Звіт про похід по Чорногорії

Почну з того, що поїздка до Чорногорії для мене була не першою. Кілька років тому я, як звичайна туристка, насолоджувалася тут пляжним відпочинком і оглядом визначних пам’яток. Згодом цей досвід став мені в пригоді вже під час нової поїздки. На одній з екскурсій, найбільш втомлюючій і віддаленій від узбережжя (дорога туди-назад займала майже 10 годин) — сплав на річці Тара, я з подивом для себе відкрила зовсім іншу Чорногорію. Виявилося, що це не лише край морських пейзажів, венеціанських містечок з черепичними дахами, країна з багатою історією. З вікна екскурсійного автобуса відкрилася її центральна частина з сосновими віковими лісами. Саме колір цих лісів і дав назву країні — Montenegro (Чорна гора). Повз вікна пропливали гірські вершини, скелясті каньйони, річки та озера з чистісінькою водою, загалом, майже неторкнута природа Балкан. І мені дуже захотілося повернутися сюди в іншій якості, з рюкзаком і палаткою: доторкнутися і надихатися. Так і сталося, через кілька років я опинилася тут з Карпатськими мандрівниками. Про це й розповідаю далі.

День 1. Подгоріца та гостинність

Ми прилетіли в Подгоріцу рано вранці. На таксі доїхали з аеропорту до автовокзалу міста. Тут була точка зустрічі з іншими учасниками, точніше, з одним учасником. Через кілька годин до нас мав приєднатися керівник групи Юра, що прилітав до Тивату пізніше. І от, троє в човні, не рахуючи… пальника.

Цього члена команди нам тільки й належало придбати (поки що в літаки з газом не пускають) уже на території Подгориці. Адже місцевість, де нам належало мандрувати (по суті, скельний масив), не обіцяла щоденних купок дров на кожному кроці. Слід сказати, що ще перед вильотом, пройшовши велику кількість іноземних сайтів, ми дізналися, що туристична індустрія outdoor не дуже розвинута серед місцевого населення, спеціалізованих магазинів фактично немає. А ще ми з’ясували, що газ і газові балони маленького розміру (пробивні) для чорногорців — це не туристичне спорядження, а предмет побуту (каву варять саме так), і шукати їх треба в господарських магазинах. Цим ми й зайнялися в очікуванні приїзду Юри. Здали рюкзаки в камеру зберігання і почали пошуки поблизу автовокзалу. І вже в першому ж магазині знайшли за кілька євро пальник і газові балони місцевого виробництва. Але купувати не стали, і вже потім, з Юрою, знайшли вдвічі дешевше на найближчому ринку. Чому я приділила таку увагу пальнику? Тому що він був нашим годувальником і поїльником протягом усього походу, і, може, ця інформація комусь стане в пригоді.

До зустрічі з Юрою у нас ще було достатньо часу, і ми вирушили блукати околицями в пошуках визначних пам’яток. Але втома і катастрофічний недосип після раннього прильоту дали про себе знати, тому ми дійшли лише до однієї. Причому побачили її здалеку, захопившись незвичними авангардними формами будівлі на фоні гір. Як з’ясувалося, ця споруда, що привертала увагу своєю незвичністю, — це Церква Святого Серця Ісусового, єдина католицька церква в Подгориці та на багато кілометрів навколо. Церкву побудували в 1969 році (в епоху масового відновлення міста після воєнних бомбардувань) і вона являє собою справжній авангардний стиль, бруталізм — бетонна будівля, схожа на морське судно.

Погулявши навколо та насолодившись видом, ми повернулися на вокзал чекати Юру.

Неодноразово попивши чаю в придорожній кафешці, ми вже почали трохи нервувати. До відправлення останнього автобуса в Жабляк залишалося близько години, а Юри все не було. Трохи, тому що ми вже знали Юру по попередньому походу в Туреччині в квітні. Треба відзначити, що на цього “гуцульського хлопця”, доброго чоловіка і рідкісного скромника завжди можна покластися. Коли “трохи” почало переростати в щось більш тривожне, на автовокзал влетів, змучений, але з найширшою усмішкою на обличчі, Юра. Він добирався до нас з пригодами через Тиват і Будву. Далі ми розділилися: я побігла в касу за квитками на автобус, а хлопці — в магазин за провізією і пальником. Всі встигли, сіли в автобус і радісно вирушили в напрямку Дурмітора.

Дорога до Комарниці зайняла близько чотирьох годин: спочатку майже рівнина, між селами і селищами, потім все вище і вище в гори, місцями перетворюючись на серпантин. До Комарниці ми добралися вже в другій половині дня.

Перекусили, перепакувались і вирушили в путь до нашої першої стоянки “зелений вир”. Отже, похід по Дурмітору розпочався. Нам залишалося пройти близько 10 км до темряви. Ми рухалися дорогою через село. Весело балачки про те, що сталося з нами з часу попереднього походу і що може нас чекати в майбутньому. Після тривалого перельоту, переїзду, очікувань, нас охопило стан радісної безтурботності. Я трохи відставала: незамилений погляд то і діло вишукував картину для фото. Передзахідне сонце лагідно торкалося маківок хлопців, що йшли попереду.

В якийсь момент нас наздогнала жінка. Була вона одягнена цілком по-міському, йшла бадьорим кроком, махаючи пакетом в руці. Догнавши нас, по-чорногорськи запитала, хто ми, звідки і куди прямуємо. Отримавши вичерпну інформацію на суміші ношої мови і жестів, дала нам кілька великих картоплин і яблук. Ми не стали відмовлятися (у нас у пайку картоплею не пахло), і в передчутті вечері вже направлялися далі. Але не тут-то було. Міленка помітила фотоапарати… І в знак вдячності ми не могли відмовитися сфотографувати її…, її з нами, її на фоні гір, її довгі руді коси.

Час йшов, і сонце почало сідати. Село Комарницю ми так і не пройшли до кінця, до стоянки “зелений вир” (значення цього словосполучення ми на той момент не розуміли), ще було далеко. Ми спробували відступити. Але Міленка не дала нам жодного шансу своїм чорногорським гостинністю: вмовила залишитися на ніч у дворі її сестри Даніели, у якої вона сама гостювала. Там ми й розбили наші намети між яблунями і кущами малини. Зварили картоплю на новенькій горілці, рішуче відмовившись користуватися господарською кухнею. Бо раптом вони ще попросять фото. За вечерею отримали від сестер, що весело пили ракію, не менше емоцій: охи-ахи щодо того, що ми “з їхнього регіону”, фотоапаратів і… привабливості Юри. З трудом пішли спати в холодну ніч з чітким переконанням, що дуже рано вийдемо на маршрут.

День 2. Добро До

А вранці вони попросили фото: їх з нами, в саду, на фоні гір, з домашніми тваринами тощо…

Як не намагався Юра нас підганяти, вийшли ми на маршрут майже в дванадцятій дня.

Згодом ми часто згадували цих двох сестер – сміхотух і шкодували, що зустріли їх на початку маршруту, коли просто не могли оцінити всю силу життєрадісності, гостинності місцевих жителів, а не в кінці шляху, зголоднілі без даху, людей і турботи. Тим не менше, це одне з найяскравіших вражень про людей, яких ми зустріли на шляху.

І ось ми нарешті вийшли з села. Дорога перетворилася на стежку і повела нас уздовж каньйону в ліс. Ми рухалися вздовж річки. Вона то з’являлася, то зникала під каменями. Через годину – півтора шляху вийшли до місця нашої неіснуючої ночівлі “Зелений вир”. Оглянувшись, прийшли до висновку, що в темряві сюди б навряд чи дісталися. Місце являло собою невелику запрудку з водоспадиком у руслі річки між камінням.

Всі дружно залізли купатися в ванночку з холодною водою. Освіжившись, Вася пожартував: “Може для когось це й запруда, а як на мене, так це чудове озеро!”

Покинувши озерце, продовжили підйом. Ліс періодично змінювався галявинами, а потім ми й зовсім вийшли на плато. Перед очима відкрилися альпійські луки і суворі стіни Дурмітора.

Всю дорогу звірялися з картою, але так і не зрозуміли до кінця: це Добро До чи ні. Тільки побачивши невеликі колиби пастухів з кольоровими дахами зрозуміли, що ми на місці. І це трохи більше половини шляху.

Нам потрібно було до темряви подолати ще перевал. Взагалі, кілометраж був невеликий, але з пристойним набором висоти. Небо вже забарвилося в сутінкові кольори, а сили повільно залишали нас, принаймні мене. Пройти весь запланований на сьогодні маршрут ми вже просто не встигали. Пройшовши ще трохи, вирішили залишитися тут на нічліг, а наступного дня вирушити в дорогу раніше.

Знайшли підходяще місце неподалік від струмка. Поки ставили намети, пастухи з сусіднього пагорба голосно кликали нас пити каву, енергійно розмахуючи руками. Але, здається, нам уже вистачило місцевої гостинності, тому, подякувавши, ми відправилися спати.

Окремо хочу сказати про сон… Ночі в цю пору року в горах холодні, до 0°C. Ми не взяли з собою теплі спальники заради загального зменшення ваги рюкзака, та ще й не повірили попереднім прогнозам погоди. Тому мерзли весь час, одягалися в усе тепле на ніч – і все одно мерзли.

День 3. Саммар і Зелений Вир

Прокинулися рано. Ранок зустрів нас сірою імлою і легким мрячним дощем. Швидко поснідавши та зібравши речі, вирушили наздоганяти маршрут.

Трохи піднявшись від місця ночівлі, вийшли на асфальтовану дорогу. Сюди багато «пішоходів» приїжджають машинами та починають із цього місця радіальні виходи налегко по Дурмітору. Дотримуючись вказівника, вирушили стежкою до перевалу Шкрка.

Погода поки що не тішила, підганяючи все нові й нові порції хмар. Видимість залишала бажати кращого.

На перевалі зустріли групу поляків без рюкзаків. Вони швидко нас обігнали й попрямували просто до Боботова Кука – завтрашньої точки нашого маршруту. Недовго порадившись, ми вирішили не спускатися до озер і не підніматися на Планяницю через відсутність видимості в тому напрямку, а йти на перевал Самар. Сховавши в кущах рюкзаки, трохи прогулялися в напрямку озер Шкрка. Було видно лише велике.

Зробивши кілька фото, повернулися до рюкзаків. Там же, на перехресті трьох стежок, влаштували обідній перекус. Після їжі настрій помітно покращився, а погода значно розвиднилася.

Просто за нами був сніжник, куди на водопій прийшли корови. Хоча наскільки вони були місцевими – важко сказати, адже найближчий населений пункт був зовсім не поруч. У той момент вислови «три грації» та «як корова на льоду» набули зовсім іншого змісту. Особливо мене вразив бик, який спускався вузенькою гірською стежкою слідом за своїм стадом. Він був величезним і на вигляд зовсім неповоротким, але, балансуючи й акуратно переносячи вагу з одного копита на інше, рухався напрочуд легко.

Поки ми спостерігали за цією ідилією, спустилися зустрінуті раніше поляки. Вони розповіли, що далі дуже складна ділянка з відрізками «climbing», яку їм не вдалося подолати, тож довелося повернутися.

Ця новина нас дещо спантеличила. Подякувавши за інформацію, ми знову взяли рюкзаки та вирушили до перевалу Самар (2075 м). Стежка йшла вздовж скельних обривів, подекуди різко забираючи вгору доволі стрімким схилом. Йшли бадьоро, але посіяний поляками сумнів все ж давався взнаки.

Коли дісталися небезпечної ділянки, коліна вже трохи трусило. Варто сказати, що раніше у мене був досвід лазіння по скелях із рюкзаком, але повторювати його не надто хотілося. Однак, зробивши перші кілька кроків, стало зрозуміло, що підніматися не так уже й складно – зачепів вистачало навіть на мій невеликий зріст. Страх висоти перестав заважати, а навпаки, допомагав рухатися швидше. Та й спогад про бика-канатохідця додавав впевненості у власних силах. І на підйомі, і на спуску з перевалу нам траплялися схожі відрізки, але щоразу вони долалися дедалі швидше й легше.

Невдовзі дісталися ще одного озера – Зеленого Виру. У перекладі з чорногорської його назва означає «зелений потік». Тут нам належало ночувати.

Озеро розташоване в невеликій улоговині, з усіх боків оточеній гірськими стінами. Це була наша найвисокогірніша ночівля на маршруті. І, судячи з усього, обіцяла бути найсуворішою.

Однак погода зробила нам подарунок: вітер ущух, небо розчистилося, запалали міріади зірок, а майже повний місяць визирнув із-за хмар. Це було так красиво, що йти спати здавалося справжнім злочином. Юра вирішив пройтися схилами з ліхтариком, а ми з Василем вирушили за ним. Це було неймовірно. Почуття змішалися в щось невимовне: захоплення, страх, холод, бажання повернутися й водночас бажання піти ще далі. Тільки природа, тільки стихія, коли залишаєшся з нею наодинці, можуть створити такий коктейль емоцій. Повернувшись у табір, ми ще довго не могли заснути – лежали на каменях і розглядали зорі…

День 4. Катун Локвіце

Розбудили нас звуки крапель, що падали на намет, і завиванння вітру за його стінками. Свідомість відмовлялася вірити в невтішний прогноз погоди, тож ми перевернулися на інший бік і заснули далі. Через деякий час звуки вщухли, і ми вирішили перевірити ситуацію надворі. Вилазити самим не хотілося, тому відправили розвідника – телефон із увімкненою камерою. Він повернувся із зовсім сірим екраном. Подумавши, що невдало зняли лише небо, ми все ж зібралися з духом, вилізли з теплих спальників і зіткнулися з реальністю. Табір опинився в щільній хмарі – сірій, холодній і вологій. Вона, здавалося, не збиралася розсіюватися, міцно застрягши у нашому кулуарі.

Чекати на покращення погоди ми не стали. Юра, наш рятівник, із труднощами розпалив пальник і приготував на сніданок макарони, які вже за пів хвилини стали холодними. Після швидкого сніданку ми блискавично зібрали табір і вирушили в дорогу.

Сьогодні нам належало піднятися через перевал «Сідло», залишити там рюкзаки та по легкій піднятися на найвищу вершину Дурмітора – Боботів Кук (2522 м). Дорога на перевал виявилася непростою. Волога після ранкового дощу земля місцями так і норовила вислизнути з-під ніг, а на мокрих скельних ділянках було ще менш зручно. Проте ми йшли не самі – повз нас пронісся спритний дідусь без рюкзака. Коли до перевалу залишалося якихось сто метрів, ми зустріли його вже на зворотному шляху. Здивувавшись його швидкості, привітали з успішним сходженням. Але він відповів, що на Боботів Кук сьогодні піднятися неможливо через дуже сильний вітер, і він повторить спробу наступного дня. На перевалі ми зрозуміли, що він мав на увазі. Вітер був такої сили, що навіть з рюкзаком я ледве втримував рівновагу. Сховавшись за каменем, ми влаштували нараду.

Було вирішено не підніматися на Боботів Кук, оскільки в таких умовах сходження ставало надто небезпечним. Як би нам не хотілося оминути головну вершину масиву, ми, стиснувши серце, почали спуск із перевалу. На самому початку зустріли німців із собачкою – вони ще не знали, що їх чекає нагорі.

Дорога до Катуна Локвіце, місця нашої ночівлі, зайняла весь залишок дня. Усе проходило, ніби у сні. Одне з найяскравіших спогадів – вузька смуга синього неба в тому напрямку, куди нам потрібно було йти, яка все більше й більше віддалялася від нас. Погода брала своє – разом із нашими силами. По дорозі ми вирішили без рюкзаків зазирнути в Льодову печеру, але вона не справила сильного враження. До того моменту ми вже були вкрай виснажені боротьбою з вітром, балансуванням на мокрому камінні та спробами зберегти бодай якийсь комфортний рівень температури. Нас раз у раз накривав дощ. А рельєф у Дурміторі непростий: тут немає довгих рівних спусків чи підйомів, тут постійно – вгору-вниз, вліво-вправо.

Абсолютно змучені, під вечір ми все ж дісталися Катуна Локвіце. Юра знайшов вільну пастушу колибу. Дві інші вже були зайняті туристами. Біля порога нас зустрів песик – той самий, якого ми бачили з німцями на перевалі. Схоже, це був його спосіб існування – супроводжувати туристів до обіду й до вечері. Щойно ми розклали речі під дахом і почали облаштовуватися, надворі розпочалася злива. Саме в цей момент виникла думка, що нам усе-таки дуже пощастило з погодою вдень.

Спати лягли дуже рано – ще не було й восьмої вечора. Ця ніч стала найхолоднішою за весь похід.

День 5. Боботів Кук і Жабляк

Розбудили мене шурхіт Василя на імпровізованій кухні та запах щойно звареної кави. Не завадило б сполоснути посуд. А оскільки води у нас було небагато, я вийшла надвір із наміром «пожменити» її об траву з росою і… виявила тонку кірку інею. Сонце ще не вийшло з-за гір, але на небі жодної хмаринки. І це після вчорашньої негоди!

Не хотілося поспішати, чекали на сонечко, щоб зігрітися. Поки снідали, вирішили обговорити плани на день. Сьогодні нас чекав спуск у Жабляк, кемпінг і, загалом, цивілізація. Після вчорашнього виснажливого дня, звісно, хотілося і гарячої води, і холодного пива. Але… Юра запропонував: “А що, якщо не злякатися і… може… все ж таки… повернутися на Боботів Кук? Адже це головна вершина заповідника Дурмітор. І вся подорож, по суті, мала б відбутися саме заради неї”. І спершу відкинута, думка про підкорення вершини вже міцно осіла в наших головах. Під час збору табору ми жваво обговорювали, як залишимо рюкзаки в колибі й підемопо-легкій вчорашнім маршрутом… Повернутися мали десь о четвертій і, забравши рюкзаки, спуститися в Жабляк засвітла. І нарешті, відкинувши останні сумніви, ми вирушили в дорогу.

Перебуваючи наодинці з природою, далеко від мегаполісів із їхніми шаленими ритмами та зв’язками, ми й наше світосприйняття, самовідчуття майже повністю залежать від примх стихії. Як я вже казала, вчорашній день минув у майже несвідомому стані. Негода й навантаження зробили нас нечутливими до споглядання навколишньої краси, та й побачити її було доволі складно. Сьогодні ж нам випав другий шанс. Перед нами відкрилися вчорашні пейзажі, але зовсім з іншого ракурсу: залиті сонцем альпійські луки й скелі, лощини та сніжники. Від вчорашньої втоми не залишилося й сліду. Ми майже підстрибом рухалися стежкою, що, чіпляючись за виступи й звиваючись між схилами гір, вела нас назад до Боботова Кука. Усі ті самі вгору-вниз-праворуч-ліворуч уже були іншими.

Дорогою до перевалу познайомилися з поляком із Німеччини. Як і багато хто тут, він жив у Жабляку та влаштовував собі радіальні прогулянки Дурмітором. Заговорилися й рушили далі разом. Було кумедно спостерігати збоку, як нерідна для жодного з учасників мова стала засобом спілкування між українцем і поляком у Чорногорії. Незабаром ми вже були на перевалі. Поки відпочивали й милувалися відкритими краєвидами, навколо ставало дедалі людніше. Як з’ясувалося пізніше, це був день сходження братів-слов’ян: невелика група болгар, словаків, поляків, а також ми – українці. Посміявшись над цим, рушили далі.

Від вершини нас відділяло якихось 300 метрів. Але ці метри були не такими вже й простими. І ми ще раз переконалися в правильності вчорашнього рішення обійти їх стороною. По суті, шлях угору являв собою скелелазний ділянку з зручними зачепами та поличками, але без жодного страхування. Правда, в скелі десь були вкручені гачки для нього. Загалом вчора пройти тут було б дуже і дуже небезпечно. Коли ми забралися на невелику площадку наверху, першим і головним, що ми побачили, крім вражаючих панорам всього масиву Дурмітра, був маленький іржавий чемоданчик. З усіх боків обклеєний різноманітними тематичними наліпками, всередині він містив цілу колекцію міжнародного різного дріб’язку. Наприклад: пластир, ґудзики, папірці, гроші, нитки. Так кожен, хто проходив, а точніше ліз, міг залишити щось, щоб ще раз повернутися сюди.

ВИД З ВЕРШИНИ БОБОТІВ КУК:

В задоолення насолодившись краєвидами та нафотографувавшись, вирушили в зворотний шлях.

У Катун Лаковице забрали рюкзаки і почали спускатися в Жабляк. З цього моменту нашим провідником став наш поляк (ім’я його, на жаль, я ніяк не згадаю), за що ми були йому безмежно вдячні. Адже, незважаючи на те, що до темряви ми не встигали спуститися, він, не обтяжений вагою рюкзака, довів нас до села, показавши по дорозі Чорне Озеро (ще одну з їхніх головних визначних пам’яток заповідника).

У Жабляку ми знайшли кемпінг, швиденько поставили намети і вирушили пити довгоочікуване пиво в піцерію. Завершення вечора пройшло в легких хмільних задушевних розмовах.

День 6. Міст Джурджевича та Тіват

Народна прикмета в нашому поході говорила: чим «тихіша Чорногорська ніч», тим дощовішим буде наступний день. Дані були отримані емпіричним шляхом. Тому холодний ранок після вчорашньої хмільної зоряної ночі вже нікого не здивував. Досить багатолюдний ще вчора кемпінг раптово опустів.

Наявність цивілізації давала свої переваги, незважаючи на будь-які погодні негаразди. Холодного пива вчора вистачило, тепер черга була за гарячою водою. За 3 євро з людини за ніч ми мали право на неї розраховувати. Але ні! Попередні жильці вилили її до останнього перед поспішною втечею, а нову порцію гріти для нас трьох не стали. Прийшлося митися холодною водою. Бадьорості вона нам, правда, не додала. Під час сніданку ми з тугою дивилися на найближчі вершини, що були суцільно закриті багатошаровими хмарами.

Сонце з останніх сил намагалося пробитися крізь хмари, але вдавалося йому це лише на кілька хвилин. Постійно починав накрапавати дощ. Загалом, вгору не хотілося йти, та й взагалі нікуди не хотілося. За винятком, можливо, моря… Метеопрогнози не обіцяли найближчими днями ніяких покращень, окрім погоди на узбережжі… Нам уже зовсім не подобалося майбутнє, це безпросвітне блукання по мокрих околицях без нормальної видимості. І знову наше дружнє тріо одностайно (не плутати з малодушно!) вирішило, що маршрут треба змінити в напрямку тепла.

Зібравши намети, вирушили в центр села на автобусну станцію.

Почекавши приблизно півтори години, сіли на автобус у напрямку Майковца.

Метою поїздки був міст Джурджевича, найвищий міст у Європі, що перекидається через найглибший у Європі каньйон річки Тара. І не дарма ми зробили зупинку саме тут. Міст справді справляв враження. Він, мов канатний, висів між стрімкими стінами каньйону. Далеко внизу звивалася блакитна стрічка річки.

Непроста історія і в самого моста, і в його творця Лазаря Яуковича. Побудований у 1940 році, міст був підірваний під час німецької окупації. Причому схему закладання вибухівки розробляв для свого творіння сам Яукович. І зробив це так, що згодом міст було легко відновити. Сам архітектор був заарештований і страчений окупаційними військами. Цікаво, що його творіння отримало назву за прізвищем місцевого, нікому не відомого фермера.

Наступного автобуса, який мав нас відвезти на узбережжя, ми чекали близько двох годин. Даліший шлях до моря зайняв увесь залишок світлового дня. Треба сказати, що ми навмисне вибрали цей, не найкоротший, шлях через його красу: майже весь час полотно дороги проходило вздовж каньйону річки Тара. І ми, практично не відриваючи погляду, спостерігали за зміною ландшафту за вікном. Уже до десяти годин вечора ми були в Тіваті.

У Юри, на відміну від нас, залишався всього один день на огляд узбережжя Чорногорії. І щоб встигнути побачити за день якнайбільше, я запропонувала добиратися до Котора, де у нас був заброньований номер у хостелі, не коротким шляхом автобусом, а по морю. І тут стали в пригоді мої знання Чорногорії з попередньої поїздки. В минулий раз мені дуже сподобалася морська екскурсія по Боко-Которській бухті. Корабель відпливав від центральної набережної в Тіваті вранці, робив проміжні зупинки в маленьких прибережних містечках і до вечора завершував подорож у Которі, що для нас було дуже зручно. Такий варіант усіх влаштував, і ми вирушили на набережну шукати представника судноплавної компанії. Легко знайшли його: той самий молодий чоловік, що й продавав мені квитки кілька років тому. Але ось тільки місць на завтрашньому кораблі, за його інформацією, вже не було. Після довгих умовлянь нам таки вдалося забронювати місця за 15 євро з носа. Наступним етапом був пошук нічлігу. Заходили в кілька апартаментів, але там або було дорого, або нас не хотіли брати на одну ніч. Врешті-решт, за допомогою booking.com знайшли єдиний хостел у місті і вирушили шукати щастя там.

Один за одним вказівники з назвою HostelAnton вели нас поворот за поворотом усе далі і далі від набережної. Нарешті з’явився трьохповерховий будинок, точнісінько такий же, як і всі навколишні, тільки фасад прикрашав той самий вказівник. На порозі нас дуже радо зустріли босий чоловік з дредами і дівчина, теж босою. Запросили в «кают-компанію»: велике затишне приміщення з панорамними вікнами, барною стійкою і диванчиками. Напоїли когось чаєм, когось пивом. Крім Єви і Матиаса постійними жителями хостела були котяра Боб, чорна лабрадорка Марлі, а також зовсім маленький кошеня Мічка. І вся ця живність одразу почала з нами грати, кусати і лизати нас. У кімнаті лунала ненав’язлива музика лоунж. Так добре, що вже й мріяти не було про що… хіба що про їжу. Розвалившись на диванчиках, ми поужинали купленим по дорозі місцевим делікатесом, в’яленим м’ясом – пршутом.

Наш номер був на другому поверсі. З балкончика відкривався чудовий панорамний вигляд на Тіватську бухту. Засипала я з думками, що це найкраще місце на світі.

День 7. Морський круїз до Котора

Встали рано, поснвдали смачним чорногорським хлібом з маслом і джемом, зібралися і вирушили до набережної. Але перед тим домовилися з хлопцями з хостела, що ми з Васею повернемося сюди через кілька днів. Нам тут дуже сподобалося!

На корабель ми прийшли одними з перших, щоб точно не залишитися без місць, влаштувалися зручніше в очікуванні інших пасажирів. Через деякий час автобуси привезли кілька груп туристів, і о 10:00 ми шумно і весело відплили.

Оскільки склад груп був багато національним, екскурсія проводилася на 4-х мовах. Наш шлях пролягав уздовж Боко-Которської затоки, найбільшого фіорду Європи. За формою він чимось нагадує метелика. Boccha di Cattaro в перекладі з давньоіталійської буквально означає «паща Каттаро». Каттаро – це італійська назва головного міста Боки і міста Чорногорії – Котора.

Першою зупинкою був Херцег Нові. Місто, яке знаходиться у підніжжя гори Орєн, було засноване боснійським королем Твртко I в 1382 році. За всю свою історію, в ході змінюючих одна одну війн, місто переходило з рук у руки від боснійських князів до Османської імперії, далі до Венеціанської республіки, французького і австрійського владарювання, і, нарешті, до сучасного часу це була територія Югославії (до її розпаду). Стратегічне розташування Херцег Нові дозволяло контролювати вхід у Боко-Которську затоку. Тому за нього боролися і воювали різні морські держави. І якщо подивитися на вигляд міста сьогодні, кожна з цих епох залишила свій слід в архітектурі. Найвідоміші пам’ятки — Морська фортеця (Forte Mare), побудована боснійським королем Твртко I в 1382 році, Часова вежа, побудована австрійцями в XIX столітті, Кривава вежа (тур. Канлі-Кула), побудована під час турецької окупації, і православна церква Святого Архангела Михаїла на площі Белависта, побудована в стилі еклектики). Також відомий старовинний монастир Савина («Manastir Savina») — чоловічий православний монастир, заснований ченцями, що переселилися з Герцеговини в XVII столітті. В місті знаходиться відновлене в 2007 році російське кладовище, де поховані генерали та офіцери російської армії, що емігрували до Югославії після 1917 року, і встановлений невеликий пам’ятник на честь усіх росіян, що знайшли вічний спокій на землі Чорногорії.

Наступною зупинкою став пляж Жаниця, де у нас була можливість відпочити від курортного шуму міста, насолодитися природними красотами узбережжя і купанням в морі. Що ми з задоволенням і робили. На щастя, погода сьогодні була спекотною та сонячною.

Третьою зупинкою став острів «Госпа од Шкрпела» (або Madonna dello Scarpello, (іт.) що означає «Мадонна на Рифі») навпроти міста Пераст. Цікаво, що це, можливо, єдиний штучний острів Адріатики. Його побудували на рифі, на якому, згідно з легендою, місцеві моряки знайшли ікону Божої Матері, що зцілює від хвороб. Плато, площа якого складає 3030 м², формувалося протягом 200 років зусиллями місцевих, які затоплювали біля нього захоплені піратами і свої старі кораблі. Крім того, був прийнятий закон, згідно з яким кожен корабель, що проходить повз риф, повинен був залишити тут камінь на дні. Пізніше на острові була побудована католицька церква Божої Матері з надзвичайно красивим оформленням.

І, нарешті, ми прибули в кінцеву точку нашої подорожі – Котор. Основна частина туристів вирушила з екскурсоводом, а у нас троє була своя програма. Залишивши речі в хостелі, ми прогулювались вузькими середньовічними вуличками Старого міста. Ми поспішили до основної пам’ятки — фортеці «Святого Іоанна» (іт. bastione di San Giovanni). А між тим, довжина міських стін складала 4,5 км. І щоб встигнути опинитися на верху, ми, майже не зупиняючись, піднялися вгору.

За нашими спинами залишилися запихані туристи, перед нами з стін бастіону на висоті 260 м розпростерлася панорама майже всього Боко-Которської затоки.

Сонце вже сідало, і Котор засвітився в світлі електричних ліхтарів.

Поки ми милувалися красотами, я звернула увагу на стареньку в трекінгових черевиках, що стояла поруч. «Крута бабуся в крутих черевиках!» — помітила я. А потім придивилася уважніше і побачила, що бабуся і люди, які її оточували, — це наші старі болгарські знайомі з Боботова Кука. Поздоровкались і посміялися з того, що зустрічаємося тільки на верхніх точках маршруту.

Спустилися вже в темряві й вирушили гуляти по вуличках Старого Міста. Хотілося їсти. За воротами знайшли чудовий місцевий фаст-фуд. Купили собі величезний бургер за 2 євро і сіли його їсти на набережній. Втомлені, але задоволені, повернулися в наш галасливий хостел, де вечір тільки починався.

День 8. Котор Чудовий

Рано вранці, поки ми ще спали, Юра поїхав в аеропорт. У нас же було ще кілька днів на подорожі. І ми вирушили гуляти по місту, яке з настанням нового дня перетворилося на галасливий туристичний центр.

Місто з багатою історією знаходиться під охороною ЮНЕСКО з 1979 року. Перше згадування про нього датоване ще 2 століттям до н.е. за часів Римської імперії. У візантійський період Котор носив назву «Декадерон», «Декатерон» або «Декатера» (від давньогрецького «katareo» — «багатий гарячими джерелами»). Хоча є й інша версія походження назви, яка згадується в працях Візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного: «Назва міста „Декатера“ на мові римлян означає „звужений і оточений“, оскільки морська затока врізається в сушу у вигляді язика на 15 або 20 миль, а саме місто знаходиться на його кінці». Період правління Риму та Візантії тривав майже тисячу років.

За часів Сербського володарювання (1175–1371 рр.) Котор увійшов до складу Сербії як васальне королівство, зберігши свої інститути влади та право укладати мир і оголошувати війну. Потім настав півстолітній період незалежності, час розквіту та благополуччя.

У Венеціанський період (1420—1797) протягом майже чотирьох століть Котор і Бока Которська були частиною провінції Венеціанської республіки, яка називалась «Албанія Венета». Ці чотири століття подарували місту типову венеціанську архітектуру, що й досі визначає його зовнішній вигляд. Тоді ж, під час воєн з Османською імперією, Котор був єдиним містом, яке не змогли захопити турки. У період Наполеонівських війн (1797—1814) чорногорцям у морських битвах допомагала російська ескадра на чолі з адміралом Дмитром Сенявіним. Австрійський період (1814—1918) з одного боку ознаменувався бунтами серед місцевого населення, а з іншого — підйомом слов’янської національної свідомості. У цей час у Которі постійно створювались різні сербські товариства та відкривалися сербські установи. Під час Другої світової війни в 1941 році, місто було окуповано італійськими та німецькими військами. Муссоліні анексував території навколо Котора разом з іншими містами узбережжя Чорногорії і включив їх до складу Італії. Всі ці землі були частиною італійської «Губернії Далмації» (іт. Governatorato di Dalmazia) і називалися «Провінцією Каттаро» (іт. Provincia di Cattaro). Котор був звільнений у листопаді 1944 року. Нині дата звільнення (21.11.1944) вирізьблена в камені над головними воротами Старого Міста.

По завершенні війни Котор, як частина Чорногорії, увійшов до складу відновленої Югославії, тепер уже комуністичної. А з 90-х років XX століття ця територія стала частиною сучасної Чорногорії.

Трохи погулявши містом і, чесно кажучи, втомившись від такої кількості людей на вулицях, ми сіли на автобус і поїхали в найближче прибережне містечко Пераст. Тут ми з радістю провели решту дня, купаючись і загоряючи, час від часу рятуючись від палючого сонця в стінах середньовічних пам’яток.

Ввечері ми повернулися в хостел. А вранці, після недовгого обговорення, вирішили повернутися в Тиват, в ставший майже рідним хостел Антон. Там ми і провели в спокійній атмосфері останні два дні відпустки.

І на завершення хочу сказати те, з чого починала. Чорногорія дуже різна. Тут кожен може знайти куточок за своїми інтересами та станом душі. Тільки потрібно бути відкритим і звертати увагу на вказівники на своєму шляху в цій великій подорожі маленькою країною.