дороги й з усмішками спостерігали за щасливою собакою.
У другій половині дня погода почала псуватися: небо затягло хмарами, і через деякий час настав момент випробувати нові дощовики. Часом мжичило, але настрій Тори залишався безхмарним. Вона відкривала для себе новий світ. Корови й телята, що паслися обабіч дороги, приводили її в захват. Деякі молоді бички навіть намагалися йти за нею слідом. Пастуші собаки прибігали, щоб понюхати й привітатися.
Перший табір ми розбили в мальовничому місці — серед силуетів гір і хвойних дерев. Як з’ясувалося, десять кілометрів для собаки — не відстань. Увесь вечір вона провела, ганяючись за м’ячем поміж наметів. Це місце мало один великий бонус — кущі чорниць, що росли на сусідньому схилі. І ми, діти міста, з захопленням ласували ягодами, спостерігаючи за рухом хмар над горами.
Перший вечір у поході завжди чарівний: м’яке потріскування вогнища, неквапні розмови, найсмачніший у світі гарячий суп. Коли ми сиділи біля вогню, втомлена Тора, наче кішка, згорнулася в мене на колінах.
Попри середину літа, ночі в Карпатах прохолодні. Я б навіть сказала — подекуди холодні. І пес, що спить у ногах у спальнику, є чудовим джерелом тепла.
Другий день у Карпатах мав бути присвячений підкоренню гори Петрос. Але погода нас не тішила. Навколишні пейзажі повністю затягнуло хмарами, подекуди падав дощ. Було холодно, слизько. Наш інструктор вирішив повести нас траверсом. Мені дуже сподобалася ця мальовнича стежка, шкода тільки, що через щільні хмари видимість була поганою. Тора вже цілком освоїлася. Весело супроводжуючи нас, вона час від часу ненадовго затримувалася, щоб ретельно обнюхати якийсь кущ, а потім, голосно шльопаючи по калюжах, наздоганяла групу. Під час обідньої перерви довелося взяти її на повідок, бо на віддаленому схилі паслися вівці, й собака дуже хотіла ближче познайомитися з цими мешканцями гір.
Наприкінці дня, коли група прибула на місце ночівлі, розпочалася така сильна злива, що ми навіть не могли встановити намети. Звісно ж, усі промокли та змерзли. Лише згодом, коли потік води трохи вщух, нам вдалося розтягнути тенти. Єдиним бажанням Тори в той момент було залізти у спальник і не вилазити звідти до наступного дня. Власне, так вона й зробила, попередньо з’ївши свою порцію корму.
Розпалити вогнище в таких умовах — це справжнє мистецтво. Наш інструктор Віталій Таборський, схоже, досконало володіє цією наукою, бо незабаром ми вже їли гарячу їжу. Настрій покращився, а духмяний чай із гірського чебрецю чудово доповнив наш вечір.
Третій день походу став днюванням. Ми нікуди не пішли — дощ вніс свої корективи в план трекінгу. Петрос так і не показався з учорашнього вечора. Але ми провели цей день чудово. Тора бігала серед дерев, ми розмовляли, час від часу підкидаючи дрова у наше невгасаюче багаття. Час летів швидко й непомітно.
Наступного ранку порадувало — погода покращилася. Ми зібрали табір і вирушили на підкорення Говерли. Звісно ж, Тора була дуже рада продовженню мандрівки й, приєднавшись до інструктора попереду, весело зашагала поруч із ним.
Схождення на Говерлу з собакою
Підйом на Говерлу виявився не таким складним. І ось ми вже стоїмо на найвищій точці нашої країни. Людей багато. Це дещо збиває з пантелику, особливо після тиші лісу останніх днів. Навколо з цікавістю ставляться до собаки, а нам уже хочеться йти далі.
Несамовите, Чорногора
Наш шлях лежить до озера Несамовите. Уже сама назва хвилює уяву. Насправді це водоймище не таке величне й ефектне, як було близько п’ятдесяти років тому. Але туристів тут багато. Наступна вечеря проходить весело й приємно у компанії вже знайомих і рідних учасників походу. Тора спить у палатці після насиченого дня.
Неймовірний світанок над хмарами. Очі жадібно вбирають навколишню красу. Щастя є. Ось так по-особливому почався наш новий день.
Піднявшись трохи вище від місця стоянки, я побачила озеро Несамовите у всій його красі — гірське око, що відображає у собі весь світ.
Сьогоднішній перехід хребтом запам’ятається мені назавжди. Навколо — така неймовірна краса! Оточуючі гори сповнені величі та умиротворення. Видимість була настільки ясна, що можна було розгледіти вершини Румунії. Тора виявила перепелів і гналася за ними по схилу. Гналися всією групою. Потім близько години йшла ображена на повідку.
Вдалині вже можна було розрізнити обриси старої обсерваторії на горі Піп Іван. Споруда нагадувала якийсь чарівний замок. Ми долали кілометр за кілометром підйомів і спусків, постійно балакали про все на світі. Вітер на хребті був сильний, і, незважаючи на яскраве сонце, було трохи некомфортно.
Піп Іван Чорногірський
Піп Іван Чорногірський цікавий своїми пейзажами, які відкриваються з нього за гарної погоди. Стара обсерваторія має сумний вигляд і зовсім не схожа на казковий замок. Наразі будівля перебуває на реставрації, і вхід всередину заборонений. Але нам це і не знадобилося, адже навколо була така краса.
З цього моменту почався наш спуск у цивілізацію. Ми всі вже досить втомилися, але думка про смачні речі, які зможемо купити в сільському магазині, мотивувала нас рухатися далі.
По дорозі ми відвідали гарне озеро Марічейка — чудове місце для привалу.
В той день ми пройшли трохи більше 25 кілометрів. Навіть Тора втомилася, враховуючи, що кілометраж збільшився через погоню за птахами та палками. Останній вечір біля вогнища пройшов з ноткою смутку — не хотілося закінчувати похід. Стільки всього цікавого сталося за ці п’ять днів. Стільки особливих моментів було зафіксовано.
Моя вірна подруга Тора розділила зі мною цю пригоду. Це був неймовірний досвід для нас обох. Ми полюбили ці гори назавжди і обов’язково повернемося в Карпати.
