Не кожен птах долетить до вершин Мармарошу… (Звіт про похід у Карпати невідомої категорії складності та прохідності)
Мармарош… Одного разу це слово випадково потрапило на очі й породило думки про місця, де мешкає якась загадкова істота. Трохи порившись у пам’яті та нотатках досвідчених туристів, вдалося знайти ще більш гучну й навіть трохи претензійну назву — Мармароські Альпи. Швидко звірившись із картами й завмираючи від захвату від очікуваного відкриття, прочиталося, що це диво карпатських гір розташоване просто на кордоні з Румунією і за красою не поступається гірським масивам цієї дружньої нам країни (а про красу румунських гір ми знали не з чуток).
Так з’явилася мрія, яка згодом перетворилася на ідею, а потім і на чіткий план — як саме побачити цього красеня.
Невідомі сили сприяли тому, щоб усе склалося вдало — і от ми вже в Івано-Франківську, знайомимось з іншими щасливими власниками дозволів у Мармарош (адже це прикордонна зона) та нашим провідником-інструктором Яромиром.
А ось і перший сюрприз подорожі — виявляється, платити треба наперед… А ми ж чули, що йдемо «порожняком», тобто оплатимо вже після походу. Довелося просто на вокзалі лізти в надра рюкзаків — треба, то треба.
Не встигли ми навіть вийти за межі вокзалу, як група зазнала перших втрат — зникли двоє учасників. Посумували півгодини з цієї ситуації — і рушили далі в бусику Mercedes. Пригода почалася.
За планом, старт мав бути із села Ділове, про яке ми знали лише те, що це вже Закарпаття і майже кордон із Румунією. А ще десь там є географічний центр Європи — щоправда, ми його або прогавили, або він справді добре захований.
Закарпаття на Яблунецькому перевалі радо зустріло нас холодним вітром і жовтневим сніжком, що однозначно додало бадьорості нашому й без того піднесеному настрою. Ділове зустріло нас менш привітно й, очевидно, вирішило оплакати нас і наш захід дрібним дощиком, поки ми неспішно пакували стратегічні запаси продуктів та інше туристичне спорядження.
Попри очікування, ніхто не оголосив урочисто про старт маршруту — ми просто зібралися в лаву, крадькома роздивляючись одне одного (бо ж майже не були знайомі), і рушили слідом за Яромиром.
Перші кілометри пролягали через село, яке тягнулося вглиб лісу. Іти було легко, дорога повільно піднімалася вгору, але не надто круто.
Дощ ставав усе надокучливішим і уже не просто моросив, іноді здавалося, що капає звідусіль: і зверху, і збоку, і знизу. Яромир часто зупинявся — мабуть, хвилювався, аби більше ніхто не загубився. Група з кожною хвилею дощу яскравіла все новими дощовиками та накидками.
За початковим планом ми мали розкласти свій перший табір за п’ять кілометрів від села — на мальовничій галявині біля річки. Але природа внесла свої корективи до цього ідеального плану і ми рушили далі — до «не зовсім облаштованої, радше напівзруйнованої», але все ж таки — колиби. Ну, хата ж краще — подумалось нам, і ми продовжили свій життєрадісний шлях.
Незважаючи на сюрпризи природи, краєвиди довкола тішили око — річка шуміла праворуч, ліс — ліворуч, а зверху весело бризкав дощ. Нарешті — перший довгий привал біля невеликого водоспаду. Більшість наших попутників намагалися заховатися під наваленими біля нього каменями.
Кілька швидких фотосесій — та довго ніхто не хотів затримуватись, бо було сиро, та й сутеніти почало раптово. Йшли ми досить жвавим темпом, але до місця першої ночівлі дістались уже в повній темряві. За словами інструктора, ми подолали за перший день ні багато ні мало — близько десяти кілометрів.
І тут — другий несподіваний сюрприз. Чесно кажучи, ми й гадки не мали, що чинні колиби, які нібито мають слугувати прихистком туристам у разі негоди, можуть бути в такому жалюгідному стані. Хтось, вочевидь, добре тут повеселився — перше, що спало на думку, коли зайшли всередину: то чи чотириногі звірята розважались, чи двоногі, але з неабиякою фантазією… Проте вибору не було — довелося облаштовувати туристичний побут. При уважнішому огляді цих «хоромів» потішила наявність трьох спальних місць, трохи засмутило — відсутність вікон і частково підлоги, а заспокоїло — наявність діючої пічки (щоправда, без димаря, що трохи насторожувало). Ну, мабуть, така особлива гуцульська конструкція — заспокоїли ми себе.
Згодом ця конструкція щедро дарувала всім мешканцям колиби димову завісу при кожній спробі знову її розтопити. Але все ж це була хата — надворі темно, сиро, дощ тільки посилювався, тож перебирати не доводилось — вдовольнилися тим, що було.
Вікна затягнули плівкою, сміття прибрали, підлогу більш-менш повернули на місце. Пічка, після титанічних зусиль Яромира, розгорілася і приготувала нам першу на цьому маршруті гарячу туристичну вечерю — гречану кашу. Зігріті, ситі та надихані «гостинністю» пічки, мешканці «притулку» розповзлися по спальниках…
З настанням ранку стало ясно: на нашу погоду планам байдуже. Дощ ішов цілу ніч, усе ранку і цілий день. До того ж зранку підкрався туман і взагалі закрив від нас основну ціль нашої подорожі — ми навіть не могли милуватись її виглядом.
Тож кожен розважався, як міг: хтось збирав гриби (їх наявність, а згодом і надлишок стали доречним доповненням до нашого скромного раціону), хтось, попри сіре небо, фотографував себе й довколишню красу, хтось просто байдикував і радів життю.
Наступного ранку погода змилостивилась: дощу більше не було, щоправда, залишився туман — але це вже було прийнятно для продовження маршруту вгору. Вийшли десь ближче до обіду.
Ми, звиклі не поспішати, майже відразу відстали від основної частини групи. На шляху трапилась невеличка річка — ми затримались, не побачивши, де саме її слід переходити, і трохи збилися з маршруту.
Побігавши берегом у пошуках броду, раптом почули чарівні звуки сопілки, що лунали звідкись згори. Це було приємно й несподівано, адже все навколо — таємничий осінній ліс, гірська стежка, шум ріки — створювало відповідну атмосферу. І ці звуки гармонійно вплітались у загальну картину.
Якось одразу все склалося: ми знайшли місток, переправилися й почали поступово наближатися до джерела звуку. Як з’ясувалося, грав Яромир — аби ми не заблукали й щасливо догнали групу. Він пояснив, що гратиме щоразу, коли хтось відстане. Ми це одразу взяли до уваги. Але з якихось незрозумілих причин сопілку ми більше так і не почули.
Ми знову вирушили в дорогу, туман густішав, перетворюючись на щільну вологу масу, що осідала і просякла нас з голови до п’ят. Чим вище ми піднімались, тим холодніше ставало — ми ніби входили з осені в зиму. Все частіше траплялися ділянки, вкриті снігом, підморожені калюжі, ялинки з обмерзлими й поламаними верхівками. Особливо мальовничо виглядало поєднання білизни снігу з яскраво-червоними капелюшками мухоморів. Інколи на нашому шляху траплялися невеликі плантації свіжозамороженої брусниці та чорниці.
Стежка йшла далі, через полонину, наближаючись до підніжжя головної гори Мармароського масиву — Попа Івана. Тепер наш рух нагадував плавання в густій хмарі — туман стояв суцільною стіною, обмежуючи видимість до трьох метрів. Іноді виглядало сонце, туман на кілька хвилин розсіювався, і в цьому розриві ставали видимими сніжні шапки Мармароша. Окрім туману, що й без того не додавав ні фарб, ні світла, сонце також вирішило, що вже час заходити.
Третім неочікуваним, але дуже приємним сюрпризом виявилось те, що кінцева точка нашого сьогоднішнього маршруту — досить облаштована, навіть занадто (пластикові вікна в колибі — це вже забагато!), і головне — ніким не зайнята колиба. В передчутті відпочинку, затишку й тепла ми з подвоєною енергією поповзли вгору.
У колибі швидко перекусили. Бутерброди мали загадковий ефект — раптом захотілося пригод, драйву. Уяві вимальовувалися привабливі картини підйому в густому тумані: ніч, світло ліхтарика, слизькі підмерзлі схили, спуски в невідомість, оступання на камінні та нерівностях (було б навіть непогано впасти й трохи прокатитись униз, чіпляючись палицями). Особливо приваблювала можливість загубити когось у тумані й темряві, а потім усією компанією шукати невдаху до ранку. Дуже цього хотілося, але, як з’ясувалося, не всім.
Зрештою наш інструктор, дуже ввічливо й тактовно, поступився меншості й запропонував альтернативу — радіальний вихід на вершину. Ми не надто рвались уперед, тож залишилися в колибі готувати вечерю, благо грибів дорогою нагору зібрали чимало.
«Драйвери», що повернулися, застали натоплену колибу й майже готову вечерю (піч довго не розпалювалась, дрова теж були свіжоморожені). Наступного дня був запланований ранній вихід, тому після вечері відразу лягли спати.
Прокинувшись рано-вранці та вийшовши надвір, ми побачили небо, розшите густим орнаментом зірок, мороз щипав приємно, але не боляче — день обіцяв бути ясним і повним яскравих вражень. Нашвидкуруч випивши чаю з бутербродами, ми швидким кроком вирушили назустріч своїй мрії.
Іти довелося довго. Стежка круто бігла вгору, петляючи між низькими кущами. Було цікаво спостерігати, як, підіймаючись все вище, змінюється й розширюється горизонт. Спочатку позаду були лише верхівки гір, рожеві від променів вранішнього сонця, а попереду — дуже крутий сніжний схил. У міру того як ми дерлися вгору, картина змінювалась — гори ніби виростали з-під землі, а схил підступав усе ближче.
Нарешті ми наблизилися настільки, що він здався майже прямовисним. Це була найскладніша частина підйому, але й найцікавіша. Оскільки тепер ішли дуже круто вгору, дивилися не вперед, а більше по боках. У далині нас оточували гірські масиви, а поблизу миготіла то симпатична ялинка, вкрита інеєм, то травинки-сосульки, що проростали зі снігу.
І ось ми вийшли на хребет — і все одразу змінилося. Унизу — майже повний штиль, мороз відчувався слабко, підніматись було навіть спекотно. Нагорі — пронизливий холодний вітер дув з усіх боків, мороз, здавалося, обпікав. Удалині виднівся тріангуляційний знак — символ вершини. Але навіть тут краєвиди вже були неймовірні! Адже ми майже на одному рівні з Попом Іваном.
Дивне відчуття — ця прикордонна земля… Стоїш між двома стовпчиками, зробиш крок — і вже на чужій стороні, хоча земля під ногами та сама, і повітря таке ж… Але ні — в нас вершини в снігових шапках, у нас уже зима. А там — ще зелень лісів з поодинокими острівцями осені, що тільки починається.
Залишилося пройти зовсім небагато — вузьким хребтом, по снігу, що вже почав танути, під холодним вітром і яскравим сонцем (погода, здається, була подарунком). Цей невеликий відрізок шляху долався дуже легко, частково тому, що хлопці з групи донесли наші рюкзаки до тріангуляційного знака. Але, навіть попри відсутність звичної ваги за спиною, поспішати не хотілося — адже хто знає, коли ще тут опинишся.
Біля знака зробили невеликий привал, перевели подих, і знову голови закрутились у різні боки: хотілося запам’ятати всю цю красу, зафіксувати хоч частинку її на фотоапарат. За цими заняттями час пролетів непомітно, звісно, хотілося залишитися тут подовше, але прозвучала команда — рухатись далі.
У досвідчених альпіністів є аксіома: спуск завжди значно важчий за підйом. У цьому найперше переконались наші ноги й м’які місця: підтанутий сніг ковзав, ми без упину плюхались у кущі, оступались на каменях, падали й котилися вниз по схилу. Стежка петляла то вгору, то вниз, і, підіймаючись на чергове підвищення, ми з таємною надією чекали кінця цього атракціону. І нарешті дочекалися…
Попереду з’явився основний спуск з хребта, що пролягав прямісінько по межі двох держав.
Після невдалої спроби скотитися донизу швидко й одразу (до фінішу не докотились), інструктор запропонував нам стати «порушниками» кордону. Румунська земля зустріла нас м’якою зеленою травою й пологими схилами, щедро вкритими кінськими «подарунками». Іти стало легше й веселіше, Яромир забрав один з рюкзаків, та й падати стало приємніше.
Основна частина групи вже «розкладалася» біля струмка в підніжжі схилу, а ми тим часом продовжували порушувати кордон. Нарешті вирішили повернутися на батьківщину і приєднатися до «співвітчизників», тим паче звідти вже апетитно пахло ковбаскою.
Для нас і досі залишається загадкою, де саме мала бути стоянка, вказана інструктором, з доступним джерелом води, розташована на відстані 5–6 кілометрів від підніжжя гори, і чому ми її не знайшли. Але в радісному передчутті обіцяного відпочинку, гарячого грибного супу (на румунському боці грибів виявилось ще більше), ми неквапом ішли лісовою дорогою — після такого спуску доводилося буквально змушувати себе рухати ногами. Але ці дрібні труднощі затьмарювалися радістю від побаченої краси і не меншою гордістю за себе — ми подолали такий складний маршрут!
Через якийсь час ми відчули легке занепокоєння: вечоріло, з води були тільки величезні калюжі на дорозі, місць для стоянок не видно. Сонце, опускаючись усе нижче, золотило верхівки гір неймовірними відтінками насиченого глибокого синього.
А ми все йшли, йшли і йшли по безкінечній дорозі, в деяких місцях дивно розкатаній, долаючи круті спуски й підйоми, форсуючи калюжі.
Яромир відправив уперед авангардну розвідгрупу, щоб з’ясувати ситуацію щодо стоянки, ми ж залишилися в ар’єргарді. Ставало дедалі темніше, сил пересуватись залишалося все менше. Наш інструктор полегшив нам рух, забравши один рюкзак, який потім ніс разом із Віталіком. У допомогу нам була надана Надія (наш земний компас), яка підсвічувала дорогу ліхтариком, чекаючи нас біля глибоких калюж і обіцяючи скоре прибуття. Нам на допомогу була надана Надія (наш земний компас), яка підсвічувала нам шлях ліхтариком, чекаючи на особливо багнистих ділянках, і обіцяла, що залишилось уже недалеко. Попри Надію, все здавалося безнадійним.
І ось десь збоку почулися голоси, потім із темряви з’явилася колиба зі слабко освітленими вікнами, потягло димком… Останні метри дались дуже важко. Ми нарешті знайшли бажаний дах над головою і миску гарячого грибного супу. Хотілося швидше переодягнутися і спати. День виявився надто довгим, наповненим подіями та враженнями. Колиба була простора, з кількома кімнатами — розділившись на хропучих і менш хропучих, ми розповзлися по кімнатах.
І знову туристичні будні — ранній вихід. На ногах, які погано гнуться (потім розходились у процесі), йдемо звичайною лісовою дорогою. Все цікаве залишилося позаду, снігове вбрання Мармарошу розтануло, і він виявився майже невідмінним серед темних ланцюгів своїх побратимів.
Дощі, що пройшли, розмішали дорогу в бруд із калюжами по коліно, і доводиться йти майже як по лоції — постійно вибираючи та змінюючи фарватер. Дуже багато часу втрачаємо на спусках — надто мало відпочили після вчорашнього важкого переходу.
У міру спуску вниз починається «цивілізація»: дорога розбита лісовозами, трапляється літнє житло пастухів, здалеку вже чутно гавкіт собак. За черговим поворотом бачимо, що група зупинилася. Неподалік від села вирішуємо стати на полуднівку. Вперше за весь похід розбиваємо намети.
Йти нікуди не хочеться, та й особливо нема куди — село вже зовсім близько. Погода дарує ще один подарунок — увечері немає дощу, дрова знаходяться сухі, тож ми розкладаємо вогнище — єдине й неповторне за весь похід. До ночі холодає, як завжди в горах.
Зранку нас будить бадьорий голос Яромира: «Всім підйом!». Збираємось під дощиком, що невідомо звідки взявся. Ну що ж — прийшли під дощем, тож, мабуть, і підемо мокрими. Але до моменту виходу розпогоджується. Ранок був тихий, з тьмяним осіннім сонцем, у низинах клубився туман.
Йти залишалося вже небагато, але спуск, що здавалося пологим, чим ближче до села, ставав усе крутішим. Дороги як такої вже не було — лише якісь вириті канави з величезним камінням, а поруч уже стояли житлові будинки. Як тут ходять — а тим більше їздять — місцеві, залишалося загадкою.
Вибираємося з цієї «ноголомалки» на сільську вулицю, дорога йде серпантином донизу, і на черговому повороті вже бачимо бусик, що чекає на нас. Забризкані брудом і прокурені димом, ми востаннє викликаємо співчуття у місцевої жінки, що гнала нам назустріч корів.
Ось і все… Мармарош поманив нас своїми сніговими вершинами — і розтанув, залишивши водночас дуже мало і дуже багато: швидкоплинну фізичну втому, кілька десятків знімків на згадку і незмінний щем у серці — коли ми ще повернемося туди…
