Інша Туреччина: як ми зійшли на Арарат

Коли чуєш про Туреччину, уява зазвичай малює курорти, пальми та шезлонги. Але Схід країни – це зовсім інший світ. Сухі вулканічні плато, випалені простори, суворий клімат і величний засніжений купол Арарату, що нависає над горизонтом.

Попри те, що цього разу нас зібралася невелика команда – я та троє рішучих дівчат, – мета була чітка: вершина 5137 м. Зібравши речі в баул, я вирушив у Ван, де й розпочалася наша експедиція.

Дорогою до вулкана: оазис посеред пустелі

Наш шлях пролягав до Догубеязита – головного відправного містечка для сходжень. Дорогою заїхали до Мурадійських водоспадів. Серед сухого, вигорілого пейзажу раптом відкривається потужна кришталева вода річки Бенд-і Махі, що стікає з району вулкана Тендюрек. Близько 20 метрів гучного бурхливого потоку, прохолода й зелень навколо – справжній оазис. Свою назву водоспад отримав на честь османського султана Мурада IV, який проходив тут під час Багдадського походу, а взимку цей масив частково замерзає велетенськими крижаними колонами.

У Догубеязиті нас зустріли теплою гостинністю та ситною вечерею.

 Наступного ранку команда піднялася автівками одразу в базовий табір на висоту 3200 м. Умови виявилися комфортними: замість тісних наметів – просторі кемпи зі зручними ліжками та матрацами. Зробивши легкий розминочний вихід до 3500 м, ми встигли зняти гарний контент, чудово розуміючи, що вище часу та сил для фотосесій уже не буде.

Акліматизація та побут на висоті

Наступний день – тестовий підйом до штурмового табору на 4200 м і повернення вниз.

Місцевий гід задав ідеальний темп: повільний, спокійний, без ривків і марного поспіху. Лише на останніх двохстах метрах підйому група відчутно сповільнилася. Піднялися на 4200 м, перекусили, зробили пам’ятні фото й спустилися відпочивати.

Окремої уваги варта місцева табірна кухня. Проста, але поживна гаряча їжа: супи, баранина, курка, рис, яйця, овочі, фрукти, горіхи й солодощі. Саме те, що потрібно для відновлення сил перед вирішальним виходом.

Ніч штурму: коли Арарат показує характер

Повторний підйом у висотний табір на 4200 м дався важче – почала накопичуватися втома. Повечеряли ще о 17:00 і полягали відпочивати: опівночі чекав підйом, а о 01:00 – вихід на вершину. Заснути під шквальним вітром, який безперервно шарпав намети, було непросто, тож поспати вдалося лише кілька годин.

О 00:00 – підйом і швидкий сніданок. О 01:20 увімкнули налобні ліхтарики та рушили вгору в темряву схилу, виходячи майже останніми з табору. Втім, уже на висоті 4500 м ми наздогнали інші групи.

Серпень вважається найсприятливішим місяцем для Арарату, але гора завжди диктує власні правила. На термометрі було близько нуля, проте штормовий вітер створював відчуття міцних -10 °C. Йшли в повному екіпіруванні. Близько 4800 м видимість упала до 20–30 метрів. На схилі лежав щільний сніг, тож ми одягнули легкі 4-зубі кішки – найзручніший варіант для снігового схилу без відкритого льоду, особливо коли немає великого досвіду ходіння в альпіністських кішках.

Ніяких гучних слів чи героїчного пафосу: просто крок за кроком, відчуваючи, як висота поступово навантажує м’язи ніг. Дівчата трималися впевнено і продовжували рух угору у своєму темпі.

Вершина зустріла нас пронизливим вітром. Варто було зняти верхонки (штурмові рукавиці), як пальці буквально за пів хвилини починали синіти від холоду. Швидко зробили кілька пам’ятних кадрів на вершині – і вирушили на спуск.

Діставшись штурмового табору, перекусили, зібрали речі на коней і зійшли до базового табору на 3200 м. Там вирішили не залишатися на зайву ночівлю, а одразу спуститися в готель у Догубеязит, до гарячого душу й повноцінного відпочинку.

Загадка Ноєвого ковчега та велич Ісхак-паші

Після гірської частини розпочалася культурна програма:

• Формація Дюрупінар (місце Ноєвого ковчега): Незвичайне геологічне утворення неподалік Догубеязита, форма якого зверху разюче нагадує величезний корабель. Вперше його помітив турецький капітан на аерофотознімках у 1959 році. Нам пощастило поспілкуватися з австралійським дослідником, який просто на місці брав проби ґрунту і зазначив, що особисто на 80% упевнений у рукотворній природі об’єкта. Офіційна наука ставиться до цього стримано, але стояти поруч із настільки легендарним місцем – особливе відчуття.

• Палац Ісхак-паші: Монументальний комплекс XVII–XVIII століть, що буквально вростає в скельний схил над долиною. Унікальний мікс османської, перської та сельджуцької архітектури з 366 кімнатами, кам’яними різьбленими порталами та вражаючою для того часу системою центрального опалення через подвійні стіни.

• Термальні джерела: Після кількох днів на вітрі та висоті гаряча мінеральна вода зняла всю втому в м’язах і стала ідеальним завершенням дня.

Фінал на озері Ван

Останній день – повернення у Ван і переправа на катері до острова Акдамар. Тут розташована вірменська церква Святого Хреста X століття, зведена архітектором Мануелом за наказом царя Гагіка I. Стіни з вулканічного туфу вже понад 1100 років зберігають тонкі кам’яні барельєфи з біблійними сюжетами, рослинними орнаментами та сценами полювання.

Всього за тиждень ми побачили дивовижний калейдоскоп: випалені вулканічні простори, штурм п’ятитисячника, стародавні палаци, історичні загадки та затишок озера Ван. Але головне – це атмосфера команди, коли похід щойно завершився, а думки вже про наступні вершини.

До зустрічі на стежках!