Звіт про похід по Роднянським Альпам
За весь той час, що я ходжу по Карпатах, мені здавалося, що мене важко чимось здивувати. У численних походах Мармарошем, Чорногорою або Чивчинськими горами, мене постійно манили високі гори, які височіли на обрії, в сусідній Румунії. Мало хто з карпатських туристів знає, що це найвищий гірський масив Східних Карпат – Родна, або Роднянські Альпи (Munti Rodnei).
Довгий час виношувалися плани віднятися на ці верхи, і ось нарешті це сталося! Багато охочих не знайшлося. Нас мало бути троє, але Іру в останній момент не відпустили з роботи. Тому поїхали тільки я та Юра – чудова людина, з якою було дуже приємно блукати квітучими полонинами Родни.
14.06.13. Початок походу. Дорога до Румунії
З Івано-Франківська на маршрутному автобусі ми стартували у Солотвино, що на Закарпатті. Там діє митний перехід до Румунського міста Сігету Мармаціє. Через вітчизняні дороги автобус їхав маршрутом на півтори години довше, що загрожувало нам не встигнути на рейсовий автобус до Борші, шо в Румунії. На українській митниці нас зустріли дві веселі жінки прикордонниці у новій формі. Кілька жартів, запитання куди йдемо і ось ми вже в Румунії, без жодного контролю багажу та прискіпливого випитування.
Як тільки перейшли міст через Тису, одразу потрапили до іншого світу. Румунський Сігет дуже сильно відрізняється від Солотвино, або Слатіни, як ще кажуть румуни. Це справжнє місто, з хоровими дорогами та тротуарами, банками, кафешками і рейсовими автобусами. Причому саме містечко не велике за населенням. Туристи з наплічниками тут рідкісні гості, і ми постійно ловили на собі здивовані погляди.
Нажаль ми вже не встигали на останній автобус до Борші. Втративши надію, ми повільно йшли у бік автовокзалу, яких у Сігеті кілька. І раптом просто на пішохідному переході до нас під’їжджає наш автобус. Ось так вдача.
Автобус поїхав уздовж українського кордону через етнічно гуцульські села. Усі Мармарошські гори заселені саме гуцулами, і були розділені після Другої світової війни. Кацапи і тут постаралися, саме через недолугих московитів наші етнічні землі опинилися в складі Румунії. Зараз, на жаль, більша частина Мармароша разом з великою кількістю українців опинилися на території Румунії. Не зважаючи на небажання румунської влади підтримувати національні меншини, гуцульська громада все ще не асимільована. Люди розмовляють українською мовою (гуцульський діалект звичайно), назви населених пунктів дублюються двома мовами (наприклад, Rona de Sus – Рона Вишня, Valea Viseului – Вишивська Поляна, Poienile de Sub Munte – Руська Поляна). У селах чудово збереглися старі дерев’яні церкви, збудовані у готичному стилі. На Закарпатті також є кілька таких церков. Незвичайне видовище – відчувається дух Трансільванії.
Дорога в Боршу зайняла 2 години, тож на маршрут ми вийшли близько 7 вечора. Борша, маленьке, але дуже атмосферне містечко, чимось схоже на Закарпатські. Над нею грізно височить Петросул (2303 м) – найвища вершина Східних Карпат. Його тут видно звідусіль.
Отже, власне почався наш похід румунськими Карпатами. Маркована стежка, що веде на Петросул, починається недалеко від автобусної зупинки за багатоповерховим шпиталем. Дорога йде весь час нагору. Вечір здавався сонячним і в повітрі лунав неповторний аромат Карпат. Хто бував у поході Карпатами, мене зрозуміє.
Піднявшись трохи вище, ми побачили Мармарош. Як було дивно дивитися на знайомі обриси гір з іншого боку. Просто перед нами височіла Торояга і Цярканул, вдалині проглядався Петросул Бардау.
Залишивши Боршу, ми зупинилися на ночівлю біля маленького струмка. На Півдні було видно кам’яну громаду Петросула, яку незабаром затягло туманом. Почався дощ, але ми вже комфортно влаштувалися в наметі і заснули дуже міцним сном.
15.06.13. У льодовиковому карі під Петросулом.
З ранку на нас чекала чудова погода. Світило сонечко і віщувало чудовий день. Снідавши ми продовжили сходження в льодовиковий кар під Петросулом.
Цікаво те, що хоча ми знаходилися в біосферному заповіднику, з нас ніхто не стягував плати за вхід або ночівлю в наметах. Таким чином ситуація із заповідниками тут така сама як в Україні – роби що хочеш. Але сміття на маршруті було не багато, всі стежки добре промарковані, тож ходити там дуже комфортно.
Через те, що нас було тільки двоє, йшли ми дуже швидко і робили мало привалів. Швидкість нашого пересування була набагато вищою, ніж швидкість великої групи з людьми різної підготовки та фізичного стану. Як результат – о 12 годині дня ми вже набрали необхідну висоту, і дійшли до озера Езеро (lacul Iezer). Залишалося ще багато часу, але ми вирішили не поспішати і зробити собі днювання.
Біля озера знаходиться місцева метеостанція – аналог нашої Пожежевської, що на Чорногорі, тільки одразу помітно, що фінансування тут набагато більше. Пообідавши, ми цілий день насолоджувалися чудовими краєвидами льодовикового цирку.
Яке захоплення відчув я, коли на схилі побачив трьох диких козлів. В Українських Карпатах ці тварини, на жаль, не збереглися. А тут вони мирно співіснують із пастухами та тисячами овець, що пасуться на полонинах Роднянських гір.
Хоча сонце вже котилося до заходу, я не зміг встояти перед спокусою і все-таки піднявся на вершину Петросула. Родну затягували хмари, але я все одно зміг відчути масштаб і всю грандіозність цього хребта. На вершині стоїть маленький кам’яний будиночок, де за потреби можна сховатися від негоди.
По крутому серпантину спустився назад до озера, де на мене чекав Юра, і ми зайнялися приготуванням вечері.
16.06.13. Найвища вершина Східних Карпат.
Сьогодні відчули результати того, що забули взяти сонцезахисний крем. Погода була сонячна, і ми почали повільно смажитись наче в мікрохвильовій печі. Досить швидко збігали серпантином через сніжники на вершину Петросула. На горизонті жодної серйозної хмари – погода шепоче. Весь Роднянський хребет як на долоні. Нарешті зміг розгледіти на горизонті Феркеу та Поп-Іван Мармароський. Саме звідти Петросул добре видно з України.
Яким неприємним сюрпризом для нас було виявити на вершині кинуте пакування від українського насіння. Мда, ось вам і репутація…
Протяжність всього хребта Родна – 45 км, практично такий самий як довжина Чорногорського хребта. Але масштаби та висоти тут значно більші. На протилежному кінці хребта, вдалині видніється Інеу, друга за висотою тутешня вершина.
Декілька наступних вершин вище 2 тис. метрів ми минули траверсами. Взагалі стежки тут прокладені дуже зручно, і дозволяють практично не набирати зайвих висот. Принаймні на першій половині хребта 🙂
Сьогодні ми знову побили всі рекорди швидкості і прийшли до нашого табору на схилах гори Кормайя вже о 15:00. Містечко для табору тут дуже зручне, позначене спеціальною табличкою та нанесено на карту. Поруч протікає чистий струмок. Звідси відкриваються чудові краєвиди на гору Пуздреле та Лаптелуї.
Після обіду залишок дня ми безтурботно відпочивали, а Юра побудував кам’яний Стоунхендж. Ще одне чудова днювання. Надвечір втомилися відпочивати і щоб добре спати сходили ще прогулятися до найближчого перевалу.
17.06.03. Похід до гори Кайлор.
Вранці нас розбудило безжальне сонце, що вперлося в намет і перетворило його на справжню духову піч. Шлях чекав приблизно такий же, як учора, тому ми не особливо поспішали виходити. Незабаром підійшли до Негоясу Маре, де зустріли кілька пастухів з великою отарою. У мене протягом походу по Родні склалося враження, ніби на одному цьому хребті, овець більше, ніж у всіх українських Карпатах.
Далі обігнули траверсом Пуздрелор і подолали кілька пристойних сніжників. Незабаром опинилися на вершині гори Кормайя. Тут є зручне місце для стоянки та кілька дуже мальовничих озер. Розбивши табір, ще довго милувалися заходом сонця над Мармарошськими горами.
18.06.2013. Вершина Інеу та спуск у долину річки Путрада.
Ми дуже швидко просувалися маршрутом, тому було вирішено зробити 2-денну програму за один день. Вийшли трохи раніше, ніж зазвичай і почали похід до вершини Гаргалау (2159 м). Тут зустріли групу поляків. У Роднянських Альпах напрочуд мало туристів. Румуни мабуть віддають перевагу походам Південними Карпатами.
Далі головний хребет Родни стає вузьким і в один бік круто обривається у льодовиковий цирк. Тут іноді доводилося полазити по скелях. На Інеу вирішили підніматися без рюкзаків і сховали їх у чагарниках рододендрону.
Підйом на гору не складний і не займає багато часу. З вершини подивилися на озера Лала Мік та Лала Маре, а також окинули поглядом усю Родну. На схилах зависла невелика хмара, яка вперше за всі дні хоч трохи захистила нас від палючого сонця.
Повернувшись до рюкзаків, продовжили похід і спустилися до озера Ла Тау, де відмінно скупалися. Сонце починало сідати, коли ми спустилися в долину річки Путрада і поставили табір у лісі.
19.06.2013. Похід до водоспаду Кайлор
Погода зіпсувалась, і сьогодні нам довелося трохи намокнути під проливним Карпатським дощем. Але це тривало недовго. Наш шлях лежав униз, тому йти було легко. Незабаром досягли злиття Путради та Бістриціонери і пішли вгору до полонини Стіол.
На Стіолі стоїть кабана (притулок) і пасеться багато коней. Сюди можна заїхати машиною, тому містечко досить відвідуване туристами. Десь тут знаходиться також вхід до печери Ла Гавор.
По крутій ущелині ми спустилися до водоспаду Кайлор. Це один із найвищих водоспадів у Східних Карпатах, його висота близько 150 метрів. Біля водоспаду зручна стоянка. На жаль, на протилежному схилі долини вирубали ліс. Але взагалі містечко дуже приємне.
20.06.2013. Завершення походу Румунськими Карпатами
Так непомітно пробіг цей чудовий похід. Родна залишила масу приємних спогадів. Справжні поціновувачі Карпат обов’язково залишать своє серце тут
Щоб без затримок дістатися додому ми вийшли раніше і незабаром вже були в курортному селищі Стаціона Борша. Дуже миле містечко, спокійне, з безліччю гарних пансіонатів, канатною дорогою та старою дерев’яною церквою. На зупинці ми одразу зловили автобус до Борші, а звідти дісталися Сегета.
Так завершився наш похід Родною, і я сподіваюся ще багато разів побувати в цих дивовижних горах.
