Звіт про похід на Говерлу
Нашу дружну команду зібрали на вокзалі в Івано-Франківську, запакували в таксі й відправили в щасливу дорогу. Таксист почав розважати нас, але швидко зрозумів, що ми з дороги й на розмову відгукуємось неохоче, припинив лякати нас ведмедями, яких ми так і не зустріли, а якби й «пощастило» — то наприкінці першого дня ці ж ведмеді тікали б від нас геть, або щонайменше пропонували б свої барлоги для зігріву…
Ех, не тим ви нас, дядьку, лякали, не тим… Але про це пізніше.
По дорозі ми заїхали на водоспад у Яремче, де вже трохи підбадьорилися й перезнайомилися. Це були Я (Ріна зі Львова), Діма з Києва, Андрій і Настя з Одеси, Іра з Миколаєва, ну і Олег — наш гід. Для підтримання гарної розмови Олег запропонував скуштувати найсмачнішого пива. Олег не помилився. Ми перекинули по кухолю й у передчутті чудового походу на Говерлу вирушили далі.
Нас привезли на КПП, вивантажили назад і помахали ручкою. Нічого не віщувало біди…) Ми зустріли хлопців на машині, які відвезли наші рюкзаки до місця офіційного старту, і на легкій прогулялися, милуючись місцевими красотами.
День перший. Ще буде далі…
І як же перед стартом не підкріпитися? Ми заварили чай, нарізали бутербродів і з розумінням переглядалися одне на одного. Почав накрапати дощик, і вся група одразу дістала дощовики й давай одягатись. Потім, звісно, роздяглися назад, а дощовики нас врятували мало…
У планах було підкорити Петрос. Ну, сказано — зроблено. Ми з кожною хвилиною виходили на крутішу стежку, час від часу роблячи передих. Усі трималися стійко. На ентузіазмі й надії, що нам пощастить і дощ припиниться. Так, погода нас почула, дощ стих, але йти легше не стало. Під ногами була каша з каміння та болота, на особливо крутому підйомі ноги ковзали, або ж можна було просто з’їхати вниз. Дійшовши до полонини, ми пофотографувалися й вирішили рухатися далі. Залишивши рюкзаки в кущах, відпочивши й одягнувшись тепліше, ми почали радіальне сходження на Петрос. Про це рішення я не раз пошкодувала…
Погода погіршувалась. Усі спроби нашого здорового глузду переконати нас передумати й рухатись до хатинки були марні. А ми повільно й упевнено йшли. Йти було важко. Починався сильний вітер. Олег нас підганяв, бо насувалися хмари, які закриють весь краєвид. На середині шляху почалась невеличка паніка (особисто в мене). Дощ посилювався, я серйозно почала думати про повернення до рюкзаків. Але відчуття, що я здамся на півдорозі, було сильнішим. Ось ми вже бачимо сніг, і чорт забирай — це ще не кінець. Я кричу Олегу, скільки ще залишилось, а він зі своїм коронним «ще трохи»… довіри особливо не викликав. Але вів нас упевнено, за що й дякуємо.
Ііі… останній ривок… за лічені секунди на нас насунули хмари. Настрій зник остаточно, ми піднімалися вище мокрі, вітер валив із ніг. Підходити до хреста на вершині не хотілося, було бажання сховатися в хатинці. Там ми з Дімою побачили Іру з Олегом і двох хлопців, які раніше підвозили наші речі. Вони, до речі, траплялися нам протягом усього маршруту, а ночувати вирішили прямо на вершині…
Про красу, що відкривається з вершини Петроса, ми чули від Олега й продовжили слухати далі, бо все, що ми побачили — це «молоко» — туман, крізь який не видно нічого, крім власного носа. Знаєте, я завжди в дитинстві хотіла опинитися в хмаринці. Але я хотіла цього тоді, а не зараз, коли вгризаєшся зубами в каміння й дерешся на вершину. Ну, що вдієш — у мрій є така властивість: здійснюватись у найневдаліший момент). Ми ще бачили одне одного, намагались зігрітись, міцно обіймаючись і притискаючись мокрим одягом — що викликало сумнівний ефект.
Ну все, спускаємось. Увесь треш позаду, — подумала я, і ще ніколи так не помилялася. З Петроса я спускалася на чотирьох… Так, саме руки й відсутність паніки допомогли спуститися майже неушкодженою. Дехто мав менше щастя — й таки пощастило добряче проїхатись на “п’ятій точці”. Ми молилися, щоби швидше спуститися. Ноги ковзали по траві, вода текла під ногами, а в руки було так холодно, що вони відмовлялись хапатись за траву. А те, що я собі пообіцяла, якщо все ж спущуся благополучно — хай залишиться за кадром. У голові крутилась пісня: «Хмариии, білокрилі коники» — чорт би їх побрав у той момент!
Нас чекав сюрприз — ми з Дімою, на емоціях, загубилися. Бачили-бачили стежку — і бац, горбик. Кричали, почули свист Олега… ну й добре, ми вже близько до рюкзаків. Дочекавшись ще Андрія з Настею, перевдягнулися в залишки сухих речей і рушили в дорогу. Треба сказати, весь підйом-спуск зайняв півтори години. Непогано, як на таку погоду…
Темнішало. Гріла лише думка про теплий будиночок із буржуйкою. Хотілося якнайшвидше зняти мокрий одяг і загорнутися в теплий спальник. По коліна в болоті, втомлені, мокрі й змерзлі ми таки побачили місце ночівлі. Відчувши тепло й можливість просушитись, я зрозуміла, що домовлюсь із охоронцем будь-яким способом — але звідси не піду. Було прийнято рішення ночувати на горищі. Без матраців, як у сусідньому будинку, зате тепліше — біля вогню. Знявши мокрі речі, повечерявши й загорнувшись у спальник, я зрозуміла, що для щастя людині потрібно дуже й дуже мало)
День другий. Сповідь термінатора.
Це був найміцніший сон за останній час. Ми досушилися, поснідали, подякували дядькові Міші — охоронцеві за притулок і вирушили на Говерлу. Йти було легше, було гарно й сонячно. Добралися до хатинки біля підніжжя гори, залишили там Олега й вирушили підкорювати вершину. Сьогодні нам пощастило більше — ми побачили краєвид з Говерли у всій красі. Але після того, як Олег сказав, що з Петроса вид кращий — мені мимоволі захотілося його вдарити, адже через погоду весь цей підйом був безглуздим знущанням. Добряче нафотографувались, спустилися, перекусили й пішли далі.
Командно вирішили дістатися до місця, звідки вчора стартували, а там і переночувати. Сьогодні нас гріла думка про смачну вечерю і сауну, але ми були б не ми — якби все виходило так, як хочеться. Продираючись через ліс і досить круті ділянки, зупинилися поїсти в місцевій колибі, де нам запропонували ночівлю. Але в них не було такої бажаної сауни — і нас це не влаштовувало. Дружно вирішили чекати іншого дядю Мішу, і чекали, і чекали… І чекали б до ранку, але знову дружно передумали. Втома брала своє: залишилися в колибі, де нас нагодували, було світло і гаряча вода ще цілих 40 хвилин 🙂
Щасливі, задоволені ми вляглися спати. Вранці мене чекав сюрприз. Ні, те, що я прокинулася під дзвіночки сотні овець — було кумедно і гарно. Але легше було «збігати» на Петрос з Говерли, ніж подолати ті 20 сходинок вниз-вгору. Кріпатура була страшна. Кожен крок давався як тортури. Ну, нічого не вдієш… очі бачили, на що підписувалися 🙂
Попрощавшись із людьми, які нас прихистили (вони, до речі, ще й овечого сиру нам подарували), поплентались до КПП. Там знову завантажились у таксі, втомлені й задоволені поїхали назад.
Що сподобалося: провідник — Олег завжди підбадьорював, жартував і не давав розкиснути. Будинок охоронця, де ночували першу ніч. Те, що піднімались на обидві гори налегко.
Що не сподобалося: ми промокли повністю, взуття було незручне, боліли пальці ніг. Потрібно було краще підготуватися до дощу. Дощовики рятували слабо. Не спали в наметах — а для мене в цьому є особлива романтика 🙂
Що знадобилося: теплий та змінний одяг, кепка, баф, який нам видав Олег на старті — ним можна було прикривати обличчя й шию від вітру.
Чого не вистачало: палиць, рукавичок і змінного взуття. Черевики й сандалі — половина успішного походу. Ну і більше синтетичного одягу.
