Стежками Чорногори

…Сонячний ранок, легка прохолода, автобус везе нас в’юнкою дорогою поміж милих карпатських вершин. В такт вітру нам підмахують гілочками смереки, осіннє золоте листя відблискує на сонці, мене чуть не зносить поривом кудись у калюжу, поки я йду в магазин. За вікном невпинно один за одним пролітають краєвиди – ось визирнула полонина Явірник над Яремче, ось нам підморгує величний Хом’як, ось ми завертаємо в сторону Заросляка і милуємось білосніжними схилами Говерли, які зовсім нещодавно хмари щедро присипали сніжком, і тепер він радісно іскриться у сонячному промінні. (Кінець ліричної частини))

Кілька кілометрів тестування вестибулярного апарату, цокающих зубів (дорога на Заросляк і досі нагадує кратерну поверхню супутника Землі), і ми на місці. Хлюп-хлюп-хлюп, топ-топ-топ, полонина Пожижевська. Розпаковка, перепаковка, і о четвертій дня ми з легкими рюкзаками на плечах радісно тільопаєм на Говерлянський водоспад. Дорогою до водограю я переповідаю, як рись з’їла всіх бродячих котів та собак на Заросляку минулої зими, що біля нашої вбиральні з’явилась чиясь звіряча стежка, і що в долині річки Цибульник взимку бродив величезний ведмідь (якраз там де ми йдемо)). Проходимо повз хитре маркування чемпіонату зі скайранінгу (бо вилізем у такі хащі, де ми або вб’ємось, або нас з’їдять вовки). Виходимо на невеличку полонинку і бачимо величні каскади Говерлянського водоспаду. Точніше, вони були величними навесні, а зараз наче хтось потихеньку сьорбає (так мало води). Лізем по камінчикам-сходинкам до “сьорбала” (всьо, так і буду називати всі водоспади восени)), несамовито хапаємось за гілляччя на якомусь глиняному місиві (ти робиш крок наверх, а нога за мить опиняється на тому ж місці де й була секунду назад – така собі глиняна “місячна хода” у стилі Майкла Джексона)). Перший оглядовий майданчик, другий оглядовий майданчик, супер-квест “спустись вниз і не вимаж штані болотом” (хтось програв).

Вечір, хмари хитро сховали Чорногору у своїх пухнастих обіймах. Я оптимістично сподіваюсь, що сніг ще протримається хоч до завтра (обожнюю зиму), але прогноз показує мені вродливу дулю з маком. Ранок, хмари сидять і далі на хребті і гигочуть. Гуцульські боги включили +8, і сніг сказав всім “будь здоров”. Вибираю йти на хребет чвакало-стежкою (вона трохи заросла, зате підйом найлегший із можливих). Трохи мордохльосту, трохи чвакання, трохи слідів кабанів і ось ми гордо хитаємось по вітру з поривами 20 м/с під горою Брескул.

Соплі з носа, сльози з очей (то всьо жостке вітродмухало, я не плачу)), чийсь дощовик перетворився на парашут і в обліпку обнімає обличчя. Мене періодично “викидає” зі стежки, і інколи я думаю, що якщо вчасно підстрибнути, можна за мить перелетіти на Кукул (хребет по сусідству). Проходить операція “врятуй улетівшу шапку” (успішна). Ми, втомлені, але щасливі, виповзаємо на Брескул, а згодом – на Говерлу, і бачим біле красіве пейзажне молоко. “Зате ми потримали хмару за хвостик!” – “Ми не просто потримали, ми повністю дослідили її внутрішній світ”. Фотка у дзеркалі, спуск через водоспад (щоб не лізти знову на Брескул і швидше злізти з хребта). Привітики, глиняне місиво! Чиї чисті штані ти забереш в дар цього разу?)

Льодовиковий кар, через який ми спускались до водоспаду, увесь пронизаний потічками. І всі вони перетворилися у повноводні потоки завдяки снігу який розтанув за одну ніч. І якщо влітку тут можна було грайливо переступати через дзвінкі струмочки, то зараз ми ще довго думали як перестрибнути через бурхливу течію (одну, другу, третю) або знайти підходящі камінчики для переправи. Стежки у карі теж “поплили” – на рівнинній поверхні все просочилось водою і перетворилось на підступну атракцію “зроби крок у траву і залий собі води у ботінок”. Дружньо чвакаючи, ми спустились вниз, перейшли сутінковий ліс. Залишилось останнє завдання: перейти по камінчикам річку Цибульник. Вчора це було легко, але вчора і сніг ще сидів по верхам. Отже, вода піднялась і все каміння, яке виконувало роль мостику, опинилось по вуха у воді)) Довго не церемонячись, перейшли річку по цим “підводним камінцям” (і так мокрі, шо вже там)).

Вечір, дружнє сушіння взуття, міцний сон як у ведмедиків в барлозі. Ранок та акція “розплющ очі – постав чайник”. На третій день Гуцульські боги подарували нам гарну видимість. Вітер і досі хитав смереки, ми теж після Говерли трохи були похитані, тому вирішили йти лайтовою попсовою стежкою на хребет через озеро Несамовите. Ліс, гриби, підйом легене-випльовування, потічок на маршруті між камінням, Несамовите. Раз інста-камінчик, підйом, два інста-камінчик, хребет. Вітер більш лагідний сьогодні, всього лише хитає, акція “телепортація на Кукул” закінчилась. Бадьоро добігаємо до Шпиць, де вітер кмітливо вкрав сідушку і сховав між гострими скелями (ми в той час всі разом фоткались і я казала “посміхаємось”)). Сідушку ми відібрали у вітра назад (“Соплями обійдешся!”). І вирішили йти на Гомул.

Гомул. Таємнича гора, на яку майже ніхто не ходить (потім ми зрозуміли, чому)). Щодо Гомула я закидала вудочку ще вчора (просто побачила, які всі були на позитиві під штормовим вітром і зрозуміла: можна)). Розповіла яка це прекрасна гора, як я мрію туди потрапити, що там знайомий ніс в ніс зустрів ведмедя, які там класні краєвиди, що вершина зовсім непопсова. Непопсова настільки, що маршрут вниз підписаний на карті: “сумнівна стежка, страшний крутяк через скелі”. І отже, стоїмо ми на мальовничих Шпицях і горя не знаєм, я виношу на голосування ідею спуска вниз через Гомул. Всі урочисто кажуть “так”, бісики заграли в моїх очах, я приготувала навігатор і п’яту точку до пригод. 😄

Я попередила, що на цьому маршруті може бути все що завгодно (до бонусу ще раз трохи налякала сумнівною стежкою і крутими скелями, ну шоб вже точно всі були підготовлені)). Але спочатку все йде як по маслу – стежка зі Шпиць до Гомула місцями хоч і погано читається, але достатньо протоптана, я періодично звіряюся з навігатором, і ми впевнено йдемо протореним шляхом таких же божевільних 😄

Вершина. Осяяна поворотом “не туда” – на траверс, тож ми проходимо маленьку репетицію підйому без стежки по чорничнику (буквально сто метрів). Впізнаю місце призначення по кам’яному туру, який хтось урочисто виклав на горі. Краєвиди там справді неперевершені – захоплює дух на всі триста шістдесят. Ми милуємось нестандартною і дуже гарною панорамою на Чорногору, а в протилежну сторону відкривається вид на сусідні хребти, які розмальовані кольорами золотої осені. Вибух емоцій, фоточки і шуруєм вниз, поки є світло 🙂

Починаємо спуск у протилежну сторону, до цієї “сумнівної стежки”. Спочатку все добре, стежинка на горі то вигулькує, то ховається десь, але іти легко. Споглядаємо укріплення першої світової, круті урвища та мальовничі скелі. Заходимо в ліс і стежка зникає.

Починаємо йти якимись звіриними маршрутами вниз, які згодом обриваються. Натяків на шось протоптане немає, я дивлюсь у навігатор, а наша “сумнівна стежка” намальована десь праворуч. Ми намагаємось брати вправо і вниз, але на шляху постійно трапляються якісь природні перешкоди – повалені поодинокі дерева, обривисті кам’яні валуни та суцільні буреломи, тож інколи ми завертали трохи ліворуч. Також вліво нас “забирали” зручненькі вовчі (або кабанячі) маршрути, а по ним йти трошки легше 🙂 До речі, вовки взимку користуються протоптаними в снігу стежками туристів, а ми, виходить, влітку пішли по вовчим, бартер 80 левела 😄

Активно знову беремо вправо вправо вниз, йдучи там, де зручно. Я оптимістично сподівалась, що вийшовши на “сумнівну стежку”, нам стане трохи легше, бо наразі ми то спускались по крутому трав’яному схилу, то переповзали через велетенське каміння, я місцями йшла по поваленим смерекам як по мостикам. Інколи хтось провалювався у таємничий світ під траву між валунами. Схил досить крутий, але ліс дуже гарний, я такого ніколи не бачила – велетенські камінюки вкриті товстим слоєм моху, який аж пружинить якщо на нього стати. Невеличкі печери (“Якщо не встигнемо спуститись, то тут можемо заночувати” – “Але недовго, бо скоро прийде хазяїн. Може то ведмежа хатка”). Дивні рослини, які стирчать як водорості на морському дні (за що ми назвали цей ліс “акваріумом”)). До речі, історія про ведмедя від знайомого – то правда, тому всю дорогу я шось періодично верещала аби верещати 😄

Я часто звірялася з навігатором. До “стежки надії”, точніше, “сумнівної стежки” залишалось ще трохи. Топ-топ-топ, звіряюсь, топ-топ-топ. Вчергове відриваю карту і бачу – стежка вже зліва! Ай йой! Берем вліво. Топ-топ-топ. Знайшли чийсь пакет зі сміттям, забрали (“Ага, ну значить тут таки хтось ходить, ура”). Топ-топ, і нарешті настав той чудовий момент! Коли по навігатору показує, що я стою на цій “сумнівній стежці”, а по факту під ногами як була трава з буреломами, так і лишилась 😄 Вже потім я дізналась, що її взагалі не існує. Цікаво, хто і навіщо її намалював. Там звідки не йди, все одно треба тільопать по азимуту, маршруту там не-ма-є 🙂

Дійшли до річки Данцежик. Потік широкий, бурхливий. Потикались навколо, шукаючи місце для переправи та і пішли вбрід, завчасно перекинувши взуття на той берег. Витерли ноги хто шарфом, хто шапкою, взулись і героїчно пройшли з ліхтариками темним лісом останні 250 метрів до “жовтого” маршруту, який тягнеться від Заросляка до Несамовитого. Ще три кілометри ходу під зірками і ми в будиночку 🙂

Вечір, сповнений вражень і нескінченних переповідань “як це було класно”. Карпатський світанок. Збір речей та сніданок. Спуск і ось ми вже мчимо до Івано-Франківська, попутно зупиняючись то на піроженки, то на дегустацію наливок від гуцула-байкера, то на сувеніри і споглядання найпотужнішого водоспаду Карпат (Пробій у Яремче). Десятка, смачна вечеря і прощання. І більшість розмов – про Гомул і його неперевершеність :)) Це було круто!)