Мой Мармарош ● Отчет о походе в Карпатах
Сто лет не писала сочинений, а тут меня прорвало))
Каждый раз, когда я приезжаю на Западную Украину, у меня срабатывает автоматический переключатель на украинский язык. Отож поїхали…
Розповідь про мій похід по Мармаросах 17.06. — 22.06.2018
День1. Початок
Йшли похід по Мармаросах — від Попа до Попа. Вийшла я з вокзалу і до мене відразу почав клеятися якийсь чоловічок, такий кумедний, трохи гладкенький. Все допитував мене в який я похід та з ким, Богданом звуть. Нас мало бути четверо- три хлопця і власне я. На вокзалі я впізнала Мішу (гіда), підійшла, представилися, що я Віка з Києва. З них був Макс і ще одна Віка з Києва?! Та дівчина перепутала організацію і навіть не знала, в які саме гори їй потрібно. До речі вони вже йшли купувати білети на Рахів.
Тож дівчину відправили шукати свою групу… А ми тим часом втрьох поїхали на поїзді до нашої стартової точки походу. В Рахові забрали ще одного учасника — Ігоря. Він з одного походу прийшов і відразу в інший. На вокзалі нас забрав той самий водій Богдан, та відвіз нас у мальовниче село Ділове та навіть далі у ліс, завжди посміхається і жартує. По дорозі Міша забіг у прикордонну службу щоб взяти перепустки. Йшов дощ, було тепло, та ми були дуже голодні, перекусивши в якомусь дерев’яному сараї, Міша розподілив харчі, вдягли дощовики та відправилися в путь. Години дві через ліс, болото та кущі, паралельно з нами текла річка Білий Потік — бурхлива та чиста.
Навкруги пташки співають свої серенади, мухи дзижчать, а ми йдемо вгору по цеглинам з тяжкими наплічниками. Щось я аж запихалась, пульс 160. По дорозі зустріли туристів, які спускалися швиденько вниз. Я ще ніколи не говорила так багато разів «Доброго дня!», бо їх було десь 20 людей.
По приходу на місце таборування одразу ж почали відразу розкладати палатки та палити «ватру». Звідси ледь помітно відкривається вид на Мармароський хребет. Поруч з нами була ще одна група туристів з України та Білорусії. Почав Міша встановлювати палатку, а в неї з одна з несучих частин зламалася. Якось стало невесело. Тут аптечка і стала в пригоді. Хлопці швидко її реанімували, наклали на уражене місце шину і вуа-ля. Стоїть, але хитається. Дощ йшов всю ніч, так і я майже всю нічь не спала. Ну знаєте, не кожного дня доводиться спати на сирій землі серед лісу з незнайомим хлопцем в палатці…
День 2. Колиба мандрівника
На ранок ми швиденько зібралися, поснідали сублімами з кавою та вирушили в дорогу за новими враженнями. Йшли, а туман тільки більше густішав.
Десь через 3 години ми вийшли на полонину Латундур (1530). Похмуро, місцями туман. Тут знаходиться дерев’яна колиба для туристів з саморобними дерев’яними ліжками на п’ятьох осіб. Тут є піч, стіл та багато корисних дрібничок, які можуть знадобитися: сірники, вівсянка, соняшникова олія. Дуже тепло і достатньо комфортно як для пересічних мандрівників. Тож ми зайшли сюди пообідати перед підйомом на Попа Івана Мармарошского. В колибі була купа речей — рюкзаки, каремати, видно що тут ночувала якась група і зараз вони десь поблизу ходять, вивчають місцеві стежки.
Не встигли ми поїсти, як двері зі скрипом відчинилися і зайшов якийсь кремезний чоловік- високий, великий і бородатий, поодинокий мандрівник. Все нам розказував, яким шляхом треба йти, куди краще не лізти. Жив він тут вже кілька днів поспіль, казав що сьогодні буде сильна гроза, а на ранок має бути сонце. Ми не знали, що робити, адже підніматися нагору в таку зливу по бруду — то дуже небезпечно, до того ж який сенс в тому підйомі, якщо ми ніяких гір не побачимо в густому тумані. Отож було прийнято рішення заночувати в будиночку. Якраз згори спустилися група людей, які там ночували, вони забрали свої речі та пішли на спуск. В нас було пів дня на розваги, тож ми не ганяли часу-фотографувалися, ходили до місцевих на полонину Лисича та познайомилися з групою, з якою зустрілися вчора. Грали в Alias, сміялися та просто насолоджувалися швидкими змінами положення хмарок на небокраї.
Я, як творча особистість, не могла залишитися без якогось гостро-сюжетного сценарію. Я завжди беру з собою екшен камеру, щоб зафільмувати щось цікаве. Сам собі режисер, такби мовити. Сказала хлопцям, що будемо знімати фільм жахів і все таке… Ніч, ліхтарик, будиночок в лісі, скрип дверей, маньяк…крики…. Довго сміялися, бо вийшла комедія).
День 3. Наша вершина Попа-Івана Мармарошського
Спалося добре. От тільки дивний Мандрівник серед ночі ходив кудись.. може, ритуали в лісі проводив. Бо мені в поході завжди снилися незвичайні сни.) Ранок видався сонячним та теплим, сьогодні потрібно було пройти більше кілометрів. І тут знову біда — у Міши зламався газовий пальник якимсь незрозумілим чином. Довелося просити пальник у іншої групи. Добрий гід Віталік дав нам скористатися своїм. Та тільки чекати довелося нам дві години, поки їх група довго збиралася. Поки чекали, Міша знайшов стару залізну літрову кружку в будиночку, їй мабуть років 50. Видно, що багато в житті вона пройшла, помили та прихопили із собою. Вона нас ще багато разів виручала).
Поки ми їли, повз нас пройшла орда овець пастися на полонини. Їх дзвіночки завжди чутно ще за півгодини, до того як ти їх побачиш. Вівці пройшли, та потім інші вівці на джипах приїхали, помилуватися тутешньої красою. Чи то були бики, чи козли, — я не вдивлялася. Кричали на всю полонину, які вони патріоти чи щось таке. Я гадала, що хоч в лісі не почую репертуар столичних маршруток, та виявилося, що від «Бутирки» нікуди не дітися).
Ми пішли. Погода просто чудова. Ми вийшли з лісу до самого кордону з Румунією. Тут відкриваються чудові краєвиди Мармароський гір. Направо подивишся — гори, наліво — гори, під ногами міфічна рослина рододендрон (Червона Рута), перший раз в житті її бачила. І це — неймовірне відчуття, коли навкруги безмежний простір і ти такий маленький в тому просторі і такий щасливий. Дуже важко описати словами, що таке любов, щастя, неможливо переказати ці відчуття. Душа співає, а ми разом з нею: «Червону руту не шукай вечорами», «А попід горою, яром, долиною козаки йдуть»… Виявилося, що в нас дуже співуча група.
Піднялися на Попа Івана Мармарошскького, а тут купа мандрівників, якась незліченна кількість зелених стрибунів просто кишить перед очима, тільки відкриєш рота, то ще й на смак їх спробуєш). Подекуди на північних схилах ще лежить сніг. З румунської сторони за лічені хвилини всі гори затягнуло густим тяжким туманом. Посиділи трохи біля зламаного прикордонного знаку, помилувалися Румуно-Українськими пейзажами та рушили по крутому спуску вниз.
Перекусили бутербродами, запаслися водою з джерела, пройшли уздовж ще двох гір (Головачин 1549м та Бендряська 1567м).
Погода в Карпатах дуже швидко міняється.
Після кількох хвилин дощу почався град, ми ледь встигли сховатися під ялинку. Та дощ з градом були такі сильні, що наше укриття не допомогло. Град бив по голові дуже добре навіть через капюшон. Стежка за мить перетворилася в бурхливе болото з камінням, що стрімко стікало донизу. Як тільки град скінчився, ми швиденько пішли догори, поки дорогу геть зовсім не розмило. Нарешті довгоочікувана зупинка, неподалік від гори Мезопотоки. І дощ скінчився. Дуже гарно виглядала наша святкова ялинка біля вогнища, обвішена різними речами.) Наша група прийшла перша. Потім почали підтягуватися ще групи, мабуть 6-7. То був цілий наметовий табір. Зустріли захід сонця. Збирали дрова та довго палили вогнище, поки все не згоріло до самої ночі.
День 4. Походно-карпатський
Ніч була вологою, нічого майже не висохло, тож довелося одягати вологе взуття. День видався прекрасний, подекуди хмарки. Сьогодні ми побачили багато гір. Мезопотоки, Міка-Маре, Шаул, Корбул. Далі пройшли під горою Стіг та Радуль.Вийшли на полонину Радуль, де вже чітко видно гору Піп Іван Чорногірський з його знаменитою обсерваторією Білий слон. Пейзажі мінялися кожні 10 хвилин. І просторі полонини, і кам’яні стежки з болотами, і густі ялинкові вітви. Все включно!
Ночівля була біля лісу, де постійно пасуться вівці. Прийшли раненько, десь о 16. Поки ми відлежувалися та дивилися в небо, Міша вже бігав та збирав сухе гілля. Мабуть що зовсім не втомився). Посиденьки біля вогнища — то є обов’язково програма в нашому поході. Десь через пару годин друга група (вже наші добрі знайомі) також підійшла в табір, тож ми грали біля вогнища в Alias, крокодила, співали пісень, жартували. Я прокинулася серед ночі від того, що якийсь джип пронісся по дорозі. То, мабуть, ті братки з шансончиком.
День 5. Сходження на другий Піп-Іван
Наступного дня ми як завжди швиденько зібралися, домовилися з іншою групою, що додому будемо їхати разом. Вони ще збиралися, бо дівчатам треба було причепуритися, помити голову і все таке. То я вже 5 днів ноги не брила — катастрофа!)) То Міша мені відповів, що вже цілих 25 років не брив і нічого — живий)) Тепер всі знають його секрет). Наша головна ціль — Піп Іван Чорногірський. По дорозі коні пасуться, корови, бачили навіть ведмежі сліди.
Через хащі, ліси — гора Щівник, гора Вихід, каплиця св. Губерта, гора Васкул і нарешті — підйом на Попа Івана. Складний, по крутій стежці вгору, місцями то є величезне каміння камуфляжного кольору, через яке потрібно обережно перестрибувати, а іноді навіть повзти. Чим вище піднімаємося, тим вітер стає сильнішим.
Підйом не зайняв багато часу та виявився різноманітним та цікавим. На горі відкрився вид на обсерваторію, колишню польську астрономічну та метеорологічну станцію, яка працювала з 1938 по 1941 рік. Вже багато років пустування та розрухи фундамент та стіни збереглися в нормальному становищі. Взимку тут неймовірна морозна краса (Я так думаю і обов’язково перевірю). Туристів тут дуже багато, зокрема діти, які вийшли в одноденний похід. Вели себе як діти на майданчику — бігали, кричали. Коротше кажучи, привертали увагу як могли. Перекусивши бутербродами вже нашою великою компанією на висоті 2020, пішли роздивлятися навкруги і, звісно ж, фотографуватися.. а потім сидиш вечорами над тими фото і ридаеш (Хочу ще!). Весь час би так сидів і милувався, як хмарки помалу пересуваються по блакитному небу.
Помалу спускалися до гори Вухатий Камінь. Міша, як фанат скелелазіння, постійно нас тягнув на скелі та водоспади, щоб ми нічого не пропустили. Це чарівне каміння наче виросло з-під землі з нашарованою структурою та різними плямами зелених відтінків зі своєю історією. Так можна було лежати на них цілий день.
Спуск виявився досить крутий. Добре, що в мене були лижні палки — то мої другі ноги, які добре знімають нагрузку з колін. Звісно ж не пройшли повз Смотрицьких водоспадів, лізли аж до самого верху.
Потім ще трохи лісу і Полонина Смотрич рада вітати нас у себе без жодного мандрівника. Не дійшовши до пункту зупинки, Міша вже на ходу почав збирати дрова, а ми як впали на траву, так і лежали хвилин 10. Поставивши палатки, пішли їсти до вогнища. І знову нас виручає кружка — знахідка на Чорний день). Небо затягнуло хмарами, друга група підтягнулася і незабаром почався дощ, ми всі поховалися по палатках і чекали хвилин 20. Вогонь ще горів, зібрали бажаючих і пішли в колибу купити місцевого сиру та молока. Ну дуже смачний і недорого! І вже традиційно сиділи біля вогнища та пили гаряче молоко — рекомендую перед сном. Пів ночі йшов дощ та дув сильний вітер — хоч би палатка не впала)
День 6. Прощання з горами
Ранок туманний та прохолодний, ішов дощ. Одягнувши дощовики, пішли на спуск. Передавали різке похолодання та зливу в цих місцях. По дорозі зустріли багатьох туристів, які тільки-но приїхали в гори. Я їм не заздрю! Бо через день в горах буде +3 та випаде сніг. Ото буде розвага. Десь за годину ми спустилися в село Дземброня, якраз приїхав той самий Богдан який забрав нас до Івано-Франківська. Всю дорогу жартували.
Висновки:
Зараження вірусом гірської хвороби в мене було вже давно. Тепер я нею захворіла невиліковно. Купа пригод в одному поході — град, болото, мокрі ноги, вітер, комахи, місцями навіть сніг — то є кайф! Як каже Міша — «Але ж файно!»
Якщо у вас група крові 4 +, покусані ноги та все інше вам гарантовано!
Компанія зібралася чудова. Я не знаю, чотири людини — то мало чи багато, та для мене особисто було дуже комфортно. Кажуть, що в походи не ходять погані люди. Мабуть, так воно і є. То є люди, які цінують життя, відчуття та емоції без пафосу, просто, душевно та безпосередньо з однаковими інтересами. Ми провели шість днів разом, а в мене таке відчуття, що я знаю їх дуже давно. Макс сказав, що без мене в похід не піде — ну дуже я смішна)
Міша (гід) — просто молодець. Хлопець, як то кажуть, і піч розтопить, і їсти зварить, і спати вкладе. Веселий, розумний, уважний і гарно співає. До речі в нього дуже гарні блакитні очі — дівчатам на замітку )
Та все ж таки він мені так і не розповів, що треба робити, якщо ведмідь раптом трапиться на очі)
Правду кажуть, що гори змінюють людей на краще. Про відчуття та враження можна говорити довго, та варто лиш один раз спробувати…
Дякую за увагу!
